Станіслав Кульчицький. Імперія і ми

День. Щоденна всеукраїнська газета

№7, вівторок, 24 січня 2006

Пишу іншу, ніж задумана, передмову. Доводиться реагувати на дипломатичний скандал, який спалахнув в останні дні «газової війни». Під час прямого ефіру на П’ятому каналі з першим заступником міністра МЗС Антоном Бутейком телеглядач зателефонував у студію і сказав: «Ви недружньо ставитеся до Росії, бо написали в газеті, що вона — імперія, яка розпадеться». Коли Бутейко резонно зазначив, що не відмовляється від сказаного, оскільки імперіям рано чи пізно властиво розпадатися, на це миттєво відреагувало МЗС РФ. Українського дипломата офіційно звинуватили в недружньому ставленні до Росії.

Чи повинна ображатися людина, якщо їй скажуть, що вона рано чи пізно помре? Чи повинен образитися уряд на заяву про те, що його країна існуватиме коли-небудь у іншій формі і, можливо, в інших розмірах? Обидва запитання ідентичні. Думаю, що не варто було одразу перетворювати наукову проблему на політичну. Виправдує тільки те, що в усіх у Росії й Україні в ці новорічні свята нерви напружилися. Хоч і газова, але все-таки війна…

Стисло викладу попередню передмову, бо вона все-таки потрібна. Українські вчені працюють над восьмитомною «Енциклопедією історії України». Це аналітичне, а не довідкове видання — огляд сучасного стану науки про минуле України на тлі всесвітньої історії. Коли я підготував для третього тому ЕІУ гніздо однокореневих статей «Імперіалізм, імператор, імперій, імперія», то вирішив переписати їх у газетному форматі для читачів «Дня». Переконаний, що імперська проблема є актуальною.

1. ІМПЕРІЙ

Дискусії часто виникають внаслідок невизначеності понять. Ми слухаємо, але не чуємо опонента, не звертаємо уваги на точний зміст поняття, губимо зв’язок між однокореневими термінами. Коли це стосується історії, яка є не тільки навчальною дисципліною і наукою, але й вагомою частиною нашої свідомості, то можуть виникнути неприємні наслідки. Історична свідомість впливових політиків забивається міфами, які заважають адекватно реагувати на події. Сказане стосується й імперської теми. В ній нагромадилося чимало міфів.

Розповідь слід почати з ключового поняття — імперію, або імперіуму. Існування цього слова одночасно в українізованій і первинній, тобто латинізованій формах вказує на його малоужитковість. Воно використовується переважно в трансформованому вигляді, як юридичний термін. Імперій — це право держави здійснювати виключну юридичну владу в межах своєї національної території, включаючи територіальні води й повітряний простір над суходолом. У повсякденній мові це слово відсутнє, хоч має цілком точний зміст: необмежена влада, у тому числі право розпоряджатися життям і власністю громадян. Мова йде про владу, а не про людину, наділену такою владою. Повсякденне мислення конкретизоване, і нас цікавить не абстрактна властивість, а носій необмеженої влади. Тому й не прищепилося поняття імперію. Натомість виникло багато майже синонімів, які вказують на носія влади: диктатор, автократор, самодержець, імператор.

2. ІМПЕРАТОР

Коротке й точне визначення терміну «імператор» є таким: той, хто має імперій. Перші імператори з’явилися ще в республіканському Римі, тобто не були монархами. Цим почесним титулом сенат Римської республіки нагороджував воєначальників після великої перемоги. Деякі воєначальники ставали імператорами кількаразово. У військах вони мали необмежену владу не тільки за посадою, а й внаслідок особистого авторитету.

Римська республіка ставала імперією, зберігаючи зовнішні ознаки республіки. Октавіан перетворив військовий титул імператора у спадковий для глави держави, а Веспасіан поширив зміст, що вкладався в нього (носій необмеженої влади), на цивільних громадян. Це означало, що імператор здобував право розпоряджатися життям і власністю своїх підданих. Не обмежуючись цим, римські імператори оголосили себе живими богами.

Після падіння Західної Римської імперії в 476 році титул імператора зберігався за главою Візантійської імперії. У Західній Європі його відновив Папа Римський Лев III. Він коронував імператором у 800 році Карла Великого. Після розпаду імперії Карла титул перейшов у Німеччину. Його власники іменували себе імператорами Священної Римської імперії германської нації — державного утворення, яке існувало тільки на папері. Від ХV ст. цим титулом майже постійно володіли австрійські Габсбурги.

