Домановський А. М., Пархоменко М. В. Українська візантиністика у Харківському університеті

25-27 жовтня 2007 р. у рамках роботи V Дриновських читань «Російсько-турецька війна 1877 – 1878 рр. та історична доля Болгарського народу», присвячених 130-річчю визволення Болгарії з-під османського гніту відбувся круглий стіл «Проблеми візантиністики у сучасній Україні». Він став помітною подією у житті університету, викликав серйозне зацікавлення українських та закордонних спеціалістів.

Візантиністка – одна з галузей медієвістики (Medieval Studies), яка вивчає історію середньовіччя. Відповідно, «візантійські студії» (Byzantine Studies) досліджують історію й культуру середньовічної держави Візантія або Візантійська імперія. Втім, відразу потрібно зазначити, що назва Візантійська імперія – витвір учених-гуманістів, які вивели назву Візантія від античного міста Візантій (на його місці імператор Константин Великий побудував Константинополь – нову столицю імперії, легендарний Царгород Повісті минулих літ) з метою відокремлення середньовічної імперії від античного Риму. Натомість самі «візантійці» продовжували вважати свою державу Римською імперію, а самих себе – римлянами. Грецькою мовою (а саме греки становили панівну більшість населення Візантії) це звучало як Ромейська імперія і ромеї.

Досліджує візантиністика також і візантійські традиції у країнах, що входили до кола впливу Візантійської імперії – так званої «Візантійської Співдружності Націй» (Byzantine Commonwealth), виділеної видатним візантиністом ХХ ст. Дмитром Оболєнським по аналогії з відомою Британською Співдружністю. Серед інших, входили до Візантійської Співдружності також і Болгарські Царства та Київська Русь, що обумовлює важливість візантиністичних студій у сучасних Болгарії й Україні. Тому зовсім не випадково круглий стіл з візантиністики відбувся саме у рамках міжнародної, передусім болгаро-української конференції.

Цілком закономірним є також проведення такого наукового форуму саме у Харківському університеті, оскільки наша Альма-матер не лише має давні традиції візантиністичних досліджень, що сягають середини ХІХ століття, але й зараз є одним з провідних осередків вітчизняної візантиністики, добре знаних і авторитетних не лише в Україні, але й за кордоном. Сучасні досягнення харківської школи візантиністики пов’язані передусім з ім’ям талановитого науковця, справжнього професіонала і патріота своєї справи, доктора історичних наук професора кафедри історії стародавнього світу і середніх віків Сергія Борисовича Сорочана. Саме він зміг не тільки відродити харківську школу візантиністики, фактично знищену на початку 1920-х років внаслідок закриття університету, але й підняв її на новий, сучасний науковий рівень, підготував когорту професійних молодих дослідників, перші з яких вже успішно захистили кандидатські дисертації.

С. Б. Сорочан виступив ініціатором організації круглого столу українських візантиністів у Харківському університеті, визначив коло проблем, які мали бути підняті й обговорені на ньому, спланував роботу круглого столу, запросив до участі відомих науковців. З огляду на це тим більш прикрою стала його відсутність на науковому форумі через серйозну хворобу. Втім, навіть це не завадило С. Б. Сорочану взяти участь у роботу круглого столу через своїх учнів, колег і, в першу чергу, співдоповідачів. Присутність Сергія Борисовича відчувалася постійно, особливо ж тоді, коли лунали дві доповіді, підготовлені ним у співавторстві відповідно із Сергієм Лиманом і Тетяною Крупою.

Усього було заявлено 18 доповідей від 21 доповідача (три доповіді було зроблено у співавторстві), з них на круглому столі протягом перших двох днів його роботи було виголошено 14 доповідей науковців з Харкова, Львова, Одеси, Бєлгорода, Софії, присвячених різноманітним проблемам історії й археології Візантії й країн візантійського кола, історіографії історії Ромейської імперії, існування «Візантії після Візантії» (Byzance après Byzance), тобто сприйняття й рецепції візантійської спадщини після остаточного падіння імперії під ударами турків-османів.

