В 576 р. у Тавриці зіштовхнулися інтереси двох могутніх держав раннього середньовіччя – Візантії і Тюркського каганату. Діючи в умовах цейтноту, імператори-співправителі Юстин II і Тиберій II Константин надали всіляку підтримку північним володінням та ініціювали будівництво потужних оборонних споруд у горах Південно-Західного Криму. В ході цих робіт ромеї звели кілька опорних фортець, у тому числі фортецю Кирк-Ор (Чуфут-Кале). В ході її будівництва були використані найкращі досягнення античної фортифікаційної науки. Крім монументальних наземних оборонних споруд, було споруджено грандіозний підземний гідротехнічний комплекс, здатний забезпечити водою гарнізон і населення округи. Фруріон Кирк-Ор призначався для захисту стратегічно важливих дефіле Марьям-Дере та Ашлама-Дере; посилення оборони дальніх підступів до Херсона; дислокації військових загонів федератів, а можливо, і ставки ексусіократора Аланії; накопичення запасів продовольства та врятування населення у випадку вторгнення номадів до «країни Дорі».
Ключові слова: Північне Причорномор’я, Візантія, Тюркський каганат, інженерна оборона, фруріон, Кирк-Ор.
SUPPORTING FORTRESS KYRK-OR
IN THE CONTEXT OF MILITARY AND ENGINEERING MEASURES OF BIZANTIUM
ON THE CRIMEAN PENINSULA IN THE VI СENTURY
Vus O. V.
In 576 in Tauris the interests of two powerful states of early Middle Ages Byzantium and Turkic Khanate faced. Acting in terms of time trouble, co-emperors Justin II and Tiberius II Constantine gave a full support to the North possessions and initiated the construction of powerful defence installations in the mountains of the Southwest Crimea. During these works Romans built several supporting fortresses, including the fortress Kyrk-Or (Chufut-Kale). During its construction the best achievements of the ancient fortification science were used. Except monumental terrestrial defence constructions, a grandiose underground hydraulic engineering complex that can provide the garrison and the population of the province with water was built. Frurion Kyrk-Or was intended to protect the strategically important defile Maryam-Dere and Ashlama-Dere; to strengthen the defence of distant approaches to Kherson; to deploy military units of the federates, and possibly a camp tent of the exusiocrator of Alania; to accumulate food reserves and to rescue people in case of invasion of nomads to “the country Dori”.
Keywords: Northern Black Sea Coast, Byzantium, Turkic Khanate, engineering defence, frurion, Kyrk-Or.
Протягом всього VI ст. військово-політична ситуація у Причорномор’ї відзначалася нестабільністю. На північних кордонах Візантії на зміну одній навалі «варварів» приходила наступна, і ромеям здавалося, що кожна з них загрожує самому існуванню Імперії. Завдяки розвиненій воєнній організації та майже невичерпним людським ресурсам, племена аварів, болгар, готів, гуннів, слов’ян неодноразово проривалися через системи інженерного захисту, зведені на кордонах Римської держави у III–V ст., і успішно громили армію ромеїв у польових боях. У другій чверті VI ст., за ініціативи імператора Юстиніана I (527–565), в європейських провінціях Імперії були створені нові потужні військово-інженерні рубежі, здатні забезпечити надійний захист мирного населення та збереження матеріальних цінностей [Прокопий 1939, с. 203–283]. Військове будівництво було розгорнуто також у Вірменії, Абхазії, Малій Азії, Месопотамії та Північній Африці.
Не оминули процеси загальноімперських військово-інженерних заходів і Крим. До 70-х років VI ст. оборону надійно забезпечували укріплення Херсона та Боспора, «довгі стіни» «країни Дорі», а також низка міст-фортець у зоні Кіммерійського Боспору та на південному узбережжі півострова [Вус 2010, с. 213]. Проте поява у Північному Причорномор’ї загонів Тюркського каганату на чолі з ханом Істемі різко змінило військово-політичну ситуацію не на користь ромеїв [Гумилев 2003, с. 41].
Можемо припустити, що тюркюти мали на озброєнні та вміли застосовувати складні штурмові пристрої, оскільки в 576 р. вони захопили місто Боспор, зруйнували та спалили низку візантійських укріплень на Керченському півострові і Тамані [Менандр 1860, с. 422–423; Масленников 2002, с. 98]. Імперська адміністрація була змушена втрутитися в події, надати всебічну допомогу своїм дальнім гарнізонам та посилити інженерну оборону північних володінь.
Капітальні військово-будівельні заходи на півострові розпочалися за правління імператора Юстина II Молодшого (565–578) [Вус 2010, с. 99]. Головною метою ромеїв було удосконалення оборонного комплексу головної бази Імперії у Криму – Херсона. Керували процесом візантійський чиновник Феаген і невідомий воєначальник у ранзі «дукса Херсона» [Сорочан 2005, с. 179].
Фінансів, що надходили з Константинополя для потреб будівництва, скоріш за все, не вистачало. Тому імператори-співправителі Юстин II та Тиберій II Константин (578–582) пішли на безпрецедентний крок. Навесні 575 р. вони відмінили корабельну повинність (ploima), яку виконували жителі Херсона, Боспора та Лазіки [Iustiniani Novellae 1904]. Можливо, Novella №163 санкціонувала не відміну ploima як такої, а лише тимчасовий перерозподіл фінансів на користь військово-інженерних робіт, які проводилися імперською адміністрацією в регіоні Північного Причорномор’я. Доктор історичних наук С. Б. Сорочан вважає, що окрім Криму, в майбутньому слід «чекати відкриття слідів подібних робіт на території Боспора та фортець Лазіки» [Сорочан 2016, с. 510].
Вирішивши проблему фінансування інженерних заходів, візантійська адміністрація приступила до будівництва додаткових фортифікацій неподалік від Херсона – у «країні Дорі». Цю, своєрідну буферну зону між державою ромеїв і світом номадів населяли гото-аланські племена, що мали статус імперських союзників.