У новій європейській історії імператорами побажали стати Петро I і Наполеон Бонапарт. Після укладення переможного миру зі Швецією в 1721 році сенат і синод Російської держави присвоїли Петру титул імператора та іменування Великого й Батька Вітчизни. Поява в Європі ще одного імператора викликала протест з боку деяких держав. Річ Посполита визнала російського царя імператором тільки в 1764 році.

Наполеон коронувався імператором французів в 1804 році. У 1806 році, коли була ліквідована Священна Римська імперія германської нації, германський імператор Франц II став іменуватися австрійським імператором Францем I.

У 1852 році титул імператора французів прийняв племінник Наполеона Бонапарта Наполеон III. Після поразки у франко-пруській війні він утратив владу, а Франція знову стала республікою. Натомість пруський король Вільгельм I після перемоги над Францією в 1871 році об’єднав Німеччину, проголосив її Другим рейхом і поклав на себе корону германського імператора. Через п’ять років імператрицею колоніальної Індії стала англійська королева Вікторія, ще через рік оголосив себе імператором османів турецький султан. Європейським титулом імператора почали іменувати себе також монархи Китаю, Японії, Сіаму, Бразілії, Мексики, Абіссінії й деяких інших країн. Японська імперія загинула у вогні Другої світової війни, але титул імператора залишається за главою держави й в сучасній Японії. Інших імператорів у ХХI ст. вже не існує.

3. ІМПЕРІЯ

Імперіями називають держави, які істотно розширилися в розмірах шляхом інкорпорації раніше самостійних держав або/і бездержавних територій. Розібратися в типології імперій важко, тому що кожна являла собою замкнений світ із власними формами життя. Чи не єдиним спільним знаменником для імперій була наявність імператора, який мав верховну владу в кожному регіоні строкатого конгломерату колишніх самостійних держав і бездержавних територій. Проте й тут спостерігалися винятки. Росія являла собою імперію задовго до проголошення Петра I імператором. Британська імперія не мала імператора, а її главою був англійський король (королева). Японія не є імперією, хоч має імператора.

Існують щонайменше п’ять системних ознак, за якими імперію можна відрізнити від держав іншого типу.

По-перше, влада імператора, яка мала сакральний характер. Державні органи були покликані реалізувати священну волю глави держави, висловлену в формі законів та указів.

По-друге, політика імперіалізму, тобто експансії з метою прирощення території. Така політика спрямовувалася, як правило, на опанування більш слабких у військовому, економічному й культурному відношеннях країн з метою використання їхніх людських та матеріальних ресурсів або / і на колонізацію цих країн власним населенням. Експансія могла здійснюватися шляхом завоювань або мирними засобами.

По-третє, поліетнічність населення за наявності політично домінуючого етносу.

По-четверте, наявність централізованого управління та ієрархічно побудованого прошарку привілейованих державних службовців.

По-п’яте, наявність державної релігії, ідеології і мови.

Самі імперії поділяються на два типи — традиційні і колоніальні. Класичними зразками традиційних імперій були Римська і Китайська.

Римська імперія являла собою окрему фазу існування цивілізації, яку в її часи називали середземноморською, а тепер називають євроатлантичною. Давньоримська спадщина відіграла вагому роль в історії євроатлантичної цивілізації, хоч імперія зникла півтори тисячі років тому.

Принципово інакше склалася доля Китайської імперії. Від появи в долині ріки Хуанхе держави Інь до проголошення республіки в 1912 році пройшло майже 35 століть. За цей строк сотні народів, які населяли субконтинент, трансформувалися в єдиний народ, який виробив своєрідну й розвинуту цивілізацію. Тому падіння останньої імператорської династії Цінь не призвело до розпаду країни. Навіть багатомільйонна китайська діаспора в різних країнах світу зберігає вірність традиціям предків. Сучасна КНР — вже не імперія, а майже моноетнічна країна, яка виявляє дивовижну здатність адаптувати здобутки світового науково-технічного прогресу.

У далекому минулому імперії розпадалися під ударами інших завойовників. Останні імперії традиційного типу розпалися під час і після Великої війни 1914—1918 рр. Проте ця війна тільки підсилила внутрішні чинники нестабільності держав імперського типу, які нагромаджувалися у попередні десятиліття. Мова йде передусім про зникнення імперію в ході перетворення абсолютних монархій на конституційні, а також, що більш істотно, про формування націй. В імперських рамках націям тісно.