Головували на засіданнях професор, доктор історичних наук О. Б. Дьомін (25 жовтня), та доцент, кандидат історичних наук А. М. Домановський (26-27 жовтня), який запропонував ідею записати й згодом опублікувати не лише тексти доповідей, але й стенограму їхнього обговорення на круглому столі. Як відомо, усе нове – добре забуте старе. Варто згадати, передусім, зразково видані праці ХІІ Археологічного з’їзду (відбувся у Харкові у 1902 році), у яких, серед інших матеріалів, було надруковано й протоколи засідань наукових секцій. Згідно з пропозицією було організовано аудіозапис засідань круглого столу і, сподіваємося, найближчим часом світ побачить цікава наукова збірка.

Виголошені доповіді умовно можна умовно розділити на п’ять «напрямків»:

1. Історіографія історії Візантії (виголошено 3 доповіді).

2. Історія Візантійської імперії (виголошено 3 доповіді).

3. Історія країн «Візантійської Співдружності Націй» (за Д. Оболенським) та зв’язків імперії з її сусідами (виголошено 3 доповіді).

4. «Візантія після Візантії» (Byzance après Byzance) (виголошено 1 доповідь).

5. Історія й археологія візантійського Херсона (виголошено 4 доповіді).

25 жовтня з першою, багато в чому «програмною» доповіддю «Сучасна візантиністика та візантиністичні студії на українських теренах у ХІХ – першій третині ХХ ст.» виступив Олег Файда (Львівський національний університет імені Івана Франка), який зупинився на проблемі тяглости візантинознавства в Україні, питаннях наступності сучасної української візантиністики від науки про Візантію в Україні середини ХІХ – початку ХХ ст., проблемі співвідношення понять «українська візантиністика» та «візантиністика в Україні» тощо. Доповідач зазначив, що, попри чималий інтерес сучасних науковців до історії візантинознавства в Україні, кількість фахових узагальнюючих праць з ґрунтовним історіографічним аналізом досягнень візантинології в Україні залишається доволі незначною. На жаль, більшість сучасних дослідників проблеми нерідко обмежуються короткими «енциклопедичними» довідками про життя візантиністів ХІХ – першої третини ХХ ст. і простим переказом змісту їхніх праць, що не дозволяє оцінити доробок вітчизняних науковців в контексті світової візантинології того часу, порівняти його з сучасними науковими досягненнями, і, тим більше, піднятися до рівня узагальнюючого погляду на розвиток візантинознавства в Україні з ХІХ ст. до сьогодення, його нинішній стан і найближчі та більш віддалені перспективи .

Тему продовжив Олег Дьомін (Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), який зупинився на історії слов’яно-візантійських досліджень у Новоросійському (нинішньому Одеському) університеті у 1865 – 1920 рр. Доповідач зупинився передусім на досягненнях провідних одеських візантиністів межі ХІХ – ХХ ст.  В. І. Григоровича, В. М. Істріна, М. П. Кондакова, Ф. І. Успенського, не оминувши, втім, увагою також низку менш відомих імен. Підкреслюючи наступність одеської візантиністики, доповідач згадав доробок П. Й. Каришковського, мало не єдиного дослідника, яких фахово досліджував історію Візантійської імперії у радянській Україні в 1940-1980-их рр., а також відзначив здобутки молодих одеських візантинологів, аспірантів історичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова. О. Б. Дьомін наголосив на переважно науковому характері розвитку візантинознавства в Одеському університеті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., полемізуючи з Сергієм Лиманом, який, натомість, звертав увагу на чималий вплив тогочасної політики на історичну науку, зокрема історію слов’янських народів та Візантійської імперії, важливе значення політичних факторів, передусім так званого «Східного питання» для становлення візантиністики в Одесі.

