Олег Друздєв. Українська медієвістика та медіа комунікації: проблеми та перспективи взаємодії

img

ХХІ століття з характерними для нього ознаками глобалізації та технологізації ставить перед будь-якою наукою нові вимоги. Ці вимоги, найчастіше, зумовлюють її прогрес, оскільки працювати за старими схемами, засобами і методами стає все важче, і все менш ефективно. Однією з таких вимог є відповідність науки(як джерела знань) та медіакомунікацій (як засобу його поширення). Позаяк жодна наука не є відокремленою від суспільства, а навпаки йому служить, виконуючи своєрідне «соціальне замовлення», питання поширення наукових здобутків (а точніше знань) в суспільстві має неабияку актуальність. Особливо, коли йде мова про сферу гуманітаристики, частиною якої є історія загалом та медієвістика зокрема.

Питання взаємодії української медієвістики (і історичної науки загалом) та сучасних медіа комунікацій досі ще ставало об’єктом наукового розгляду. Чи не єдиним винятком є стаття засновника візантинознавчого блогу «Василевс» Андрія Домановського «Відтворення віртуальної Візантії, або Василевс. «De administrando «Візантійською цивілізацією» засобами Інтернету»[1]. Іншими джерелами, які допомогли сконструювати картину даної проблематики стали праці з теорії медіа комунікацій та різноманітних аспектів історичного знання та пам’яті. Серед них праці Лумана Н.[2], Шендеровського К.[3], Дорош М.[4], Штоквиша О.[5], Зашкільняка Л.[6], Яковенко Н.[7], Гирича І.[8] та ряду інших праць з якими Ви зможете ознайомитись в даній статті.

Найперше слід розглянути новий, для історичної науки, аспект, а саме медіа комунікації. Вже з самого терміну стає зрозумілим, що мова йде про медіа як засіб та комунікацію як суть самого терміну. Як відомо, комунікація є однією з головних(якщо не найголовнішою) форм організації суспільства. За допомогою неї здійснюється не тільки передача інформації від однієї особи до іншої, але й ряд інших важливих моментів, зокрема соціалізація особистості, виражаються особистісні потреби кожного з індивідів, формується та розвивається особистість, її духовний світ, а також такі надважливі речі як свідомість та самосвідомість[9]. Відповідно перша частина терміну «медіа» означає специфічні засоби передавання інформації, які містять в собі засоби візуальної та аудіальної комунікації[10].

Зрозуміло, що медіа теж бувають різні. За характеристиками носія їх поділяють на, вже звичні для нас, друковані(книги, журнали, газети) та електронні(телебачення, радіо, інтернет)[11]. Обидва з цих видів достатньо важко досліджувати, оскільки їх вплив зростає або зменшується з великою швидкістю за невеликий проміжок часу і тому в даній статті буде зосереджена увага тільки на другому чиннику, а саме електронних медіа.

Говорячи про медіа самозрозумілою річчю є поняття масовості, тому іншою назвою, яку зараз найчастіше використовують є поняття мас-медіа. І це не дивно, адже за даними 2013 року 19,7 мільйона українців з тодішнього 45-мільйонного населення мали доступ до інтернету, й ця цифра зростає щороку[12]. Тобто за допомогою інтернету можна вийти на зв’язок(тобто донести певну інформацію) з майже кожним другим-третім жителем України. Ці цифри не є чимось винятковим, скоріше лиш вираженням загальної тенденції глобалізованого суспільства, яке на межі ХХ-ХХІ століть перейшло(чи скоріше досі переходить) до нової форми організації – відкритого інформаційного суспільства. Однією з характеристик такого типу суспільства є той факт, що в ньому багато з таких основоположних речей як економічний розвиток, соціальні зміни, якість і спосіб життя у визначальній мірі залежать, і від наукового знання, і від способу використання наявної інформації на основі інформаційно-комунікативних технологій[13]. Інформація в такому суспільстві стала товаром у всіх сферах його життя[14]. Чим це обернулось для нього розповімо трохи нижче.

