Юстиніан та Феодора. Частина перша (О. Газізова)

YUstinian-i-Feodora-3

… На мозаїці церкви Сан-Вітале з Равенни зображена подружня пара: імператор та імператриця в оточенні придворних.

Але погляд привертає, насамперед, саме вона – така собі жінка-вамп в смаку шостого століття по Різдві Христовому. Її горді, благородного малюнка брови гордовито зрушені, а погляд вогненних, а й (дивна річ!) безпристрасно-холодних очей спрямований кудись вдалину, поверх і крізь глядача, – за обрії візантійської внутрішньої і зовнішньої політики. «Ні, цій «залізній леді» (у порівнянні з якою і непохитна Маргарет Тетчер буде здаватися слухняною гімназисткою) чуже все людське – все, що не відноситься до області безмежного владолюбства, заснованого на бездушному розрахунку», – подумає глядач, заворожений немигаючим поглядом її чорних очей – і полум’яніючих, і льодових. Але спробуйте відійти від мозаїки (або, на худий кінець, від її репродукції) трохи вбік, і картина зміниться майже до невпізнання: тепер на вас дивиться скорботна, виснажена (так і хочеться сказати – «замучена життям») жінка, яка, здається, одного тільки й хоче – «забутися і заснути».

Але це не проста втома, а вже незнищенна печаль серця, пересиченого стражданням, – невиліковна печаль розуму, стомленого спостереженням вигинів «людських пристрастей, людських турбот»… Таким поглядом, напевно, міг би дивитися тільки цар Соломон, який пізнав «суєту суєт» цього швидкоплинного життя. Дивне зображення: в анфас дивиться на нас сліпуча красуня, отака спекотна, в східному смаку, «снігова королева», а збоку, збоку, – блякне, в’яне жінка бальзаківського віку, яку обтяжують всі ці важкі імператорські коштовності. Їй, здається, остогидло все – і висока політика, і світські розваги, і любовні втіхи. Все, крім невгамовної скорботи.

Феодора

Так, ну а що ж її вінценосний чоловік, що стоїть зі своєю, чоловічою, свитою віддалік дружини? Ні, вже цей-то виліплений зовсім з іншого тіста: якийсь він плебей, розмазня, кисляк – без нерва, без стрижня, без волі… Одне звання, що імператор, а так – соня, тюхтій, мимра: отакий безмовно-покірливий чоловік-підкаблучник (тут читач може пригадати повість Тургенєва «Весняні води», де поблажливий чоловік звабливої хижачки існував лише для вигляду – чи то в якості ширми, чи то в якості добровільного лакея, який нічого не бачить, нічого не чує, нічого нікому не скаже). Ну а яке у нього, у імператора, тьмяне, мляве і пом’яте, (хоча, звичайно, зі слідами колишньої краси «істинного ромея») обличчя: поглянеш, позіхнеш і… відійдеш убік.

Але, відійшовши в сторону, глядач буде здивований стрімкою, раптовою метаморфозою і цієї фізіогномії: секунда – і вдаваної байдужості як не бувало. Ось рішуче піднімаються кути безвольно опущеного рота, набуваючи жорсткі, вольові обриси, властиві тільки тій людині, якій «немає перешкод – ні в морі, ні на суші». Та й сама вальяжна фігура домосіда і лінивця змінюється в одну мить, знаходячи юнацьку стрімкість і неочікувану легкість…

Юстиніан

Ось така була ця «дивна пара» поєднана, як може подумати читач, лише династичним шлюбом, жорстоким дипломатичним або матеріальним розрахунком. Тому що… хіба є між ними що спільне? Ну вже, звичайно, не походження подумає читач, який вважає, що владна імператриця (не менше, мабуть, ніж в десятому поколінні особа царської крові!) просто-напросто веліла одружити на собі придуркуватого багатія, купчика-мільйонщика з «простих». Отримала, треба думати, наша цариця чоловіка в навантаження до принесеного їм багатства, натомість обдарувавши його правом задовольняти своє покупне честолюбство лише під час парадних прийомів і урочистих, на очах у всього всесвіту, походів з імператорського палацу в константинопольський храм святої Софії.

Але насправді все було зовсім не так, бо особливої царської крові був якраз Юстиніан – такий, здавалося б, невиразний, непредставницький, непородистий чоловік. Взявши в свої руки кермо влади імперією, неодружений тоді ще Юстиніан вступив у владу за життя свого дядька Юстина, який на старості років впав вже в повний маразм. Юний племінник рвався в бій, але на перших порах був змушений цілі дні безперервно просиджувати біля одра старезного родича, думаючи при цьому – не виключено – приблизно те ж саме, що в подібній же ситуації думав Євгеній Онєгін про свого дядечка: «Коли ж візьмуть тебе!» (Юстиніан був молодий, Юстин – багатий).

