Початок відносин Візантії з майбутнім Галицьким князівством ведуть від 1104 р., коли донька перемишльського князя Володаря була заручена із сином імператора Алексія Комніна – Ісааком. В історіографії прослідковуються деякі тенденції бачення розвитку їх відносин: 1) контакти імперії з Києвом занепадають, а з молодими і могутнім Галицьким князівством впродовж усього ХІІ ст. розвиваються у дружньому руслі; 2) Галич стає союзником Константинополя проти половців.
Розглядаючи хід подій першої половини – середини ХІІ ст., можна знайти пояснення появі першої тенденції в історіографії щодо того, чому Візантія більше схилялася до союзу із Галицьким князівством. Після захоплення імперією Тмутаракані і війни з Володимиром Мономахом на території Нижнього Подунав’я упродовж 1116–1122 рр., відносини Візантії з Києвом погіршилися. На середину ХІІ ст. Київське князівство перебувало у ворожій до імперії коаліції з Угорським королівством. Церковні конфлікти щодо призначення київських митрополитів теж не сприяли розвитку відносин. Зважаючи, що Візантія впродовж ХІІ ст. чотири рази вела війну з Угорщиною, налагоджені відносини із сусіднім Галицьким князівством набували істотного значення і, крім того, могли перешкоджати київсько-угорській кооперації, якщо говорити про кінець 40-х – 50-і роки ХІІ ст. Надалі імперія намагалася балансувати між Києвом і Галичем, тому дипломатичні місії прямували паралельно до обох столиць, але, остерігаючись утворення ворожої коаліції, Візантія зближувалася з Галичем як вірогіднішим партнером.
Твердження про приязні відносини між Константинополем та Галичем ґрунтується на повідомленні Іоанна Кіннама про похід Мануїла Комніна 1151 р. на Угорщину, щоб покарати угорського короля Гезу ІІ за ворожі дії проти галицького князя Володимирка Володаревича, а також, на свідченнях Київського літопису про гостинний прийом Андроніка Комніна князем Ярославом Осмомислом. Однак, як показав хід подій, кампанія на захист галицького правителя могла бути лише приводом для візантійської сторони до нападу на Угорщину, з якою імперія перебувала у конфлікті, а прихисток втікача Андроніка у Галичі міг спровокувати візантійсько-галицький конфлікт, якби Візантія не перебувала у складних зовнішньополітичних умовах.
За період від середини до кінця ХІІ ст. у джерелах зафіксовано декілька епізодів, які інформують про активність половців поблизу Галицького князівства: набіги куманів через територію Нижнього Подунав’я до Візантії у 1148, 1154, 1160 рр., половецьке перешкоджання веденню торгівлі (літопис за 1167 р.). Однак, ні в руських, ні в грецьких джерелах до кінця ХІІ ст. не йдеться про союз обох держав для боротьби з половцями. Єдиним прикладом допомоги Візантії у протистоянні з натиском кочовиків є походи князя Романа Мстиславовича проти куманів на межі ХІІ–ХІІІ ст.
Аналіз джерел наводить на думку, що антиполовецька боротьба не була основним чинником відносин Константинополя з Галичем. Політика Візантії щодо Галицької держави дуже залежала від зовнішньополітичних обставин, тому для імперії був важливішим спільний союз проти Угорщини або, принаймні, нейтралітет галицького князя у візантійсько-угорському протистоянні.
Василевс. Українська візантиністика 
Скопійовано на Львівський медієвістичний клуб .