Андрій Домановський. Бути ромеєм – 3, або Дещо про цезаропапістську симфонію держави та церкви по-візантійськи

Унеділю 1 грудня 2013 р. під час чергового мітингу харківського Євромайдану на постаменті пам’ятника Тарасові Шевченку, під яким зазвичай збирались активісти, з’явився плакат із написом «Слава європейській Україні! Досить візантійщини!!!».

 

Наступного дня Інна Булкіна, старший науковий співробітник київського Українського центру культурних досліджень, опублікувала у інтернет-журналі про історичну науку та суспільство «ГЕФТЕР» допис під назвою «Украина не Византия!». У ньому дослідниця зауважила, що «Геть Візантію!» («Долой Византию!» – саме так авторка відтворила харківський заклик) – це «вражаюче і, якнедивно, найхарактерніше із майданних гасел», який, на її думку, поряд з іншими лозунгами Майдану, «мало схоже на політичну європейську ідею, якою вона вбачається з Брюсселя».

Пʼять років потому, 15 грудня 2018 р. на помісному Обʼєднавчому соборі українських православних церков, що відбувся у київському соборі Святої Софії, було створено Автокефальну Помісну Православну Церкву України. Невдовзі, вже до Різдва за григоріанським календарем, вся територія України рясно вкрилась білбордами із написом: «15 грудня 2018 року. Цей день увійшов в історію! Президент України Петро Порошенко», а 5–6 січня 2019 року у кафедральному соборі Вселенського Патріархату (соборі святого Юрія) відбулося підписання та отримання томосу про автокефалію Православної Церкви України.

 

Отже, заклик відцуратися Візантії та всього візантійського, в якому б із наведених раніше варіантів він не звучав, втілено не було. Навпаки, Візантія вкотре довела, наскільки живим і дієвим залишається її спадок у сучасній Україні, причому цього разу можна говорити не лише про типологічну схожість, але й про певну генетичну тяглість. «Візантійщина» у відносинах церкви та держави виявилась неподоланною властивістю України (і не лише України), відмовлятись від якої чи долати яку ні державна влада, ані, за великим рахунком, православні церковні ієрархи різних конфесій не збираються.

Повний текст есею
на сайті historians.in.ua

Попередні есеї циклу «Бути ромеєм»

Бути ромеєм, або Дещо про державні перевороти гідності по-візантійськи

Бути ромеєм – 2, або Дещо про успадкування влади по-візантійськи