Головним моментом, на який треба звернути увагу є те, що медіа є, фактично, чи не основним джерелом отримання інформації про зовнішній світ для будь-якої людини. Неважливо через який канал, будь це журнал, газета, телепередача, це все одно є медійним джерелом інформації. Як зазначає НікласЛуман першою масовою комунікацією стало книгодрукування[15]. Тобто будь-яке джерело інформації, створене людиною, є медіа, а джерело, яким користується значна кількість людей є мас-медіа. Це означає, що існує пряма залежність між поняттями «суспільство» та «мас-медіа». Відповідно медіа виконують певні функції, серед яких можна назвати наступні:

  1. Інформаційна функція – через медіа людина(люди) отримують інформацію про навколишній світ;
  2. Кореляційна функція – за допомогою медіа відбувається поєднання окремої особи з суспільними структурами суспільства, що можна тлумачити як вплив особи на суспільство і його пізнання через зворотній зв’язок;
  3. Пізнавально-культурологічна функція – завдяки медіа люди пізнають та передають з покоління в покоління або між собою елементи культурної спадщини[16].

Вище наведена інформація наводить на думку, що якщо за допомогою медіа людина взаємодіє з суспільством і його надбанням, що призводить до її соціалізації, то за допомогою цих же методів можна впливати на суспільство та людину зокрема. Розмірковуючи над цим питанням вище згаданий філософ Ніклас Луман вводить поняття «реальності мас-медіа», про яке у вступі до його праці(узагальнюючи його знання) пишуть так: «Реальна реальність мас-медіа полягає в їх власних операціях, передусім, в їх комунікаціях. Інший сенс реальності засобів масової інформації філософ вбачає у тому, що для і завдяки ним вона(інформація, яку подає конкретне ЗМІ – О.Д.) виглядає як реальність», відповідно«у результаті діяльності медіа виникає уявлення про світ і суспільство, на які й орієнтується власне суспільство»[17]. Іншими словами, мас-медіа формують певного роду реальність, яка лише виглядає як реальність, однак саме вона формує уявлення про світ і суспільство, на які орієнтуються люди. А це означає, що за допомогою медіа можна впливати та формувати багато суспільно важливих речей, серед яких і історична пам’ять, як система уявлень людини та групи людей про своє минуле.

Говорячи про історію та українську медієвістику зокрема і медіа комунікації, важко не згадати класика історіософії Арнольда Джозефа Тойнбі, котрий в своєму творі «Осягнення історії» написав: «в кожну епоху і в будь-якому суспільстві вивчення і пізнання історії, як і всяка інша соціяльна діяльність, підпорядковується панівним тенденціям певного часу і місця»[18]. Саме ця теза, на нашу думку, є тією причиною, яка зумовлює потребу історичної науки та медієвістики зокрема враховувати в своїй роботі досягнення модерного часу. Історія, а точніше історичні знання самі по собі покликані впливати на суспільну свідомість людини і бути світоглядною підставою її орієнтації в сучасному світі[19]. Окрім того, історичне знання в рамках суспільства є таким собі інструментом, яким користується соціум на шляху свого самопізнання та ідентичності[20]. Відповідно від того, яким буде це історичне знання залежить те, яким у великій мірі, буде саме суспільство.

Українська медієвістика в цьому плані має чи не найпотрібніше місце, позаяк заповнює ту прогалину, яка утворилась внаслідок надмірної уваги до історії модерної України та ряду інших причин, які стали наслідком тоталітарної спадщини. Незважаючи на значний суспільний інтерес до подій, які відбулись не так давно, історія середньовіччя відіграє ні чим не меншу роль у формуванні історичної пам’яті народу. Як відомо завданням національної пам’яті є обґрунтування права нації на свій історичний процес, а отже й на право існування народу в майбутньому[21], відповідно кожна історична епоха є рівноцінною для її формування. Однак, при розгляді суспільної уваги та «присутності» історії середньовіччя в українських медіа виникають діаметрально інші враження. Найперше варто згадати дані соціології, подані Ярославом Грицаком. Він наводить дані соціологічних опитувань, які проводились в середині 90-их років на Заході та Сході України, в рамках якогомешканцям Львова та Донецька запропонували оцінити певні історичні події з точки зору важливості для розуміння коренів сучасної України. Ці дані дали дві умовні схеми. На заході історія України виглядала так: Київська Русь-Козаччина-УНР-самостійна Україна, на сході ж вона значно відрізнялась: Київська Русь-Переяславська Рада-УРСР[22].

