Бадьора Н. І. Соціальна структура Візантійської імперії та особливості української культурно-політичної ментальності

Людство протягом свого існування створило фактично лише два основні типи культури – культуру аграрного суспільства та промислову культуру. Аграрна культура базується на звичаї та традиції, вона цінує перед усім те, що встановлено предками і негативно ставиться до будь-якої модернізації. Остання обставина обумовлена тим, що в аграрній культурі людина безпосередньо пов’язана з природними циклами, залежить від них. Включення людини в процес постійного повторення певних видів сільськогосподарської діяльності призводить до розуміння нею циклічності часу як одного з самих фундаментальних культурних феноменів. Час в такій культурі сприймається як повторення того, що вже було раніше. Відповідно, все нове в такому розумінні – це те, що виходить за межі усталеного та впорядкованого світу аграрних сезонів. Культура промислового суспільства існує на протилежних засадах. Вона базується на постійній модернізації, на усвідомленні нового як цінного, на векторному сприйнятті часу як процесу, спрямованому в майбутнє, що відкриває нові перспективи та можливості.

Перший в історії перехід від аграрної до промислової культури був здійснений у західноєвропейському культурному регіоні. Основні особливості цієї культури, що знайшли прояв у принципово новому сприйнятті світу та формуванні нових ціннісних орієнтацій, набули остаточного вигляду внаслідок багатостолітнього розвитку, пройшовши крізь античність, середньовіччя та Відродження. Для більшості населення Західної Європи нові ціннісні орієнтації, як зазначає Ле Гофф, утвердилися лише на рубежі 18-19 століть.

Україна, яка знаходиться в географічному центрі Європи, з цілої низки причин опинилася на узбіччі тих фундаментальних культурних змін, які відбувалися в Західній Європі. Однією з них була та історична обставина, що перший потужний вплив з боку розвинутої культури Україна зазнала від Візантійської імперії. Саме з Візантії Україна та більшість слов’янських народів одержали свій цивілізаційний ресурс, саме під візантійським впливом починалось їх власно історичне існування в культурному просторі Європи.

На жаль, в нашій суспільно-історичній науці знайдеться не так вже багато досліджень, присвячених вивченню візантійського впливу на суспільний устрій, культуру та ментальність українського народу. Якщо дослідження візантійської культури і провадилися, то скоріше в фактологічному аспекті, без будь-яких історіософських та філософсько-культурологічних узагальнень. Більш-менш поширеною в українській науці є точка зору, що вплив візантійської культури на нашу країну позначився перш за все на релігійному житті українського народу (1, с. 272) і майже не зачепив його громадського життя, яке формувалося в основному під впливом західноєвропейських культурних традицій (2, с. 519).

Спробуємо з’ясувати, наскільки така концепція відповідає реальному стану речей. Візантійська імперія виникла в 4 ст. н. е. та проіснувала трохи більше тисячоліття. Сам термін “Візантійська імперія” вперше з’явився в творах італійських гуманістів вже після її загибелі. Самі ж мешканці Східної Римської імперії називали свою країну імперією ромеїв, підкреслюючи цієї самоназвою те, що саме вони є спадкоємцями Стародавнього Риму. Дійсно, саме Візантійська імперія зберегла після загибелі Риму стабільну державу, централізоване управління, імперську владу. Основним етнічним ядром в цій імперії були греки. Але якщо Стародавня Греція завдяки таким рисам своєї культури, як розвинута демократія, науковий пошук на основі доказу, послаблена релігійна традиція та деяких інших була фактично першою країною західного культурного типу, то Візантійська імперія за своєю культурною суттю стояла ближче до Сходу, ніж до Заходу. Зберігаючи античну спадщину, Візантія перетворила її на застиглі канони, загубивши при цьому живий дух Еллади, той дух, який дозволяв стародавнім грекам в постійному напруженні сил та суспільної атмосфері змагальності все ж таки, не дивлячись на відомі інциденти (Сократ), порушувати традицію та виходити на нові рубежі в різних напрямках культурного життя. На противагу Стародавній Греції, яка зробила багато для того, щоб зламати “скоринку звичаю” (А. Тойнбi), визначальним принципом існування Візантії було опертя на традиційність. I хоча Східна Римська імперія “продовжила» життя Стародавнього Риму до 1453 року, проте за всією видимістю розквіту та могутності ховалася справжня «агонія римського світу” (3, с. 10).