Наступного дня серію повідомлень історіографічного характеру завершив Сергій Лиман (Харківська державна академія культури), який виголосив підготовлену спільно з Сергієм Сорочаном (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) доповідь «Візантія і Русь у працях істориків Новоросійського (Одеського) університету (середина 60-х – перша половина 80-х рр. ХІХ ст.)».  Доповідач не тільки докладно зупинився на науковому доробку одеських русистів та візантиністів, вдало показавши його значення у контексті вітчизняної й світової історичної науки, але й вдало відповів на зауваження Олега Дьоміна, переконливо показавши значення політики Російської імперії для становлення славістики та візантинознавства в Одесі. Доповідач також конкретизував своє твердження щодо існування одеської школи візантиністики, відзначивши справедливість закидів опонентів щодо відсутності у Новоросійському університеті школи як спільноти кількох поколінь дослідників, які мають одного вчителя, що стоїть біля витоків школи, й студіюють близьку проблематику. Натомість С. Лиман наголосив, що в контексті Одеського (так само як і Харківського університету) другої половини ХІХ – початку ХХ ст. мова може йти про школу як об’єднання дослідників, які сприймають, зберігають, продовжують, певним чином розвивають і модифікують традиції своїх попередників, котрі працювали у тому ж таки навчальному закладі перед ними .

Другий з виділених напрямків роботи секції відкрив у перший день її роботи 25 жовтня Ніколай Болгов (Бєлгородський державний університет), який виступив зі спільною доповіддю (співавтор – Татьяна Смірніцких (Бєлгородський державний університет)) «До історії приватного життя ранньовізантійської жінки: тіло, його репрезентації та рефлексії». Доповідач зупинився на вкрай цікавій і продуктивній, з огляду на сучасні тенденції у світовій та вітчизняній історіографії, гендерній проблематиці, вдало поєднавши її з історією побуту, менталітету, сприйняття тіла й інтимного життя на зламі двох епох, коли античні традиції «тілесності» взаємодіяли, конфліктували чи поєднувалися з християнськими уявленнями про тілесну природу людини й, зокрема, жінки. У доповіді було вдало показано неможливість отримання однозначних висновків про характер сприйняття жіночого тіла у ранньовізантійському суспільстві, неможливість зведення різноманітної інформації джерел до якось усталеного погляду, приміром, ортодоксально-християнського. Основними джерелами, якими послуговувалися співдоповідачі, були агіографічні пам’ятки, оскільки саме «житія ранньовізантійських жінок-святих є важливим джерелом з історії приватного життя жінки цього часу» .

26 жовтня серію доповідей з історії Візантійської імперії продовжили Костянтин Бардола (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) і Андрій Домановський (Харківський національний автомобільно-дорожній університет). Костянтин Бардола дещо розширив рамки своєї доповіді «Від коміту священних щедрот до сакелярія: Зміни в адміністративній системі Візантії кінця VI – початку VII ст.» й зупинився на проблемі еволюції не лише однієї урядової посади передусім фінансового й фіскального характеру, але й усієї адміністративної системи Візантійської держави на межі VI – VII ст., вдало показавши тісний зв’язок усіх здійснених змін із загальною «перебудовою» адміністративно-територіального устрою імперії, появою, становленням і подальшим поширенням фемної системи. Базуючи доповідь на ґрунтовному аналізі джерел, доповідач активно полемізував із попередніми дослідниками даної проблематики, передусім Дж. Бьюрі, Н. Ікономідесом та Дж. Хелдоном, зробивши не лише низку вдалих уточнюючих зауважень, але й важливі узагальнення з історії візантійської адміністративної системи кінця VI – початку VII ст.

Андрій Домановський у доповіді «Податкова реформа 498 р. Анастасія І в контексті державного регулювання торгівлі продовольчими товарами» проаналізував комплекс податкових і фінансових перетворень, здійснених імператором Анастасієм І Діокором (491-518 рр.), пов’язавши їх з державним контролем та регулюванням торгівлі продовольством. Автор доводив, що можливою метою і, відповідно, одним з наслідків низки реформ імператора стала, чи, принаймні, мала стати інтенсифікація приватної селянської торгівлі продовольчими товарами у містах Візантійської імперії для насичення міського ринку достатньою кількістю продуктів харчування за прийнятними для візантійських міщан цінами.