Нові укріплення споруджувалися на південному заході півострова, в ущелинах Внутрішнього пасма Кримських гір. Головною метою будівельників було недопущення ймовірного прориву тюркютів углиб Таврики, захист мирного населення, та прикриття дальніх підступів до Херсона і приморських фортець. Фортифікації зводили на пласких, висотою до 600 м, вершинах Внутрішнього пасма, які панують над долинами річок Альми, Бельбека, Качі, Чорної, Чурук-Су. Всі ці вершини є командними висотами і тому дужі вигідні для організації довготривалої інженерної оборони. Загальною ознакою побудованих у 70-х роках VI ст. укріплень була синтезна система фортифікації. Вона поєднувала зведені за римським каноном оборонні споруди та максимально широко використовувала особливості гірського рельєфу, зокрема, високі скельні урвища. Ці урвища майже з усіх боків оточували візантійські фортеці, а вимурувані руками майстрів укріплення лише заповнювали лакуни у створених природою захисних рубежах.
У Східній Римській імперії такі фортифікації відносилися до фруріонів. Вони призначалися для дислокації великих військових контингентів, здійснення контролю за важливими шляхами, зберігання запасів продовольства та захисту мирного населення у випадку вторгнення «варварів». Імператор Маврикій Тиберій (539–602) у трактаті «Тактика – Стратегіка» підкреслював, що «фруріони, не захищені природою, слід як можна раніше укріпити та в передбаченні війни таємно відправити частину військ для їхнього захисту. Потрібно подбати про те, щоб евакуювати жителів з тих місць, де немає укріплень, [так], щоб ці жителі перейшли в більш укріплені місця. … Всі продовольчі запаси слід зосередити в укріплених фруріонах; туди ж слід зігнати і всю худобу з околиць» [Маврикий 2004, с. 177].
До великих опорних фортець, зведених ромеями в VI ст. у горах Південно-Західного Криму, можемо віднести городища Ескі-Кермен, Мангуп-Кале та Кирк-Ор, нині більш відомий під назвою Чуфут-Кале[1].
Кирк-Ор знаходиться у 2,5 км на схід від м. Бахчисарай, на вершинному плато «столової гори» висотою 562,5 м. В геологічному відношенні гора є куестовим пасмом, складеним датськими та інкерманськими вапняками [Полканов, Шутов 2004, с. 116]. Над рівнем оточуючих міжгірних долин Кирк-Ор підвищується на 200 м. З його плато відкривається велична панорама кримських степів і передгір’я. З трьох боків Кирк-Ор оточений скельними урвищами висотою до 50 м, і лише з четвертого є відносно зручний підйом. Зліва від плато знаходиться ущелина Марьям-Дере з печерним Свято-Успенським монастирем і залишками середньовічного поселення Маріамполіс, а справа – глибока ущелина Ашлама-Дере.
Місце розташування городища стратегічно дуже вигідне. Стародавнім шляхом, що проходив по ущелині Ашлама-Дере можна було легко попасти до Качинської долини, і далі на південь. Можливо саме тут, поблизу «столової гори» колись проходив північний кордон «країни Дорі», населеної військовими союзниками Візантії. Алани осіли в околицях сучасного Бахчисарая під час Великого переселення народів. За версією І. М. Храпунова, на вершині Кирк-Ора (Чуфут-Кале) існував політичний центр Кримської Аланії [Храпунов 2004, с. 78], тісно пов’язаний з Візантією. Подібної думки дотримується О. Г. Герцен, який вважає, що «розповсюджуючи свою присутність вглиб землеробської території … на теренах розселення аланів, візантійцями була зведена фортеця на плато Чуфут-Кале» [Герцен 2001, с. 7].
У 1946 р. на північно-західному схилі гори був відкритий ранньосередньовічний некрополь V–VIII ст., у похованнях якого знайдені «характерні для сармато-аланів деформовані черепи, бронзові та срібні пряжки, … фібули, залізні ножі, уламки глиняного та скляного посуду» [Якобсон 1970, с. 15]. Там же були знайдені два золотих соліди Юстиніана I (527–565) і монета імператора Іраклія (610–641) [Вус 2010, с. 261]. У 1948 р. поруч з горою, в ущелинах Ашлама-Дере та Кучук-Ашлама археологи відкрили могильник VI–IX ст., що також належав аланам [Могаричев 2005, с. 176]. На самому плато Кирк-Ора, у тилу локальних середньовічних укріплень Біюк-Ісар та Кучук-Ісар дослідниками була піднята візантійська кераміка, також датована VI–X вв. [Герцен, Могаричев 1993, с. 31]. Можемо констатувати, що комплекс знахідок у некрополях у цілому підтверджує тезу про існування на плато Кирк-Ора (Чуфут-Кале) адміністративного центру аланів, які знаходились у тісних стосунках з Константинополем.
Додатково на користь ранньовізантійського походження фортеці мала б свідчити християнська базиліка, подібна до храмів, які зводили ромеї в інших фортецях Гірської Таврики. Те, що такий храм існував, підтверджується знахідками мармурових капітелей колон VI–VII ст. і мармурових плит від підлоги базиліки. Нажаль, точного місця розташування ранньовізантійського храму досі нікому виявити не вдалося.
Разом з тим, ще в 1960 р., в ході досліджень Ханського палацу в Бахчисараї був знайдений профільований карниз сірого мармуру із зображенням ранньохристиянського сrux monogrammatica та грецьким написом – «Про молитву Марії комітісси». Якщо зображення сrux monogrammatica в цілому характерні для IV–VI ст., то, на думку А. Ю. Виноградова, «термін «комітісса», що означає «дружина коміта», відомий з V століття» [Виноградов 2015, V 227]. Вірогідно, ця Марія була дружиною начальника гарнізону, який мав військовий ранг коміта.