Хоча в цілому Візантійська імперія та Захід Європи перебували під значним впливом однієї антично-еліністично-римської культурної традиції, але врешті решт шляхи їх культурного розвитку поступово значно розійшлися, результатом чого було створення вельми різних, багато в чому протилежних типів культури. Відмінність проявилася вже в тому, що саме Західний світ перейняв на себе здатність Стародавньої Греції до творення нових культурних форм. Так, якщо на Заході розпад Римської імперії призвів до появи нових державних утворень, які, власне кажучи, передували національним формам державного існування, то на протилежному краю колишньої давньоримської держави намагання зберегти її імперську сутність призвели до перетворення Візантії у різновид східної деспотії. Не в останню чергу через рухомість своєї новоповсталої культури Захід спромігся створити нові форми суспільно-економічних відносин, які стали основою західноєвропейського феодалізму.

В процесі виникнення цього нового типу суспільства можна виділити дві сторони – виникнення особливих відносин сеньйора та васала та руйнування вільної селянської общини. Відносини сеньйора та васала формувались на основі присяги на вірність сюзерену та наданні васалові бенефіції, тобто земельного наділу. Якщо у 8-му столітті. бенефіція васалу давалась тимчасово і в разі його незадовільної служби могла бути відібрана, то вже в середині 9-го століття вона набула довічного та спадкового характеру. Ці нові суспільні відносини охопили все суспільство: одни верстви вступали в залежність від короля, інші – від приватних осіб, причому особистісні відносини вірності між сюзереном та васалом були вищі за всі інші відносини. Паралельно проходив процес руйнації селянської общини, який набув своєї найбільшої напруги у 8-9-му століттях. Так, німецька марка як вільна селянська община не могла конкурувати з власником великого панського маєтку I, рятуючись від боргів та утиску з боку сильних сусідів, входила до нього. Таким чином, вже у 10-му столітті західноєвропейське суспільство постало у вигляді ієрархії, яка уособлювала таку вертикаль соціальної структури, котра поступово спадала зверху до низу. В цій ієрархії вищі прошарки були зв’язані відносинами сюзерена та васала, а нижчі перебували у повній залежності від феодальної знаті. Стан сеньйорів поступово став замкненим та сильним, а королівська влада дедалі слабішала. Її місце заступала адміністративна та судова влада сеньйорів. Так з’явився класичний феодалізм, тобто феодалізм в його західноєвропейському варіанті.

Зовсім інакше розвивались події в Візантійській імперії, де було прийнято ряд законодавчих актів, які повинні були забезпечити збереження селянської общини. Так, селянський закон 8-го ст. відмінив римський правовий принцип патронату, в якому немає згадки про панський маєток та залежне від нього населення. Цей закон дозволяв існування вільного селянського стану та дрібної земельної власності. Потрібно відзначити, що майже всі статті цього закону зустрічаються в давньоруському законодавстві.

У 10-12-му століттях імператори Македонської династії прийняли закони, якими встановили невідчуженість землі від общини. Поміщики були навіть зобов’язані круговою порукою зберігати інтереси дрібного землевласника. В цілому ці закони створювалися “для населення Візантійської імперії, яке жило в общині і керувалося своїм звичаєвим правом” (4, с. 26). Завдяки цим та іншим законодавчим актам селянська община у Візантії проіснувала більш-менш спокійно до захоплення імперії турками. Але не треба думати, що існування селянської общини було ідилічним. Вона несла подвійний тягар податків, сплачуючи їх як до державної казни, так і поміщику, будучи безсилою перед свавіллям державних посадовців. Траплялось, що цілі села, отримавши звістку про приїзд чиновника, “знімались з місця і шукали порятунку в горах” (5, с. 75).