Обидві схеми проілюстрували з одного боку важливість Київської Русі, як стартової точки української історії, з іншого суттєву фрагментарність знань суспільства, яке «пам’ятає» умовно те, що або вчила в школі, або бачила/читала в ЗМІ. Відповідно цілий пласт історії між вище названими періодами є своєрідною terraincognita для суспільства. Це й не дивно, адже аналізуючи медіа ринок ми прийшли до висновку, що досі практично відсутні ресурси, які б висвітлювали давню історію України, зацікавлення в якій періодично з’являється і пропадає. Вперше на серйозному медійному рівні в незалежній Україні про діяча часів Київської Русі заговорили під час проекту «Великі Українці», в якому переміг Ярослав Мудрий.[23] Незважаючи на те, що ця перемога стала скандальною, медійний привід для зацікавлення цією епохою він дав і, що головне, утвердив, за висловом Ярослава Грицака, київського князя не як «русько-російсько-православно-імперського» символа, а як центрального символа українства та його європейського спрямування[24]. Одначе цього, звісно, мало для повноцінного представлення суспільству. Була хороша спроба представити історію України від найдавніших часів до сьогодення в рамках проекту «Країна. Історія українських земель», одначе знову ж таки середньовіччя обмежилось кількома серіями з 183-серійного фільму. Фактично з того часу українську історію в медіа презентують тільки в інтернеті і тільки кілька сайтів, серед яких сайти «Історична правда»[25], історична частина сайту «Тиждень»[26] та історична частина сайту «День»[27].

Аналізуючи контент наповнення цих сайтів починаючи з 2014 року ми нарахували «аж» 13 публікацій, присвячених середньовіччю та ранньомодерному часу. Очевидно, що цього є абсолютно замало для повноцінного висвітлення цілої епохи. Стосовно тематичних сайтів, то ситуація тут ще гірша, оскільки їх ще менше, а саме два і один вузькотематичний. До тематичних сайтів(блогів) відносяться блоги «Василевс»[28] та блог Львівського медвієвістичного клубу[29], які за своєю суттю покликані популяризувати середньовіччя. До вузькотематичних сайтів відноситься ресурс «Медієвіст», який спеціалізується на латино мовних текстах[30]. Флагманом серед цих сайтів, безперечно, є візантинознавчийблог «Василевс», який у 2011 році навіть зайняв зайняв 1 місце на конкурсі Накращі українські блоги(BUBA)[31]. За більш, ніж 5 років свого існування цей блог було переглянуто 230254 рази. Тільки за минулий рік кількість переглядів становила 57 тис.[32].

Дані показники в рази перевершують можливості стандартних наукових(та й популярних) друкованих видань. Стосовно них в Україні ситуація ще гірша, ніж з електронними. Фактично, окрім недавно створеного локального додатку до газети Експрес – «Історія»( в якому середньовіччя не присутнє взагалі), на території нашої держави відсутні науково-популярні журнали. Натомість присутні російські – серії «100 битв, которые изменили мир» та ряд інших[33]. Очевидно, що за відсутності національної альтернативи, український покупець купує те, що є, хай якої якості і смислового наповнення воно є. А це, як ми вже зазначали вище, може носити певну загрозу у випадку, якщо через ці засоби медіакомунікації несеться певне повідомлення, яке може формувати викривлене поняття історії світової та української. Саме це поле діяльності, а саме науково-популярні журнали, є один з пріоритетних напрямків майбутньої діяльності. І нехтувати ним не варто, оскільки як показує закордонний досвід, зокрема «історичний додаток» до німецької газети DerSpiegel- SpiegelGeschichte («Шпігель Історія»), який має наклад 120 тис. примірників[34], саме такий вид популяризації історичних знань є одним з найуспішніших.