Отже, в ранньовізантійську добу на плато Кирк-Ора, крім фортифікацій, був зведений і парадний храм-базиліка, який відвідували дружини переведених у Гірську Таврику офіцерів. Безумовно, базиліку будували не стільки (і не тільки) для них, скільки для місцевої пастви – воїнів-аланів і членів їхніх родин.
Про те, що в околицях «столової гори» жили алани-християни, свідчать середньовічні джерела. З них же можемо дізнатися і про назву фортеці. Так, арабський історик XIV ст. Абу-ль-Фіда (1273–1331) у трактаті «Упорядкування країн» розповідає про укріплення «Керкер або Керкрі… [що] знаходиться на краю сьомого клімату в країні Асів[2], його назва означає турецькою сорок чоловік; це укріплений замок, важкодоступний; він спирається на гору, на яку неможна піднятися. На горі є майдан, де жителі країни знаходять притулок. … Керкер знаходиться на північ від Сари-Кермена [Херсона – О. В.]; між цими двома місцями один день дороги» [Якобсон 1950, с. 30–31].
Після завоювання міста татарами, воно у різних джерелах згадувалося під назвами – Чуфут-Кале, Кирк-Ор, Топрак-Кала, Гевхер-Кермен. Разом з тим, швейцарець Ф. Дюбуа де Монпере у 1833 г. стверджував, що назву Чуфут-Кале стали використовувати «лише наприкінці XVII ст., коли іудейське населення [караїми – О. В.] повністю замінило татарів, що переселилися у Бахчисарай. Проте під цією назвою місто відоме лише іноземцям, тоді як самі іудеї у повсякденному побуті користаються його давньою назвою Киркор» [Дюбуа де Монпере 2009, с. 280].
Отже, середньовічний ойконім Кирк-Ор та його варіанти Кирк, Керкер, Керкрі, Кіркель, є найдавнішою назвою фортеці.
Враховуючи, що за доби раннього середньовіччя на плато «столової гори» знаходився грекомовний гарнізон, офіцери, священики, члени їхніх родин, обслуга, можемо припустити, що Кирк-Ор є скороченою формою грецького ойконіма «Кір(іа) хор(а)» (або «Кір(іон) хор(іо)(н)»), тобто, «Головне (панівне / пануюче) місто / поселення». Постпозіт –хор (–кор, –кур), скоріш за все, походить від грецького χώρα – «поселення, місцевість, округа». В. А. Бушаков вважає, що він є присутнім у деяких старовинних кримських ойконімах (Місхор, Капсіхор, Палекур) [Бушаков 1991, с. 14–20].
На нашу думку, походження назви фортеці можна пояснити тим, що по відношенню до аланських поселень, які знаходилися в глибоких ущелинах у підніжжя гори, Кирк-Ор був як Головним, так і Панівним (або Пануючим) містом. Окрім гарнізону, ромейських чиновників, священиків і офіцерів, у зведеному на «столовій горі» укріпленні перебувала і місцева аланська знать. Ймовірно, тут пізніше знаходилась і ставка ексусіократора Кримської Аланії, про яку згадував у трактаті «Про управління імперією» Константин VII Багрянородний (913–959).
Схований в ущелинах Внутрішнього пасма і з усіх боків оточений скельними урвищами, Кирк-Ор ідеально підходив для цієї мети. Звідси, залишаючись непоміченим, можна було легко організувати протидію супротивникам, які просувалися зі степу до «країни Дорі» та приморських фортець, «спричинити їм багато шкоди, влаштовуючи засади на їхніх шляхах, та нападаючи на них зненацька при переходах до Саркела, до Кліматів та до Херсона» [Константин Багрянородный 1991, гл. 11].
Можемо припустити, що в ранньовізантійську добу Кирк-Ор дійсно був Головним центром Кримської Аланії, так само як Дорос (Мангуп-Кале) був Головною фортецею Готської землі.
Отже, як виглядала система інженерної оборони міста, і що може засвідчити її ранньовізантійське походження?
Системи військово-інженерного захисту Кирк-Ора
Передові укріплення міста знаходилися не на вершинному плато, а в ущелинах Марьям-Дере та Ашлама-Дере. Причому побудували їх, можливо, задовго до 575 р. Дані про ці укріплення містяться в праці турецького мандрівника Евлії Чєлєбі (1611–1682), який відвідав Крим у 1666–1667 рр. Мандруючи околицями Бахчисараю, Чєлєбі бачив монументальні оборонні споруди, що перехоплювали «горло» гірського дефіле у самого підніжжя Кирк-Ора. У своїх спогадах турок відмітив, що «це місце безпечне. У вузьких місцях з двох кінців цієї ущелини, від скелі до скелі, вони [будівельники – О.В.] протягнули фортечні мури та встановили дерев’яні ворота з кожного боку[3]. Ці ворота і до сих пір стоять. Через ці ворота до ущелини і птах не пролетить. Між тими скелями тече жива вода – Ашлама» [Эвлия Челеби 1999, с. 39].
Оборонний комплекс, який описав Евлія Чєлєбі, нагадує ранньовізантійську клісуру з двома «довгими стінами». У Гірській Тавриці подібні комплекси існували поблизу середньовічних городищ Каламіти, Мангуп-Кале та Ескі-Кермена [Вус 2013, с. 230]. Появу клісур в ущелинах Внутрішнього пасма можна пов’язати з будівельною діяльністю імператора Юстиніана I (527–565), адміністрація якого у другій чверті VI ст. проводила аналогічні військово-інженерні заходи у багатьох регіонах Імперії [Прокопий 1939, с. 203–283].
Вірогідно, «довгі стіни» в ущелині Ашлама-Дере ромеї звели з метою не допустити прориву кочовиків до «країни Дорі», у міжгірних долинах якої розташовувалися мирні поселення візантійських федератів. Під час археологічних досліджень в Ашлама-Дере та Марьям-Дере була відкрита низка таких поселень та супутніх некрополів VI–IX ст. [Герцен, Могаричев 1993, с. 24–28; Храпунов 2004, с. 76–78]. Одне з них – Маріамполіс – проіснувало до кінця XVIII ст.