Таким чином, Захід та Схід християнської Європи вже на рубежі другого тисячоліття створили протилежні cуспiльно-економiчнi структури. Захід в своєму розвитку спирався на 1) велику земельну власність (яка забезпечувала станову незалежність верхівки суспільства); 2) ієрархічну будову суспільства, скріплену моральними нормами честі та вірності; 3) корпоративність як новий спосіб структуризації суспільства. Зазначимо, що крім корпоративної спільноти стану великих сеньйорів у Західній Європі тих часів виникли корпорації різних типів, такі, як корпорації студентів університетів, ремісничих цехів, лицарські та чернечі ордени тощо. Знищивши селянську общину, Захід створив нову систему спiльнот-корпорацiй, яка забезпечувала захист окремої людини, що до них належала. Тепер вже не в общині, а у певній корпоративній спільноті людина відчувала підтримку у своєму нелегкому, повному небезпек та випадковостей житті середньовічної Європи. Крім певного місця в iєрархiчнiй системі, люди мали ще одну “нішу” свого громадського існування. З деякими важливими зауваженнями можна твердити, що корпоративний устрій західноєвропейського суспільства періоду середньовіччя, включений до комплексу соціокультурних, економічних, суспільно-комунікативних та навіть суспільно-психологічних детермінантів соціальної структури суспільства був одним з визначальних чинників формування в сучасній Європі засад громадянського суспільства.

Візантія, як вже зазначалося, втілила інший варіант суспільного розвитку. Вона пішла шляхом збереження общини та дрібної селянської власності, тобто шляхом консервування наявних суспільних відносин. Монархiчнiсть суспільного устою Візантії не сприяла формуванню його ієрархічності та корпоративності, бо, по-перше, перед Візантійським імператором всі мешканці імперії були рівні, а, по-друге, в Візантії, на противагу корпоративності Заходу, мала місце вертикальна соціальна мобільність, коли прошарок правлячої верхівки був відкритим для вихідців з будь-якого стану. Ця “відкритість” та відсутність станової корпоративності робили візантійську еліту цілком залежною від імператорської волі. Високе матеріальне становище її представників, яке було не стільки наслідком володіння земельною власністю, скільки результатом зловживань владою та хабарництва, ґрунтувалося також і на подарунках, яких вони отримували з державної казни. Імператорські милості були тим більш важливими, що навіть грошове придбання землі ще не робило її власністю покупця, оскільки правове владне володіння нею виникало лише в акті імператорського пожалування (5, с. 79).

На противагу корпоративності та ієрархічності Заходу соціальна структура Візантії характеризується значною атомiзацiєю та аморфністю. В Візантії людина залишалася один на один зі світом, тому вона була повинна, всього остерігаючись, розрахувати кожний свій крок. Якщо західноєвропейська еліта в своїй поведінці керувалася моральними нормами честі та вірності, то візантійська еліта регулятивними принципами своєї поведінки обрала перш за все обережність та хитрість (5, с. 51). На тлі візантійської акорпоративності єдиним притулком для візантійця була родина, в якій він цілком замикався. На тлі крихкості та нерозвинутостi соціальних зв’язків у суспільних групах більш високого порядку, сімейні зв’язки в Візантії були досить міцними.

Але й тут були свої проблеми. Ми добре знаємо, що православна церква в Візантійській державі була цілком підпорядкована імператорській владі. Одначе, здається, ми не дуже ясно усвідомлюємо той факт, що візантійська держава була за своєю суттю тоталітарною, намагаючись контролювати без перебільшення всі сфери суспільного та особистого життя. Контролю підлягала не тільки наближена до імператора еліта, але й професійна діяльність ремісничих цехів, монастирі та університети, повсякденне життя інших верств населення у всіх його проявах. Ця держава не могла залишити без свого наполегливого опікування та патронату і візантійську сім’ю. Так, шлюб міг бути розірваним, якщо імператор вважав його недоцільним, а сімейне майно після смерті голови родини могло бути навіть конфісковане.