Колоніальні імперії почали народжуватися в добу Великих географічних відкриттів. За кілька сотень років Іспанія, Португалія, Англія, Голландія, Франція, Бельгія, Росія і Німеччина перетворили на колонії або сфери впливу мало не весь світ.

На відміну від традиційних імперій, які складалися з більш- менш однакових за статусом провінцій, колоніальні імперії поділялися на метрополію і колонії. Власне, вираз «колоніальна імперія» є не досить точним. Точніше було б сказати так: держави з колоніями самі по собі імперіями не були, вони володіли колоніальними імперіями.

Сформульована закономірність має два винятки: у випадку з Німеччиною — формальний, у випадку з Росією — сутнісний. Німеччина привласнила собі імперський статус колишньої Священної Римської імперії германської нації, але залишилася національною державою — федерацією німецькомовних, окрім Австрії, земель. Росія після завоювання Закавказзя і Середньої Азії стала колоніальною імперією, залишаючись імперією традиційного типу.

Держави, які володіли колоніями, використовували їх по-різному. Якщо колонії мали численне населення з високорозвинутою культурою, їхні людські і матеріальні ресурси використовувалися колонізаторами у власних інтересах. Іспанська і португальська аристократія розтринькала багатства колоній, але в інших країнах Західної Європи вони стали вагомим чинником нагромадження капіталів і заклали основи їхньої економічної могутності. Якщо населення колоній перебувало на первинних стадіях розвитку і було малочисельним, новоприєднані території заселялися колоністами з метрополії.

Північноамериканські колонії Великої Британії вибороли у війні з метрополією незалежність, після чого заселення континенту вихідцями з багатьох європейських країн набуло власну динаміку. Розвиток США від початку не мав імперського характеру й проходив на демократичних засадах, незважаючи на трагічну долю аборигенного населення й наявність до середини ХIХ ст. рабства в південних штатах. Інший тип розвитку демонструвала Російська імперія. Освоєння колоністами (в тому числі вихідцями з України) Сибіру і Далекого Сходу привело лише до величезного територіального розширення імперії.

Колоніальні держави (до яких у період між двома світовими війнами приєдналася й Італія) позбулися своїх колоній після Другої світової війни внаслідок потужного національно-визвольного руху пригноблених народів і дальшої демократизації суспільно-політичного ладу в метрополіях. У багатьох випадках вирішальним виявлявся саме другий чинник. Найбільш тривалим й водночас порівняно безболісним виявився розпад Британської імперії. Таку офіційну назву дістала в 70-х рр. ХIХ ст. сукупність володінь Великої Британії по всьому світу (колоній, протекторатів, підмандатних і підопічних територій), над якими ніколи не заходило сонце.

Спочатку втратили характер колоній населені переважно британськими колоністами заморські території. Статус домініону, тобто самоврядної території дістали Канада — з 1867 року, Австралійський Союз — з 1901 року, Нова Зеландія — з 1907 року. Згодом домініонами стали Цейлон (тепер — Шрі Ланка) та деякі інші колонії з місцевим населенням. У 1931 році окремим парламентським актом замість терміну «імперія» запроваджувалося поняття Commonwealth (Співдружність). Утворювалася Британська співдружність націй, тобто союз формально рівноправних держав, заснований на «спільній відданості короні». У 1949—1952 рр. в організаційних структурах Співдружності відбулися істотні зміни, спрямовані на утвердження суверенітету його членів. З назви Співдружності випало визначення «Британська», а принцип відданості короні перестав бути обов’язковим. Від 1965 року керівним органом Співдружності націй стали конференції її членів. При генеральному секретарі Співдружності став функціонувати постійний секретаріат. Він взяв на себе функції, що виконував раніше кабінет міністрів Великої Британії та ліквідоване після утворення секретаріату міністерство в справах Співдружності.

4. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

У сучасній публіцистиці і в історичній науці знову спалахнув інтерес до імперського типу політичної організації та культури. Можливо, це пояснюється поширенням Європейського Союзу. Хоч кожний розуміє принципову відмінність ЄС від імперії, деякі політологи починають уже задумуватися над існуючими поки що в теорії категоріями постнаціональної ідентичності й постсуверенної нації.