Як показали дослідження 2009–2012 рр., Маріамполіс виник, можливо, ще в V в. н. е. Під час розкопок тут був відкритий металургійний комплекс ранньовізантійського часу, центральним об’єктом якого була піч, вимурувана з вапняку в будівельній техніці opus spicatum [Баранов, Карлов 2013, с. 8]. Хронологічним репером, який дозволив надійно визначити час функціонування комплексу, стали численні уламки херсонеських червоноглиняних амфор V–VII ст., синопських амфор «Делакеу» (230/240 рр. – середина V ст.) та амфор VI–VII ст. класу 3 за Херсонеською класифікацією 1995 р. У південній частині розкопу науковий співробітник Інституту археології НАН України В. І. Баранов відкрив руїни монументальної ранньосередньовічної стіни, вимуруваної у техніці opus quadratum (товщиною не менше 2-х м) та двохметрового воротного проїзду [Баранов, Карлов 2013, с. 8]. Можемо припустити, що це залишки зведеної в добу правління Юстиніана I (527–565) «довгої стіни», яка перегороджувала Марьям-Дере у самому вузькому місці, напроти печерного Свято-Успенського монастиря.
Спорудивши у другій чверті VI ст. два потужних оборонних вузли в ущелинах Ашлама-Дере та Марьям-Дере, ромеї сподівалися заблокувати доступ углиб «країни Дорі» непроханим степовим зайдам. Проте вторгнення тюркютів у 576 р. показало, що цих укріплень для забезпечення надійної інженерної оборони є замало. Саме тоді і розпочалося будівництво на вершинному плато Кирк-Ора.
Загальна площа освоєної людьми території плато досягала 46 га. За топографічними ознаками воно ділиться на: Бурунчак (площа 36 га) – незабудовану ділянку, де рятувалися у випадку небезпеки жителі околиць; Ескі-Кале (площа 7 га, довжина 640 м) – найдавнішу частину городища; Нове місто (площа 3 га), побудоване в другій половині XIV – XV ст. татарами та караїмами [Фадеева 2002, с. 11]. Швейцарець Ф. Дюбуа де Монпере (1798–1850), який відвідав Крим у 1833 р., зробив з цього приводу цікаве зауваження: «Киркор колись займав значно більшу площу, ніж сьогодні: у цьому неважко упевнитися, оглядаючи частину скелі, не зайняту іудейським поселенням. Вона вкрита фундаментами споруд, що належали набагато більш віддаленій епосі, ніж часи татарських ханів та їхніх підданих» [Дюбуа де Монпере 2009, с. 280].
Ескі-Кале відокремлене від Нового міста монументальною Середньою стіною, що перетинає все плато під кутом у 40–45 градусів від одного краю скельного урвища до протилежного. Фронт інженерного рубежу розгорнутий на південь. Цей рубіж складався з двох куртин (кожна довжиною до 60 м), епікампія[4], воріт Орта-Капу, та трьох ровів, висічених у материковій скелі на правому фланзі Середньої стіни. Північно-східна куртина укріплення на відстані 11 м від краю урвища робить загин усередину фортеці. Тут колись була розташована потаємна хвіртка, непомітна для ворогів, які підходили до Орта-Капу. Обидві куртини структурно складалися із зовнішнього та внутрішнього бойових панцирів, та шару забутовки між ними. Зовнішній панцир був зведений з добре витесаних, геометрично правильних, квадрів вапняку у будівельній техніці opus quadratum.
Висота Середньої стіни (збережена) – 7–8 м. Товщина її у ранній період існування фортеці досягала 4,5–5 м, тобто, товщини подвійного візантійського стандарту. Пізніше, у зв’язку із появою вогнепальної зброї та артилерії, тильний панцир стіни був розібраний, а її товщину довели до 10 м [Герцен, Могаричев 1993, с. 12]. Унизу південно-західної куртини Середньої стіни на висоту трьох рядів збереглася in situ монументальна ранньовізантійська кладка. Загальний розмір цієї ділянки сягає 5 м у довжину та 1,8–2 м у висоту. Висота нижнього ярусу кладки – від 0,49 до 0,68 м. Довжина квадрів (зліва направо) складає – 0,55, 1,08, 0,90, 0,82, 0,44, та 0,66 м [Якобсон 1974, с. 111]. Середній розмір цих квадрів – 1×0,7 м. Вище трьох нижніх збереглася схожа регулярна кладка з квадрів розміром 0,65×0,35 м та 0,55×0,40 м [Герцен, Могаричев 1993, с. 13].
А. Л. Якобсон констатував, що «найближчою аналогією монументальної квадрової кладки нижнього ярусу [Середньої стіни – О. В.] є ранньосередньовічні яруси деяких куртин фортечного муру Херсона… та особливо нижні яруси фортечного муру Мангупа, які збереглися на деяких ділянках» [Якобсон 1974, с. 111]. З висновками А. Л. Якобсона погоджуються О. Г. Герцен та Ю. М. Могарічєв, які вважають, що «ранні фортечні мури Мангупа, Ескі-Кермена, нижній ярус Середньої стіни (Кирк-Ора) складають один вид ранньосередньовічної фортифікації, розквіт якої відбувається у VI–VII ст.» [Герцен, Могаричев 1993, с. 15].
Зауважимо, що рівна поверхня плато перед східною куртиною давала нападникам можливість застосувати штурмові механізми та пристрої, адже тут їх можна було підкотити під саму стіну. Тому візантійські будівельники висікли у материковій скелі перед куртиною три захисних рови. Відстань між ними та стіною – 10,5 м. Найбільший з них має довжину 65 м, глибину – 2 м, та ширину – 4 м. Під час дощів він наповнювався водою, що стікала по спеціально висіченим жолобам. Перед самим східним урвищем ромеї вирубали ще два невеликих рови довжиною 12 м кожний. Головним призначенням цих ровів було змусити противника, який підходив до Середньої стіни, підставляти то один, то інший (незахищений) бік під обстріл оборонців фортеці [Вус 2010, с. 265].