Окремою, практично зовсім не досліджуваною галуззю в якій використовується історія і яка безпосередньо, завдяки своїй масовості, впливає на формування знань про світ та минуле, є соціальні мережі. Зокрема тільки одна з найпопулярніших в країнах СНД соціальних мереж – «Вконтакте» має аудиторію в майже 23 млн. українців[35], навіть якщо відрахувати неактивні акаунти, подвійні сторінки та ряд інших моментів, виходить, що в цій мережі зареєстрований майже кожен третій-четвертий житель України. Відповідно кожен з цих людей має певні запити, які висвітлюються в мережі і формують його думку та світогляд. Тому, на наш погляд, тут теж повинна бути присутня українська наукова думка, яка завдяки можливостям соцмереж отримує абсолютно безплатну можливість поширювати свої набутки на велику аудиторію, що проілюстровано в додатку №2. Стосовно української медієвістики, то в соціальних мережах на даний час в двох найпопулярніших мережах в Україні – Facebook та Вконтакте серед профільних науково-популярних сторінок лідирують сторінки сайту «Медвієвіст» (Фейсбук)[36] та Львівського медієвістичного клубу (Вконтакте)[37]. Цього, звісно, теж є замало, враховуючи, що аудиторія обох сторінок охоплює разом трохи більше тисячі учасників.

Підсумовуючи ми можемо сказати наступне. Новий час висуває перед будь-якою наукою нові вимоги, однією з яких є відповідність методам мас-медіа. Без врахування цього явища, яке охоплює все більшу аудиторію людей в кожній країні зокрема, наука приречена на поступову відірваність від суспільства, якій вона служить. Характеризуючи мас-медіа варто виділити п’ять(їх є всього вісім) важливих для історичної науки, принципів про медіа, які повинні знати всі, хто має дотичність до них і не тільки.

  1. Будь-який медіа продукт – це сконструйована реальність. Він відбиває не реальний світ, а деякі суб’єктивні, ретельно відібрані уявлення про нього;
  2. Медіа конструюють реальність. Саме вони формують більше уявлень про навколишнє середовище та особисте ставлення до того, що відбувається. Ставлення до об’єктів формується на основі медіа повідомлень, які своєю чергою, сконструювали фахівці, що мають певні комунікативні цілі. Медіа певною мірою формують наше відчуття реальності;
  3. Медіа забезпечують свою аудиторію інформацією, на основі якої формується уявлення про реальність;
  4. Медіа мають комерційну підтримку. Тому за кожним медіа стоїть певна людина чи група людей з своїми інтересами, які й визначають зміст повідомлень, які несуть медіа до аудиторії;
  5. Будь-яке медіа повідомлення транслює ідеологію та інформацію про певні цінності. Явно чи опосередковано медіа створюють в очах аудиторії уявлення про «добро» і «зло», «гарне» тощо[38].

Відповідно за допомогою медіа можна формувати, впливати та змінювати мало не всі форми соціальної активності суспільств, включно з історичною пам’яттю. А позаяк історична пам’ять і знання потрібні кожній людині для референтного ототожнення себе з країною, в якій він живе, та зі спільнотою, до якої він належить[39], сфера медіа не може бути залишена без уваги з сторони історичної спільноти. Більше того, медіа сфера повинна бути на чіткому контролі з боку професійного історичного середовища, оскільки маніпуляції з історичним знанням можуть викликати негативні наслідки в подальшому. Проілюструвати дане твердження можна на прикладі, наведеному Георгієм Почепцовим у його праці «Від facebookу і гламуру до WikiLeaks: медіакомунікації», в якій автор на прикладі довоєнної кіноіндустрії, пише: «Те, що «Чапаєва»[довоєнний фільм – О.Д.] довоєнний хлопчик міг дивитися десятки разів, говорить про впевнену роботу машини по створенню радянської ідентичності»[40]. Іншими словами, завдяки доступним, в той час, візуальним медіа, радянська пропаганда завдяки маніпуляції історією, творила в свідомості юних глядачів нову ідентичність – радянської людини. Ця ж схема діє зараз, особливо в сфері інтернету, в якому користувачі вибираючи певні інфоресурси з характерним їм способом подачі інформації, формують свій світогляд та інші підставові поняття свого усвідомленого існування.