Аналізуючи візантійське суспільство, відомий вiзантiєзнавець, нинішній співробітник Інституту вiзантiєзнавства у США А.П. Каждан пише: “Коли я думаю про Візантію, про її значення для людини 20-го століття, я завжди повертаюсь до однієї й тієї ж самої думки – Візантія залишила нам унікальний досвід європейського тоталітаризму” (6, с. 35).

Візантія як “тисячолітня лабораторія тоталітарного досвіду” (А.П. Каждан) знайшла своє подовження в Російській імперії. Причому наслідування Росією візантійських традицій відбулось вражаючи адекватно: від ідеології вибраного народу до збереження селянської общини, від періодичного знищення власної еліти до етнічної та національної нівеляції, від державного контролювання церкви до плекання общинного життя. Серед паралелей між Візантією та Російською імперією є і такі показові приклади, як обов’язкове носіння бороди, що в 7-м у столітті була визнана вкрай необхідною для візантійця в зв’язку з нагальною потребою відрізнятися від неправовірних латинян і яка майже до 20 століття була типовою відзнакою також і кожного дорослого росіянина, незважаючи на завзяту боротьбу з нею Петра Першого (альбом світлин депутатів Четвертої Державної Думи Росії початку століття демонструє нам повну відсутність серед них голених чоловіків, а акторів, що голилися, за тих часів презирливо називали людьми з «босим обличчям»).

Попавши під владу російської держави, Україна моделювала перед усім такі характерні риси підвладних прошарків візантійського суспільства, котрі сформувалися у них як реакція на його таким чином організовану соціальну структуру. Запозичення Росією у Візантії цієї структури визначило формування таких культурних особливості української ментальності, як індивідуалізація та атомізм суспільного життя, відсутність структурної ієрархічності та корпоративності. Про ці сутнісні риси українського суспільства та української ментальності Орест Зiлинський пише так: “В Україні не було ясної I стійкої ідеї легітимізму, не було погляду поза моментальний інтерес одиниці в далеке суспільне майбутнє, не було почувань солiдаризму, не було, врешті, волі відтворювання нових організацій ані вартостей в області культури” (7, с. 291).

Цікаво, що ця характеристика українського життя може бути повністю віднесена до Візантійського суспільства, де, незважаючи на обожнення особи імператора, ідея легітимізму існувала у дуже сумнівному варіанті – майже половина візантійських імператорів була позбавлена престолу насильницьким шляхом, вони були осліплені, отруєні, заточені в монастирі. Не краща доля спіткала і значну кількість російським імператорів, серед яких були і такі жінки, що посіли царського трона нібито за примхою долі, піднявшись з самих низів, точнісінько як це відбувалося із рекрутуванням правлячої еліти у Візантії. На Україні, як і в Візантії тільки сім’я була досить міцною соціальною структурою. I так само як для Візантії, для України є характерною нерозвинутiсть соціальних груп більш високого порядку. Український традиціоналізм як спосіб буття хліборобського народу знайшов своє закріплення та навіть освячення завдяки традиціоналізму православно-вiзантiйської культури. Спроба України вирватися в 15-17 ст. з сонного царства традиційного суспільства закінчилася, на жаль, прилученням її до Російської імперії.

Література:

1. Візантія // Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993 – Т. 1.

2. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом та Заходом // Історія філософії України. – Хрестоматія. – К., 1993.

3. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М., 1992.

4. Успенский Ф.И. История Византийской империи 6-9 веков. – М., 1996.

5. Каждан А.П. Византийская культура (10-12 в.в.) – М., 1968.

6 .Каждан А.П. Трудный путь в Византию // Одиссей – М., 1994.

7. Зілинський О. Духовна генеза першого українського Відродження // Європейське Відродження та українська література 14-18 ст.- К., 1993.

Опубліковано : Універсальні виміри української культури. – Одеса, 2000. – C. 56–58.

 

URL: http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/Culturology/uvuk/Bizantium.html

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s