Втім, з іншого боку, і царюючий дядечко за своїм походженням був плебей плебеєм: колись, давним-давно, він, жебрак, селянський син, босоніж, з «овечим кожушанком» на плечі, прийшов найматися в солдати. Прокрокував славний шлях «від солдата до маршала» (тобто, в нашому випадку, до начальника палацової варти при імператорі Анастасії), Юстин, як сказав би класик, «за своєю та Божою волею став розумний і великий». Але великий, на жаль, насамперед масштабом своїх злодіянь: скинувши з престолу жалісливого батюшку-царя, Юстин, вживши собі на благо службове становище, зайняв – в результаті палацового перевороту – вакантне імператорське місце.

Ставши володарем імперії, давній власник «овчинного тулупчика» так і не навчився підписувати своє ім’я на державних паперах (бо нашкрябати навіть хрест чи ініціал було вище його сил). Царював він так собі – ні добре, ні погано, аж ніяк не соромлячись при цьому свого минулого, хоча, з іншого боку, не дуже його і афішуючи. Воно й зрозуміло: хоч візантійська монархія, на відміну, від наприклад, російської, і була безмежно-демократичною, відкриваючи всякому цілеспрямованому пройдисвітові «без комплексів» дорогу до влади (від чого сходження на престол будь-якого «ромейського» Отрепьева, Разіна або Пугачова з його «заячим кожушком» нітрохи не суперечило тодішнім нормам «правової держави»), але і хвалитися своїм простонародним походженням було теж якось не прийнято: «овечий (або заячий) тулупчик» гарний лише протягом передвиборчої кампанії, після завершення якої він терміново перекроюється і перефарбовується, набуваючи колір і вигляд горностая.

Отже, молодому Юстиніану вже не було ніякої потреби продиратися до трону, розштовхуючи ліктями конкурентів, коли незабаром приватизована державна скарбниця переходила йому у спадок разом з короною.

Ну а Феодора? Хіба не була вона спадковою княгинею, графинею, герцогинею (з поправкою на візантійський табель про ранги, зрозуміло)? На жаль. Вона була дочкою якогось Акакія – рядового циркового працівника. І навіть не того, хто стоїть в уніформі на арені, але того, хто сидить у брудному, смердючому звіринці і чистить гній за якою-небудь левицею (аж ніяк не світською). Але Акакій-«ведмежатник» (таким було його прізвисько) раптово помер, залишивши своїх дочок сиротами, а дружину – вдовицею. Втім, весела вдова незабаром втішилася, знайшовши нового чоловіка, якого вона все намагалася – всупереч пануючому ще і в ті часи безробіттю – прилаштувати на місце покійного чоловіка. Ну а поки суд та діло, три сестри, три сироти покійного Акакія, були змушені шукати собі роботу самі. І вони її знайшли. Де? Правильно, на панелі: панелей в благочестивому Царгороді, цитаделі всесвітнього християнства, було ой як багато! (Та й взагалі чим упорядкованіше місто, тим більше в ньому панелей.)

Ні, Феодора Акакіевна, середня з сестер, не була якоюсь там Сонечкою Мармеладовою, яка відрізнялася, як ми знаємо, рідкісним душевним благочестям і займалася своїм мерзенним ремеслом лише із співчуття до голодних дітлахів божевільної мачухи. Юна Феодора почала практикувати стриптиз ще в дуже ніжному віці. І, що найдивніше, абсолютно безкорисливо – лише з любові до мистецтва. Бо гроші їй платили зовсім з іншої відомості: вона перебувала в штаті циркових клоунес та акробаток. І чим сильніше її, підступну клоунесу, били, тим більше вона сміялася, викликаючи у відповідь сміх і оплески публіки, яка не відала, що аплодує-то вона майбутній імператриці. (Ну а самі акробатичні етюди, виконувані Феодорою, більше нагадували вистави теперішнього еротичного театру.)

Зростаючи з сили в силу, наша героїня досить скоро стала примою столичної порноіндустрії: звично скидаючи на очах у сотень глядачів останні одежі, вона настільки ж звично віддавалася всім бажаючим з усіх верств суспільства. Загалом (якщо опустити більш пікантні подробиці, про які оповідає сучасний Феодорі Прокопій Кесарійський, автор «Таємної історії»), починала вона свій життєвий шлях майже так само, як і інша велика жінка, згодом прославлена християнською Церквою, – Марія Єгипетська. Не виключено, що і наша героїня, втомившись від такого нескінченно-веселого життя, теж, зрештою, віддалилася б у пустелю замолювати гріхи швидкоплинної молодості, але Бог судив інакше: її пустелею став імператорський палац, а вона сама – його господинею.

Але про це читайте вже у наступній нашій статті.

Автор: О. Газізова

URL

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s