Підсумовуючи можна сказати наступне. Медіакомунікації – це перш за все, засоби, за допомогою яких людина будь-якого віку взаємодіє з інформаційним простором, який формує її світогляд та поведінку. А це, в свою чергу, переплітається з суттю поняття «історія»та її значенням для суспільства, тому взаємозв’язок між медіакомунікаціями та історичною наукою є надважливим для останньої. Суть цієї важливості – проста: без використання медіакомунікацій історична наука втратить своє значення для свого безпосереднього соціального «замовника», поступившись «місцем» різного роду вигадкам та історичним маніпуляціям. Особливо важливим цей висновок є для такої галузі історичного знання як медієвістика, яка, як ми побачили вище, надзвичайно слабко присутня в українському інформаційному полі. Як наслідок – широке поле для маніпуляцій середньовічною історією, які знаходять своє відображення в дискурсі російсько-українського конфлікту і не тільки в ньому. Зважаючи на це на даний час, надзвичайної ваги набуває питання «виходу» української медієвістичної конкретно та історичної науки загалом на медійний рівень як способу не тільки відповіді на маніпуляції історією, а й виконання свого першочергового завдання – донесення історичного знання до суспільства.

Список використаної літератури

1. Вашкевич В. М. Історико-культурні та гносеологічні аспекти історичного знання// Національна та історична пам’ять: Зб.наук.праць. – Вип. 5. – К.: ДП «НВЦ Н35 «Пріорітети», 2012. – С. 15–22.
2. Гирич І. Національна схема української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття як ключовий елемент національної пам’яті // Національна та історична пам’ять: Зб.наук.праць. – Вип. 5. – К.: ДП «НВЦ Н35 «Пріорітети»», 2012. – С.50–61.
3. Грицак Я. Життя, смерть та інші неприємності. – К.: Грані-Т, 2008. – 232 с.
4. Грицак Я. Страсті за націоналізмом. – Київ: СП «Часопис «Критика»», 2011. – 350 с.
5. Домановський А. М. Відтворення віртуальної Візантії, або Василевс. «De administrando «Візантійською цивілізацією» засобами Інтернету» / А. М. Домановський // Методичний вісник історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – Харків, 2012. – № 10. – С. 7–19.
6. Дорош М. Історичний наук-поп – шанси на виживання [Електронний ресурс] /Марина Дорош. Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/trends/1411978127/istorichniy_naukpop_shansi_na_vizhivannya/ ;
7. Зашкільняк Л. Історія і соціальне замовлення (на прикладі шкільних підручників з історії) / [Електронний ресурс]/Режим доступу: http://osvita.khpg.org/index.php?id=1224503522 ;
8. Зашкільняк Л. Історія і соціальне замовлення (на прикладі шкільних підручників з історії)/ [Електронний ресурс]/Режим доступу: http://osvita.khpg.org/index.php?id=1224503522;
9. Зашкільняк Л. Національний метанаратив та його соціальні функції: між наукою та історичною пам’яттю// Національна та історична пам’ять: Зб.наук.праць.-Вип.5.-К.:ДП «НВЦ Н35 «Пріорітети»», 2012. – С.87–95.
10. Ковалевський В. Сучасний стан та тенденції розвитку медіа сфери України//Політичний менеджмент. – 2009. – № 5 (38). – С. 109–119.
11. Луман Н. Реальність мас-медіа / За ред. В. Іванова та М. Мінакова – К.: ЦВП, 2010 – 158 с.
12. Медіакомунікації та соціальні проблеми: Збірка навчально-методичних матеріалів і наукових статей в трьох частинах. Частина перша / Упор., ред. К. С. Шендеровський / Київ. нац. ун-т; Ін-т журналістики. – К., 2012. – 288 с.
13. Медіаосвіта та медіа грамотність: підручник для студентів педагогічних коледжів / Ред.-упор. В. Ф. Іванов, О. В. Волошенюк; За науковою редакцією В. В. Різуна. – Київ: Центр вільної Преси, 2014. – 352 с.
14. Почепцов Г. «Від facebookу і гламуру до WikiLeaks: медіакомунікації». – Київ: Спадщина, 2014. – 464 с.
15. Практична медіаосвіта: авторські уроки. Збірка / Ред. упор. В. Ф. Іванов, О. В. Волошенюк; За науковою редакцією В. В. Різуна. – Київ: Академія української преси, Центр вільної преси, 2013. – 447 с.
16. Тойнби А. Дж. Постижение истории. – Москва: Прогресс, 1991. – 736 с.
17. Український медіаландшафт: аналітичний звіт / За ред. В. Іванова, О. Волошенюк, А. Кулакова. – К.: ФКА, АУП, 2013. – 54 с.
18. Штоквиш О. А. Історична свідомість як об’єкт маніпулятивних технологій // Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – Вип. 5. – К.: ДП «НВЦ Н35 «Пріорітети»», 2012. – С. 150–157.
19. Яковенко Н. «Образ себе – образ Іншого у шкільних підручниках з історії» // Шкільна історія очима істориків-науковців. Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України. / Упор. та ред. Наталі Яковенко. – Київ, Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – С. 113–121.

