Ґенеза світової вищої освіти традиційно асоціюється з обґрунтуванням і впровадженням «ідеї університету». Своїм походженням термін «університет» завдячує латинському universum – всесвіт. У іншому трактуванні – це однослівна форма скорочення виразу universitas litterarum (сукупність наук). В академічному контексті поняття «університет» визначається як корпус викладачів і студентів, об’єднаних залежністю від організованого типу конкретного університету, universitas magistrorum et scolarium – співтовариство викладачів і учнів, яке отримало інституціональне оформлення.
Університет як соціальний інститут залишався цілісним упродовж століть, незважаючи на зміни структури, напрямків діяльності, зумовлені як національно-історичними особливостями, так і вимогами часу. Сучасні глобалі-заційні процеси спонукали освітньо-інтеграційні тенденції, де визначальна роль належить знову-таки університетові. Зокрема, складовою Болонського реформування виступає Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum). Вона стверджує університети методологічними центрами розвитку національних систем освіти і водночас новаторами змін, до яких має йти увесь світ.
Отже, на часі – урізноманітнення типів, видів університету, а звідси – оновлення змісту університетської освіти, запровадження інноваційних педагогічних технологій, спрямованих на формування інтелектуального потенціалу суспільства, фунда-менталізація університетських наукових досліджень із провідних напрямів науки, техніки, технологій тощо. Зазначене закономірно вмотивовує зростання інтересу до історичних витоків університету, дослідження світової ідеї його творення. Це, врешті, є класичним прикладом потреби в обґрунтуванні майбуття визначного сучасного явища через актуалізацію його багатовікового минулого.
Первинні підходи у визначенні ідеї вищої освіти слід шукати в працях Ксенофонта, Платона, Антисфена, Аристотеля. Зокрема, «високі ступені освіти» мали перебувати під патронатом держави, передбачати сувору селекцію у відборі на навчання, враховувати як розумові і фізичні здібності, так і статус особи. Вважалося, що опанування основ елементарної граматики, літератури, музики і арифметики є підготовкою до подальшого вивчення математики і філософії. Початком реалізації ідея вищої освіти завдячує трьом центрам: Афінам – місту Сократа і Платона, котрі, обґрунтувавши ідеї «правильної» освіти, встановили технічні й моральні основи освітньої діяльності та Лікею Аристотеля; Олександрії, де на базі Мусейона і Бібліотеки готувалися викладачі різних рівнів; Риму, який започаткував професійну освіту, ввів у європейський культурний обіг вищу юридичну школу.
Надалі захистом від повного винищення варварськими германськими племенами греко-римської цивілізації, її культури став новий центр у Константинополі (йдеться про перенесення у 330 р. імператором Флавієм столиці імперії з Риму до Візантії). Культура Візантії виявилася своєрідним «мостом» від Античності до Середньовіччя. Без урахування візантійської спадщини не може існувати адекватного розуміння як стародавнього, так і середньовічного періодів у культурному розвитку Європи.
Перший досвід практичного втілення ідеї університету належить саме Візантії. Оскільки вважалося, що система вищої освіти зміцнює владні структури, імператором Феодосієм ІІ було створено першу державну вищу школу і розроблено своєрідний кодекс (відомий як Кодекс Феодосія), згідно з яким вища освіта визначалася виключно державною справою, базуючись на єдності «закону, вченості й християнства». Умовно датою відкриття університету («Аудиторіуму») в Константинополі (за Н. Карловим), можна вважати 425 р. У штаті щойно створеного вищого навчального закладу нараховувався 31 викладач.
Усі були державними службовцями, отримували платню з казни. Вихід у відставку після 28-річної вислуги передбачав високу пенсію і почесне звання. Щодо абітурієнтів, то від них вимагалося свідоцтво про походження, стан батьків, мотивація щодо вивчення того чи іншого розряду наук тощо. Викладалися: тривіум – трипуття до мудрості (граматика, риторика, діалектика), квадриві-ум – чотирипуття (арифметика, геометрія, астрономія, музика) та Богослов’я, що поступово стало стійкою тенденцією розвитку європейської університетської освіти. В ХІ ст. відбувся перший поділ Аудиторіуму на факультети, а при Костянтині Мономахові виокремилося філософське відділення і юридичний ліцей. У ХІІ ст. вищий навчальний заклад втрачає світський характер. Розгром Константинополя хрестоносцями остаточно припинив його існування (1204).
Василевс. Українська візантиністика 