Низку повідомлень з історії країн візантійського кола та політичних й культурних зв’язків імперії з її сусідами відкрила 25 жовтня Наталія Ізмайлова (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна), яка виступила з доповіддю «Проблеми дослідження літературної композиції візантійських та церковнослов’янських житій». Плідно використовуючи досягнення сучасного літературознавства, доповідачка, втім, наголосила на необхідності використовувати для аналізу житій передусім той понятійний апарат, яким послуговувалися самі ромеї. З огляду на це для аналізу прозаїчних творів візантійських авторів авторка застосувала прогімнасми – систему попередніх вправ для тих, хто навчався написанню творів у прозі. Виходячи з цього, візантійські агіографічні твори, написані авторами, вишколеними на прогімнасмах, зазвичай побудовані за певною притаманною для кожного жанру схемою, відповідно відступи від цієї схеми можуть трактуватися як прояв літературної творчості письменника, обумовлений тими чи іншими причинами, виявити які можна виходячи з контексту твору, інформації про ставлення автора до особи, про яку він пише тощо.

Проблематику продовжила Цветана Чолова (Новий болгарський університет) з доповіддю «Збірник Симона (Ізборник Святослава 1073 р.) як навчальна антологія у середньовічній Болгарії та Київській Русі».  Доповідачка дала загальну характеристику історичної пам’ятки і показала її значення в освітніх системах болгарського та руського середньовіччя, наголосивши на візантійському підґрунті й коренях цих систем. Водночас авторка наголосила також і на відмінності освітніх традицій Русі й Болгарії від Візантії. Якщо у імперії освітянська система залишалася значною мірою чи навіть переважно світською, то у слов’янських державах-реципієнтах вона виявилася фактично узурпованою церквою і набула суто клерикального характеру, що, звичайно, пояснюється різними умовами розвитку Ромейської імперії та слов’янських країн Візантійської Співдружності Націй.

26 жовтня цей блок доповідей завершив Олег Луговий (Одеський національний університет імені І. І. Мечникова) виступом на тему «Підрозділи Рос та Варангів у відносинах Візантії та Русі в Х – ХІ ст.». Автор показав значення Русі у міжнародній системі, створеній Візантією з огляду на необхідність забезпечувати постійний притік найманців до імперського війська. Протягом Х – першої половини ХI ст. Київська Русь грала роль коридору для воїнів зі Скандинавії, і руські князі отримували від цього чималий зиск, використовуючи транзитну військову силу для зміцнення власної влади й навіть контролю за боєздатністю візантійської армії. Водночас, стверджує доповідач, такий контроль був вигідний і для Візантії, оскільки імперська армія не змогла б прийняти усіх охочих вступити до її лав, а Русь фільтрувала потік найманців.

Напрямок «Візантія після Візантії» був представлений на засіданні секції 25 жовтня доповіддю Ігоря Лильо (Львівський національний університет імені Івана Франка) «“Поствізантійський” світ Галичини. Проблеми вивчення грецьких громад: основні напрямки та перспективи». Знаний фахівець з піднятої у доповіді проблематики, доповідач окреслив ті проблеми, з якими він зіткнувся, й завдання, які поставив і планує вирішувати після написання відомої монографії про «грецький світ» Львова XVI – XVII ст.  Розпочавши своє дослідження ранньомодерним часом, автор поступово «спускається» у пізнє й високе середньовіччя, шукаючи там «грецьких слідів» і відзначаючи значну своєрідність «грецької громади» Львова, яка не сформувалася через особливості міського суспільного середовища Львова.

Останній блок доповідей з історії та археології візантійського Херсону було відкрито 25 жовтня спільним текстом Тетяни Крупи та Сергія Сорочана (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) «Про баптистерій триапсидної церкви у цитаделі візантійського Херсону: відкриття, дослідження, збереження». Виголошуючи повідомлення, Тетяна Крупа, не лише розглянула питання вивчення цікавої археологічної пам’ятки – крещальні гарнізонного храму, але й зупинилася на проблемах збереження археологічної спадщини, зокрема проведення консерваційних робіт, негативному впливі антропогенного фактору тощо у Національному заповіднику «Херсонес Таврійський».