Використані сайти:

20. http://www.istpravda.com.ua
21. http://tyzhden.ua/History/
22. http://incognita.day.kiev.ua/
23. https://byzantina.wordpress.com
24. https://lvivmedievalclub.wordpress.com/
25. http://www.medievist.org.ua/
26. http://www.greatukrainians.com.ua

 

[1] Домановський А. М. Відтворення віртуальної Візантії, або Василевс. «De administrando «Візантійською цивілізацією» засобами Інтернету» / А. М. Домановський // Методичний вісник історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – Харків, 2012. – № 10. – С. 7–19.

[2] Луман Н. Реальність мас-медіа. / За ред. В. Іванова та М. Мінакова. – К.: ЦВП, 2010 – 158 с.

[3]Медіакомунікації та соціальні проблеми: Збірка навчально-методичних матеріалів і наукових статей в трьох частинах. Частина перша / Упор., ред. К. С. Шендеровський / Київ. нац. ун-т; Ін-т журналістики. – К., 2012. – 288 с.

[4] Дорош М. Історичний наук-поп – шанси на виживання [Електронний ресурс] / Марина Дорош. Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/trends/1411978127/istorichniy_naukpop_shansi_na_vizhivannya/

[5] Штоквиш О. А. Історична свідомість як об’єкт маніпулятивних технологій// Національна та історична пам’ять: Зб.наук.праць. Вип.5. К.:ДП «НВЦ Н35 «Пріорітети»», 2012. С. 150157.

[6] Зашкільняк Л. Історія і соціальне замовлення (на прикладі шкільних підручників з історії) / [Електронний ресурс]/Режим доступу: http://osvita.khpg.org/index.php?id=1224503522 ; Його ж. Національний метанаратив та його соціальні функції: між наукою та історичною пам’яттю // Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – Вип. 5. – К.: ДП «НВЦ Н35 «Пріорітети»», 2012. – С. 8795.

[7] Яковенко Н. «Образ себе – образ Іншого у шкільних підручниках з історії» // Шкільна історія очима істориків-науковців. Матеріали Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України / Упор. та ред. Наталі Яковенко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – С. 113–121.