З іншого боку, національні держави, які були створені в Центрально-Східній Європі після Великої війни 1914— 1918 рр., більше не сприймаються як єдино можливий тип політичного існування людських спільнот. Американський історик Марк фон Гаген, який до 2005 року очолював світову організацію українознавців, пояснював цим пробудження ностальгії за деякими багатонаціональними династичними імперіями, які могли краще, ніж сучасні національні держави, регулювати міжетнічні відносини. У першу чергу він мав на увазі Австрійську імперію, яка проіснувала до 1918 року. Неіснування її впродовж майже цілого століття породжує вакуум у сучасній суспільній думці. Тому стають можливими ідеалізовані погляди на міжнаціональні відносини в імперії Габсбургів. В усякому разі, в українській діаспорній і пострадянській історіографії така ідеалізація явно відчувається.

Австрійська імперія мала приблизно таку саму територію (676 тис. квадратних кілометрів), як сучасна Україна (603 тис.). Так само, як Україну перетинає Дніпро, її навпіл перетинав Дунай. Вона мала таке саме за чисельністю населення (понад 51 млн. осіб), що ставило її на третє місце в Європі початку ХХ ст., після Російської і Германської імперій. Цю монархію не випадково називали «клаптиковою». Австрійські Габсбурги за кілька століть зібрали її з багатьох держав з різною історичною долею. В ній проживало 12 млн. німців, 10 млн. угорців, 6,5 млн. чехів, 5 млн. поляків, понад 4 млн. українців, 3,5 млн. хорватів і сербів, понад 2 млн. румунів, 2 млн. словаків, понад 1 млн. словенців. Країна складалася з двох окремих держав, поділених кордоном по річці Лейті — Ціслейтанії ( землі Австрійської корони) і Транслейтанії (землі Угорської корони), а також анексованої в 1908 році Боснії й Герцеговини. В Ціслейтанії знаходилося Королівство Галіції й Лодомерії та Князівство Буковина, де мешкало 3,7 млн. українців. У Транслейтанії проживало 470 тис. українців (в основному — на Закарпатті).

Формування націй у Центрально-Східній Європі запізнювалося щонайменше на одне століття порівняно з Європою Західною. Закарпатські, буковинські й галицькі українці практично не спілкувалися. Вони являли собою етнографічну масу, позбавлену власної політичної й економічної верхівки. Імперські чиновники спілкувалися не з ними, а з їхніми панами — польськими, угорськими й німецькими аристократами.

Зміни почалися з Весни народів, як називають у західній історіографії революцію 1848—1849 рр. Єдина освічена верства в українському суспільстві — духовенство висунула вимогу об’єднати свої етнічні землі в одному коронному краї з наданням йому автономії. Відтоді це була головна вимога всіх українських політичних сил аж до кінця існування імперії.

Імператор Франц Йосиф, який правив з 1848 по 1916 рр., встиг побувати в ролі абсолютного й конституційного монарха. Він був дуже гнучким у поводженні з підданими різних національностей, чому й виникла легенда про дивовижну толерантність Австрійської імперії в національному питанні. Однак він поступився тільки угорцям, які з особливою наполегливістю домагалися політичних прав. У 1867 році імперія була поділена на дві окремі багатонаціональні держави — Австрію й Угорщину. Вимоги чехів надати ідентичні права землям корони Святого Вацлава (Чехії, Моравії й Сілезії) були проігноровані. Слов’яни складали до половини строкатого населення імперії, але не утворювали єдиного фронту визвольної боротьби. Більше того, інтереси українців і поляків виявилися протилежними. Обидва народи претендували на одну територію. Королівство Галіції й Лодомерії сформувалося зі східної частини Галичини з центром у Львові (до 1772 року — воєводство Руське) і західної, переважно польської за складом населення Галіції з центром у Кракові.

У 1997 році керівник Українського наукового інституту при Гарвардському університеті (США) Роман Шпорлюк надрукував статтю в журналі «Дедалус», де з нових позицій висвітлив історичну долю українців в Австрійській імперії. До нього історики підкреслювали тільки один бік зміни життєвого устрою українців при переході від Польщі під Австрію: кріпаки стали суб’єктами правових відносин, людськими істотами де-юре. Шпорлюк доказав, що Відень створив новий вимір у процесі формування української нації.