26 жовтня серію повідомлень про візантійський Херсон було продовжено трьома доповідями авторства Катерини СєдихОлександри Латишевої та Михайла Фоміна (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) – студентів, аспірантів та пошукачів С. Б. Сорочана.

Катерина Сєдих представила доповідь «Про рівень освіченості провінційного ромейського міста (за матеріалами Херсона)», показавши Херсон як типове провінційне місто імперії з достатньо значною кількістю освічених мешканців, які вміли читати й писати, про що свідчать різного роду графіті, елементи для оформлення книги тощо.

Олександра Латишева у доповіді «Еволюція чернецтва у візантійському Херсонесі VI-IX ст.» зупинилася на розвитку інституту братії при візантійських монастирях, показавши основні етапи історії цієї соціальної групи з особливою увагою до так званих «темних віків». Нарешті, Михайло Фомін у доповіді «“Криті цвинтарі” візантійського Херсону» зупинився на феномені так званих «критих поховань» у візантійському Херсоні IV-IX ст.

Усі доповіді викликали жваву дискусію, супроводжувалися довгим, докладним і вдумливим обговоренням.

Не менш вдалим був третій день роботи круглого столу, під час якого відбулися дві презентації, наукова дискусія «Сучасний український підручних з візантиністики» і було організовано перегляд виставок візантиністичної літератури з фондів Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Першою була презентація проекту видання бібліографічного покажчика праць українських візантинистів «Візантиноукраїніка» (1991-2007), зроблена Олегом Файдою (Львівський національний університет імені Івана Франка) та його співдоповідачем Андрієм Домановським (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). Презентоване видання матиме довідковий характер й сприятиме згуртуванню наукової спільноти українських візантиністів, поінформує закордонних спеціалістів про доробок українських науковців.

Другу презентацію, зроблену Андрієм Домановським, було присвячено новоствореному сайту українських візантиністів «Basileus. Byzantina Ucrainiensis» («Василевс. Українська візантиністика»), розміщеному на сайті Східного інституту українознавства імені Ковальських за тимчасовим посиланням http://keui.univer.kharkov.ua/byzantium/index.php. Сайт передбачає інформування наукової спільноти про події, пов’язані з дослідженням історії й культури Візантійської імперії, анотування й рецензування візантиністичних видань, розміщення інформації про наукові семінари, форуми, гранти, конкурси й стипендії в галузі візантиністики тощо. Не буде обділено увагою й суміжні з візантиністикою наукові напрями на сайті передбачено розділи «Київська Русь», «Хазарських каганат», «Антикознавство», «Неогрецистика» тощо.

Цікавою й змістовною стала дискусія навколо двох підручників з історії Візантії авторства відповідно Дмитра Степовика та Василя Балуха. Написані не фаховими візантиністами, вони мають чимало вад, низку яких які відзначили присутні науковці. Візантиністи дійшли висновку, що справжній український підручник з візантиністики усе ще не написано, і його створення – одне з першочергових завдань вітчизняних науковців.

Насамкінець роботи круглого столу його учасники, передусім гості університету, мали змогу ознайомитися з двома виставками наукової літератури http://www-library.univer.kharkov.ua/ukr/byzan2.htm, які мали назви «Науковий доробок візантиністів Харківського університету (середина ХІХ – початок ХХІ ст.)» і «Наукова література з візантиністики у фондах Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна».

 Особливий інтерес становила перша виставка, екскурсію якою провів А. М. Домановський, ознайомивши присутніх з низкою видатних імен харківських візантиністів й показавши високе значення їхніх наукових праць в контексті розвитку світової науки. Подібну виставку було підготовлено вперше, у зв’язку з чим не можна не відзначити малопомітну сторонньому оку, але таку шляхетну й потрібну працю укладачів виставки, бібліотекарів ЦНБ Раїси Іванівни Голубової та Лідії Петрівни Бондар.

Андрій Домановський, кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства Харківського національного автомобільно-дорожнього університету
Марія Пархоменко, викладач Харківського обласного ліцею міського господарства

Опубліковано: Історичний журнал. – 2008. – № 2. – С. 115-121.

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s