Для безпосереднього захисту воріт Орта-Капу візантійські інженери звели спеціальну споруду, яка не зустрічається більше ні в одній фортеці Гірського Криму – так званий епікампій [Манаев 2003, с. 21]. Це – виступ стіни шириною 6,2 м, споруджений з правого боку воріт для їх безпосереднього прикриття та ураження воїнів штурмових загонів у незахищений щитом бік. Крім того, з епікампія забезпечувався фланговий обстріл еспланади перед Середньою стіною та давнього шляху, що (можливо) піднімався до воріт Орта-Капу по улоговині з ущелини Марьям-Дере. Нині ця дорога повністю закрита товстим шаром будівельного сміття та грунту.
Оборонні споруди типу епікампія були відомі ще давньогрецьким архітекторам і будівельникам [Коннолли 2001, с. 276]. Подібним чином був організований інженерний захист воріт і в деяких візантійських фортецях на Балканах, зокрема, у фортеці Царевець (Велико-Тирново, Болгарія)[5]. Самі ворота Кирк-Ора були розташовані в проїзді, перекритому півциркульною аркою. Ширина проїзду досягає 3,6 м. Товсті дерев’яні ворота відкривалися всередину фортеці і запиралися потужним запірним брусом. З правого боку проїзду добре зберігся Г–подібний паз, у який заводився кінець цього брусу.
Визначити час зведення потужних фортифікацій на плато Кирк-Ора допомогли дослідження викладача Національної академії природоохоронного та курортного будівництва України О. В. Ісаєнка, проведені біля воріт Орта-Капу. Застосувавши метод дендрохронологічного (ліхенометричного) датування споруд, він встановив, що «спорудження Середньої стіни та воріт Орта-Капу відноситься до 480–630 років н. е. Середній результат вказує на середину VI ст. – добу правління Юстиніана I» [Исаенко 2000, с. 21].
Проте, врахувавши середню похибку ліхенометричного метода, яка, на думку О. В. Ісаєнка складає 50–70 рр., можемо точніше встановити час побудови Середньої стіни. Нижня хронологічна межа зведення фортифікації буде пролягати між 530/550 рр., а верхня – між 560/580 рр. Тому можемо стверджувати, що зведення оборонних споруд на вершині Кирк-Ора розпочалося ще за правління Юстиніана I (але не раніше 540 р.) і продовжувалося (або відновлювалося) за правління його наступників – Юстина II Молодшого (565–578) і Тиберія II Константина (574–582). Вірогідно, поява у Північному Причорномор’ї військових загонів Тюркського каганату великою мірою посприяла швидкому та успішному завершенню цього будівництва.
Важливим завданням для будівельників фортець усіх часів було забезпечення гарнізону питною водою. В умовах спекотного клімату та наявності скелястого грунту (в якому важко копати колодязі) ця проблема виходила на перший план. Видатні військові вчені античності приділяли цьому питанню багато уваги. У IV ст. Флавій Вегецій Ренат писав, що «великою перевагою користується місто, якщо всередині його стін є невичерпні джерела. Якщо ж природа цього не дала, потрібно викопати колодязі, як би глибоко не довелося їх рити… іноді місцевість, де стоїть місто, буває дуже сухою, якщо вона захищена горами та скелями; тоді гарнізон, … знаходить джерела поза своїми стінами, внизу і, прикриваючи їх… стрілами, достигаючими до цих джерел, дає можливість водоносам спокійно ходити до них за водою» [Флавий Вегеций Ренат 2002, с. 359–360]. На нашу думку, умови місцевості, описані в трактаті, повністю відповідають умовам Гірського Криму.
Серед руїн гірських фортець і нині можна побачити висічені у вапняку невеликі цистерни, а також водостоки, що ведуть до них. Отже, першим шляхом отримання води було її накопичення під час опадання дощів; другим – підвезення води з навколишніх річок та джерел. На плато Кирк-Ора люди привозили її в бурдюках на віслюках з джерел Газі-Мансур та Карай-Чокрак. У разі ж довготривалої облоги цистерни не змогли б забезпечити всіх потреб гарнізону в питній воді. Протягом довгого часу дослідники не могли з’ясувати це питання.
Разом з тим, з давніх часів місцеві жителі розповідали відвідувачам городища легенди про існування поблизу нього потаємної гідротехнічної споруди. На початку XVIII ст. француз Абрі де Ла Мотре (1674–1743) з їхніх слів записав, що колись тут існував колодязь, заповнений водою, яка ніколи не закінчувалася. Розташування колодязя, який, нібито, був завалений турками, було їм невідоме [De la Motraye 1727, p. 47].
Гахан Караїмського духовного управління С. М. Шапшал (1873–1961) у 1896 г. повідомив, що захисники фортеці «могли витримувати довготривалу облогу завдяки тому, що поблизу Малих воріт (Кічік-Капу) Кирк-Йєра був підземний хід до джерела, що знаходиться у підніжжя скелі» [Фадеева 2002, с. 19–20]. У 1907 г. про цей колодязь з подробицями розповів громадський діяч М. Я. Фіркович (1846–1916). За його даними, «в Кале у давні часи існував ще один грандіозний колодязь, що називався Тік-Кую, тобто «Сліпий колодязь». Шлях до цього колодязя був у Кале на Бурунчаку, звідки косо вирубаний тунель до води. Гирло цього тунелю на Бурунчаку нині скрито під купою каміння» [Фиркович 1907, с. 48].