Справді, соціально-економічні реформи, починаючи зі скасування кріпосництва, створювали тільки передумови для формування нації. Важливе значення мало ставлення держави. Держава, яка уособлювалася не польським королем, а австрійським імператором, могла створити більш сприятливі умови для національного відродження українців. Врешті-решт, імперія Габсбургів не мала причин заважати національному відродженню як українців, так і поляків.

Проте Р.Шпорлюк підкреслив, що толерантною національною політикою Відня краще скористалися більш організовані поляки. Полонізація колишнього Руського воєводства Речі Посполитої після 1772 року відбувалася інтенсивніше, ніж упродовж чотирьох століть — між 1370 і 1772 рр. Імперська влада більш охоче робила поступки у національному питанні консолідованим польським силам, ніж організаційно розпорошеним русинам. У 1861 році Галіція і Лодомерія дістала автономію з крайовим сеймом і крайовим урядом, але поляки мали в них переважну більшість. Від 1867 року урядовою мовою в королівстві стала польська мова. Спроби поділу краю на українську і польську частини залишалися безуспішними. Польські організації не бажали ділитися територією.

Подібно Галіції і Лодомерії, Буковина в 1861 році дістала автономію. Але буковинські русини теж не могли здобути достатні культурно-національні права. Урядовою мовою на Буковині залишалася німецька.

У Закарпатті в 1849 році був створений окремий Руський дистрикт із більшістю українського населення, яке дістало можливість користуватися широкою автономією в народній освіті й самоврядуванні. Однак після утворення Австро-Угорщини здобутки революції 1848—1849 рр. були знищені. Керівники Угорської держави не визнали існування русинів як окремої етнічної групи. У 1868 році сейм у Будапешті оголосив усе населення держави угорською нацією.

Українські землі імперії перебували в занедбаному господарському стані. Провідними були сировинні галузі промисловості — видобуток солі й нафти, заготівля деревини. Для розвитку нафтопереробної або деревообробної промисловості не вистачало капіталів. Підприємці не йшли туди, де була відсутня кваліфікована робоча сила. Більшість галузей промисловості була представлена лише дрібними кустарно- ремісничими закладами.

Сільське населення дедалі більше страждало від аграрного перенаселення — неминучого наслідку зосередження основної частини орних земель у руках поміщиків. У пошуках кращої долі селяни подавалися за океан. З Галичини й Буковини у 1900—1910 рр. виїхало майже 300 тисяч селян. Закарпаття в 1905—1914 рр. покинуло понад 40 тисяч селян. Так була закладена основа для існування потужної діаспори в США та Канаді.

Соціально-економічні умови життя, історична пам’ять і весь життєвий уклад українських громад в Російській і Австрійській імперіях дуже різнилися. Аналізуючи дивний, на перший погляд, феномен формування єдиної української нації у ворожих одна одній імперіях, Р.Шпорлюк вказував на дві вирішальні обставини. По-перше, українські землі в складі Російської імперії мали культурні ресурси, які давали галичанам можливість компенсувати культурну і соціальну відсталість, робили їх конкурентоспроможними щодо польського середовища. По-друге, входячи до складу єдиної України, галичани ставали частиною національної спільноти, більшої за Польщу. Вони не випадково називали українські землі в Росії Великою Україною. Поза межами цієї України галицька етнічна спільнота дорівнювала за чисельністю литовцям або словакам.

22 січня 1919 року дві українські народні республіки, які постали на руїнах повалених імперій, об’єдналися в єдиній соборній державі. Цій історичній події передували десятки років просвітницької роботи української інтелігенції, яка переконувала своїх співвітчизників, що вони — єдиний народ. Інтелігенція йшла услід за титанами національного відродження — Михайлом Грушевським та Іваном Франком. На освічених українців особливо велике враження справила стаття Грушевського «Україна та Галичина», надрукована у 1906 році в «Літературно-науковому віснику». В ній учений застерігав співвітчизників від повторення шляху сербів і хорватів — двох різних націй, які мали одну етнічну основу. Спільність етнічного походження, доводив він, ще не є гарантією виникнення єдиної нації.

URL

Advertisements

One comment on “Станіслав Кульчицький. Імперія і ми

  1. Donna коментує:

    Не все так просто с “кончиной” империи. Неслучайно временные рамки ограничены началом ХХ ст. Советую почитать: Мотиль О.”Підсумку імперії: занепад, розпад і відродження.-К: Критика, 2009.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s