Чорноморець Є. М. Ікона як символ Абсолюту у візантійській патристичній естетиці // Актуальні проблеми філософії та соціології. – Одеса, 2017. – Вип. 17. – С. 131–135.
Поняття символу є центральним для візантійської патристичної естетики. Візантійська патристична теорія образу розробляється на основі онтологічних принципів теоцентризму та персоналізму з використанням загальних категорій сутності, енергії, іпостасі. Завданням нашої статті є аналіз патристичного вчення про специфіку онтологічного статусу й визначальні особливості ікони порівняно з іншими символами Абсолюту. За патристичним ученням, ікона є штучним символом Абсолюту (на відміну від інших його самовиявів – у Трійці, у світі та в людині як образі Божому), відрізняється від нього за сутністю, має окреме існування в просторі. На іконі зображується боголюдина Ісус Христос або святі – люди, які досягли обожнювання. До ікони висувається вимога реалістичності: зображеною може бути лише конкретна іпостась (особистість), яка дійсно існувала та має чуттєво сприйнятний зовнішній вигляд; ікона як міметичне зображення є подібною до зображуваного першообразу. Онтологічний зв’язок ікони з першообразом, який полягає в причетності до божественної енергії й реалізує її власне як символ, уможливлюється через надання зображенню імені зображуваного (Христа чи святого) та здійснюється Богом.
Читати далі →