Народні легенди зберегли назви втрачених джерел – Аширин-Йол («Таємний шлях»), Тік-Кую – «Сліпий колодязь», Алтин-Мердвен («Золоті сходи»). Проте знайти стародавні споруди довгі роки не вдавалося нікому. Тільки в серпні 1998 р. співробітники Кримського відділення Українського державного геологорозвідувального інституту, спелеологи Центру спелеотуризму «Онікс-Тур» та члени Асоціації кримських караїмів «Кримкарайлар» знайшли відповідь на це питання [Полканов, Шутов 2004, с. 118–120]. У підніжжя скельного урвища біля Малих воріт вони відкрили глибокий колодязь, грандіозний тунель, що вів до нього, та монументальне ранньосередньовічне укріплення, яке захищало цей гідротехнічний комплекс.
У 150 м від Малих воріт Кирк-Ора, на схилі, що має уклін до 15 градусів, під час розкопок була відкрита прямокутна вежа, довжина стін якої дорівнює 8,4×7,4 м [Вус 2010, с. 270]. Збереглася вежа на висоту до 2–2,5 м. Вона побудована з прямокутних пласких плит та невеликих вапнякових квадрів. Стіни складаються з двох панцирів (зовнішнього і внутрішнього) та шару забутовки між ними. Кладка стін регулярна, змішана. Одні її ряди складені з квадрів, інші – з пласких плит. На деяких квадрах виявлені прокреслені чотирикінцеві хрести. У давнину вежу неодноразово ремонтували. Добре видно, що західну стіну вежі будівельники спорудили за класичним принципом «кордон на ребро, плита на образок», де ряди плит, покладених плазом, чергуються з плитами, поставленими на ребро. Академік С. Д. Крижицький класифікує таку кладку як «просту дворядну орфостатну» [Крыжицкий 1981, с. 39].
Товщина стін вежі – до 1,5 м. Відносно мала товщина не повинна дивувати, адже потім з’ясувалося, що вежа була тільки прикриттям для гідротехнічної споруди, що знаходилася під нею. Для захисту самої вежі нижче по схилу була споруджена монументальна стіна товщиною до 4 м. Збереглася вона значно гірше ніж вежа, на висоту до 1–1,2 м, й інколи простежується лише фрагментарно [Вус 2010, с. 270]. Від вежі її можна прослідити на відстані до 70 м.
До східної стіни вежі підводить вирубана у материковій скелі апарель з кутом нахилу у 10–12 градусів. Апарель має довжину до 12 м і ширину до 2 м. Найбільша глибина апарелі перед входом у вежу сягає 2,3–2,5 м. Під самою вежею знаходиться природний грот, над дном якого в давнину стояв дерев’яний перекидний місток, що вів у прохід під західною стіною споруди. Можемо припустити, що саме звідси починаються легендарні «Золоті сходи».
У материковій породі (мшанковий вапняк), вік якої сягає 75 млн. років, вирубаний з нахилом у 22 градуси, квадратний у розрізі тунель, довжиною 120 м [Полканов, Шутов 2004, с. 120]. Висота тунелю – від 1,8 до 2,2 м; ширина – від 1,8 до 2,4 м. На підлозі висічені широкі плоскі сходи. Перепад висоти між верхньою і нижньою сходинками складає біля 20 м. Стеля тунелю вкрита мілкими сталактитами конденсаційного походження. Добре видно, що тунель вирубали окремими ділянками – маршами. У нижній частині тунелю є цистерна, що відігравала роль додаткового накопичувача для води в разі, якщо її рівень піднімався занадто високо і загрожував затопити нижню частину сходів. До цистерни ведуть чотири сходинки. Вона має довжину до 6 м, ширину до 2 м та глибину до 2 м.
Внизу тунель врізається в пробиту з поверхні вертикальну шахту-колодязь діаметром 1,8–2,2 м. Від місця сполучення галереї і колодязя висота до поверхні складає 25 м. Загальна ж його глибина від поверхні до дна – 45 м. Нижче від місця сполучення колодязь розширюється ще майже на 5 м за рахунок пандуса, вісім витків якого ведуть на саме дно шахти, де на глибині 18 м знаходиться велика зала розміром 6,5 × 7 м та висотою до 2,2 м. В підлозі зали висічені два басейни-накопичувачі об’ємом 12 і 5 куб. м. У давнину, судячи з 8-метрового шару намулу, вода заповнювала весь нижній поверх гідротехнічної системи об’ємом майже 115 куб. м [Козлов, Полканов, Шутов 2002]. Нині вода в басейни-накопичувачі майже не поступає.
Нажаль, артефакти, виявлені під час розчистки підземелля, не можуть однозначно свідчити про час його облаштування. Однак накреслені на стінах тунелю малюнки середньовічних кораблів, грецькі написи на стелі, уламок плити з ранньовізантійським хрестом, наводять на думку, що будівельниками унікального гідротехнічного комплексу були ті самі люди, що спроектували і звели на плато Кирк-Ора та в ущелині Марьям-Дере монументальні оборонні споруди.
Конкретизувати часові рамки зведення комплексу допомогло дослідження його наземної частини. У кладці внутрішнього панцира південної стіни вежі автор виявив пласку плиту. Її довжина 1,1–1,2 м, товщина – 0,25–0,30 м [Вус 2010, с. 275–276]. На ребрі плити міститься вирізьблене стилізоване зображення бойової сокири. Це – «лабріс» (λάβρυς) – двобічна бойова сокира із симетричними рубаючими краями. Відомий був цей вид зброї – bipennis («двокрилий») – і римлянам. Як свідчать зображення з Notitia Dignitatum (Перелік посад та бойовий розклад римської армії кінця IV – початку V ст.), лабріси в значній кількості вироблялись у державних майстернях озброєння (fabricae), дислокованих у різних регіонах Імперії. Були такі фабрики і відносно недалеко від Таврики – в Адріанополі та Маркіанополі у Фракійському діоцезі [Notitia Dignitatum Orientis XI, 31–34].
Двокрилу бойову сокиру оцінили і вороги Римської імперії, зокрема, германці. Мабуть, останнім цей вид зброї особливо подобався, оскільки відповідав їхній тактиці піхотного бою. Бойові сокири неодноразово знаходили археологи і в Гірському Криму – біля радгоспу «Севастопольський», у Мангуші, на Ай-Тодорі, на схилах Чатир-Дагу, тощо [Піоро 1999, с. 89–94].
Можемо припустити, що вапнякова плита із зображенням лабріса є могильною плитою візантійського воїна-федерата. Під час зведення прямокутної вежі (дуже поспішаючи) цю плиту взяли з ранньосередньовічного могильника в ущелині Марьям-Дере та використали в якості будівельного елементу. Про існування подібних пам’яток у Гірському Криму писав наприкінці XIX ст. Є. Л. Марков, який особисто бачив залишки середньовічного «готвейського цвинтаря» на околиці с. Верхоріччя неподалік Бахчисараю. Дослідник відмічав, що найбільш архаїчні могильні плити не мали ніякої християнської символіки, а зображені на них предмети (посох пастуха, пила, спис) несли інформацію щодо професії покійника за його життя [Марков 1902, с. 420–423].
Зауважимо, що умови ландшафту у підніжжя Кирк-Ора повністю відповідають тезі Флавія Вегеція Рената про те, що у випадку, якщо «джерело знаходиться на відстані польоту стріли [до 200 м – О. В.], але все-таки розташоване на тому ж схилі, що і місто, між містом і джерелом слід спорудити маленьке укріплення, яке називають «бургом», поставити у ньому баллісти і розмістити стрільців, щоб захистити воду від ворогів» [Флавий Вегеций Ренат 2002, с. 360]. Це означає, що прямокутну вежу-бург та підземний гідротехнічний комплекс Кирк-Ора звели не просто будівельники, а люди, добре знайомі з найкращими досягненнями військово-інженерного мистецтва Античності. На нашу думку, прямокутна вежа, чотирьохметрова оборонна стіна біля неї, грандіозний тунель та колодязь були спроектовані і зведені візантійським спеціалістами під час чергового етапу посилення інженерної оборони дукату Херсона в останній чверті VI ст.
Неподалік Малих воріт Кирк-Ора, на відстані до 500 м, знаходиться ще один гідротехнічний комплекс, можливо, також ранньосередньовічного походження. Цей комплекс – Копка-Кую («Відро-колодязь») – являє собою печерний грот складної сфероїдної форми, дно якого штучно заглиблене у материкову скелю. З поверхні плато до гроту можна попасти по вертикальній шахті глибиною 10 м та діаметром 1,4 м. Гирло шахти знаходиться на території Нового міста і, на думку О. Г. Герцена, місцеве населення почало його використовувати не раніше XV ст. [Герцен, Могаричев 1993, с. 32].
Проте в ході досліджень останніх років зроблені відкриття, що піддають сумніву цю дату. По-перше, були відкриті залишки оборонної стіни з вапнякових квадрів, яка прикривала грот із зовнішнього боку. По-друге, виявилося, що справжнє дно гроту знаходиться на 2,5 м глибше від колишньої поверхні. Зліва у материковій скелі висічена додаткова накопичувальна цистерна діаметром не менше 2 м і глибиною не менше 2,5 м (на даний час не розчищена). По-третє, був відкритий горизонтальний тунель, що виводить на схил гори, приблизно в 25 м від гроту [Вус 2010, с. 278].
Тунель майже квадратний у розрізі. Його висота 2 м (при виході з Копка-Кую до 2,5 м), а ширина – 1,5–1,7 м. Зверху тунель має вирубані в камені гнізда під дерев’яні бруси розміром 0,2 × 0,2 м, на які потім настилалися дошки. На дні тунелю висічений квадратний жолоб-водостік, розміром 0,4×0,4 м, який виводив надлишки води з гроту на схил гори [Вус 2010, с. 278]. У відвалах грунту з обох боків тунелю міститься багато фрагментів ранньосередньовічної кераміки. Деякі з цих уламків, підняті автором на розчищеному дні гроту, аналогічні фрагментам амфори з гребінчастим рифленням VI ст., знайденим Д. Л. Талісом під час розкопок середньовічного городища Тепе-Кермен, яке знаходиться неподалік Кирк-Ора [Талис 1977, с. 100–101, рис. 4.3].
Проаналізувавши топографічну, тактичну, архітектурно-будівельну складову пам’ятки, наративні джерела, археологічні артефакти, дані дендрохронологічного аналізу оборонних споруд, можемо стверджувати, що стара частина городища Чуфут-Кале – Ескі-Кале – це побудована візантійськими інженерами фортеця Кирк-Ор (Кіріа хора, Кіріон хоріон?). На нашу думку, ромеї звели фруріон Кирк-Ор у два етапи (між 530/550 та 560/580 рр.) у горах Південно-Західного Криму для захисту стратегічно важливих дефіле Марьям-Дере та Ашлама-Дере; посилення оборони дальніх підступів до Херсона; дислокації військових загонів федератів, а згодом і ставки ексусіократора Аланії; накопичення запасів продовольства та врятування мирного населення околиць у випадку вторгнення «варварів» у «країну Дорі».
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
Баранов В. И., Карлов С. В. Археологическое изучение поселения Мариамполис в 2009–2011 гг. (предварительные итоги) // II Бахчисарайские научные чтения памяти Е. В. Веймарна. – Симферополь, 2013. – С. 8.
Бушаков В. А. О древнем названии города-крепости Чуфут-Кале – Кыркор // Ватан (Родина). – 1991. – № 10. – С. 14–20.
Виноградов А. Ю. V 227. Посвящение Марии, V–VII вв. // IOSPE: Volume V. Byzantine Inscriptions (2015). – URL: http://iospe.kcl.ac.uk/5.227-ru.html.
Вус О. В. Оборонна доктрина Візантії у Північному Причорномор’ї: інженерний захист Таврики та Боспора в кінці IV – на початку VII ст. – Львів, 2010.
Вус О. В. Ранневизантийский limes в Северном Причерноморье: организация и структура инженерной обороны // ВВ. – 2013. – Т. 72. – С. 227–246.
Герцен А. Г. Мангуп: город в Крымском поднебесье. – Симферополь, 2001.
Герцен А. Г., Могаричев Ю. М. Крепость драгоценностей. Кырк-ор. Чуфут-кале. – Симферополь, 1993.
Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь. – М., 2003.
Дюбуа де Монпере Ф. Путешествие по Кавказу, к черкесам и абхазам, в Грузию, Армению и в Крым. В 6 томах. – Симферополь, 2009. – Т. 5, 6.
Исаенко О. В. Применение лихенометрического метода для датировки средней стены средневековой крепости Чуфут-Кале // ЗОГ. – 2000. – Вып. 2. – С. 19–22.
Книга путешествия. Эвлия Челеби о Крыме (1666–1667 г.г.). – Симферополь, 1999.
Козлов А. Ф., Полканов Ю. А, Шутов Ю. И. Подземная система у стен Чуфут-Кале // Москва–Крым. – 2002. – Вып. №4. – URL: http://pro-speleo.ru/load/9-1-0-245.
Коннолли П. Греция и Рим. Энциклопедия военной истории. – М., 2001.
Константин Багрянородный. Об управлении империей. – М., 1991.
Крыжицкий С. Д. О принципах классификации античных кладок Северного Причерноморья // КСИА. – 1981. – Вып. 168. – С. 35–41.
Манаев А. Ю. Ранневизантийские оборонительные сооружения юго-западного Крыма и Болгарии: опыт сравнительного анализа // Историческое наследие Крыма. – 2003. – № 1. – С. 7–26.
Марков Е. Л. Очерки Крыма: Картины крымской жизни, истории и природы. – М., 1902.
Масленников А. А. Сельские поселения европейского Боспора (Некоторые проблемы и итоги исследований) // БИ. – 2002. – Вып. 1. – С. 75–100.
Менандра Византийца продолжение истории Агафиевой // Византийские историки Дексипп, Эвнапий, Олимпиодор, Малх, Петр Патриций, Менандр, Кандид, Ноннос и Феофан Византиец / Пер. с греч. Сп. Дестуниса, прим. Г. Дестуниса. – СПб., 1860. – Т. 1. – С. 313–470.
Могаричев Ю. М. «Пещерные города» в Крыму. – Симферополь, 2005.
Піоро І. С. Готи в гірському Криму // Vita Antiqua. – 1999. – №1. – С. 89–94.
Полканов Ю. А, Шутов Ю. И. Подземные гидротехнические сооружения городища Чуфут-Кале // Пещеры: Межвуз. сб. науч. тр. – Пермь, 2004. – С. 116–123.
Прокопий Кесарийский. О постройках // ВДИ. – 1939. – № 4. – С. 203–283.
Сорочан С. Б. Византийский Херсон (вторая половина VI – первая половина X вв.) Очерки истории и культуры. – Харьков, 2005. – Ч. 1-2.
Сорочан С. Б. О новелле 575 г. и морских судах византийского Херсонеса-Херсона // Стародавнє Причорномор’я. – 2016. – Вип. 11. – С. 509–511.
Стратегикон Маврикия / Изд. подг. В. В. Кучма. – СПб., 2004.
Талис Д. Л. Городище Тепе-Кермен // КСИА. – 1977. – Вып. 148. – С. 98–104.
Фадеева Т. М. Пещерные города и монастыри в окрестностях Бахчисарая. – Симферополь, 2002.
Фиркович М. Я. Старинный караимский городок Калэ, называемый «Чуфут-Калэ». – Вильна, 1907.
Флавий Вегеций Ренат. Краткое изложение военного дела // Военная мысль античности: Сочинения древнегреческих и византийских авторов. – М.; СПб., 2002. – С. 264–382.
Храпунов И. Н. Аланы // От киммерийцев до крымчаков (народы Крыма с древнейших времен до конца XVIII в.). – Симферополь, 2004. – С. 73–80.
Якобсон А. Л. О раннесредневековых крепостных стенах Чуфут-Кале // КСИА. – 1974. – Вып. 140. – С. 110–114.
Якобсон А. Л. Раннесредневековые сельские поселения Юго-Западной Таврики // МИА. – 1970. – № 168.
Якобсон А. Л. Средневековый Херсонес // МИА. – 1950. – № 17.
Corpus juris civilis. – Berolini,1904. – Vol. 3: Iustiniani Novellae / Rec. R. Schoell. Opus Schoellii morte interseptum absolvit G. Kroll. – № 163, cap. 2.
De la Motraye A. Voyage en Europe, Asie et Afrique. – La Haye, 1727. – 3 vol. petit in-folio.
Notitia dignitatum; accedunt Notitia urbis Constantinopolitanae et laterculi prouinciarum / Ed. O. Seeck. – Berolini, 1876.
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
БИ – Боспорские исследования
ВВ – Византийский временник
ВДИ – Вестник древней истории
ЗОГ – Записки общества геоэкологов
КСИА – Краткие сообщения Института археологии АН СССР
МИА – Материалы и исследования по археологии СССР
IOSPE – Inscriptiones antiquae Orae Septentrionalis Ponti Euxini graecae et latinae
[1] Кримськотатарською Çufut Qale означає: «Іудейська фортеця».
[2] Одна з назв племен аланів.
[3] Нажаль, стародавні стіни не збереглися. Місцеві жителі поступово розібрали їх на будівельні матеріали.
[4] Епікампій – виступ в частині оборонного муру біля воріт, призначений для їх фланкування.
[5] Спостереження автора.
Василевс. Українська візантиністика 
Скопійовано на Львівський медієвістичний клуб .