[8] Гирич І. Національна схема української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття як ключовий елемент національної пам’яті // Національна та історична пам’ять: Зб.наук.праць. – Вип. 5. – К.: ДП «НВЦ Н35 «Пріорітети»», 2012. С. 5061.

[9] Практична медіаосвіта: авторські уроки. Збірка / Ред.-упор. В. Ф. Іванов, О. В. Волошенюк; За науковою редакцією В. В. Різуна. – К.: Академія української преси, Центр вільної преси, 2013. – С. 11.

[10] Ковалевський В. Сучасний стан та тенденції розвитку медіа сфери України // Політичний менеджмент. — 2009. № 5 (38). С. 110.

[11] Там само.

[12] Український медіаландшафт: аналітичний звіт / За ред. В. Іванова, О. Волошенюк, А. Кулакова. – К.: ФКА, АУП, 2013. – С. 38.

[13] Медіакомунікації та соціальні проблеми: Збірка навчально-методичних матеріалів і наукових статей в трьох частинах. Частина перша/ Упор., ред. К. С. Шендеровський / Київ. нац. ун-т; Ін-т журналістики. – К., 2012. – С. 8.

[14] Там само.

[15] Луман Н. Реальність мас-медіа / За ред. В. Іванова та М. Мінакова. – К.: ЦВП, 2010 – С. 5.

[16] Практична медіаосвіта: авторські уроки. Збірка / Ред. упор. В. Ф. Іванов, О. В. Волошенюк; За науковою редакцією В. В. Різуна. – Київ: Академія української преси, Центр вільної преси, 2013. – С. 11.

[17] Луман Н. Реальність мас-медіа / За ред. Іванова В. та Мінакова М. – К.: ЦВП, 2010 – С. 6.

[18] Тойнби А. Дж. Постижение истории. – Москва, 1991. – С. 14.

[19] Зашкільняк Л. Історія і соціальне замовлення (на прикладі шкільних підручників з історії) / [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://osvita.khpg.org/index.php?id=1224503522

[20] Вашкевич В. М. Історико-культурні та гносеологічні аспекти історичного знання // Національна та історична пам’ять: Зб.наук.праць. – Вип. 5. – К.: ДП «НВЦ Н35 «Пріорітети»», 2012. – С. 17.

[21] Гирич І. Національна схема української історіографії кінця ХІХ-початку ХХ століття як ключовий елемент національної пам’яті// Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. – Вип. 5. – К.: ДП «НВЦ Н35 «Пріорітети»», 2012. – С. 52.

[22] Грицак Я. Страсті за націоналізмом. – К.: СП «Часопис «Критика»», 2011. – С. 26.

[23] Сайт greatukrainians.com.ua (не дійсний)

[24] Грицак Я. Життя, смерть та інші неприємності. – К.: Грані-Т, 2008. – С. 87.

[25] http://www.istpravda.com.ua

[26] http://tyzhden.ua/History/

[27] http://incognita.day.kiev.ua/

[28] https://byzantina.wordpress.com

[29] https://lvivmedievalclub.wordpress.com/

[30] http://www.medievist.org.ua/

[31] Домановський А. М. Відтворення віртуальної Візантії, або Василевс. «De administrando «Візантійською цивілізацією» засобами Інтернету» / А. М. Домановський // Методичний вісник історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – Харків, 2012. – № 10. – С. 7.

[32] Дані статистики можна переглянути за посиланням: https://byzantina.wordpress.com/2014/annual-report/#

[33] Дорош М. Історичний наук-поп – шанси на виживання[Електронний ресурс] /Марина Дорош. Режим доступу: http://osvita.mediasapiens.ua/trends/1411978127/istorichniy_naukpop_shansi_na_vizhivannya/

[34] Там само

[35] Дані фільтру мережі «Вконтакте»

[36] Сторінка доступна за посиланням: https://www.facebook.com/medievistorgua

[37] Сторінка доступна за посиланням: http://vk.com/lviv_medieval_club

[38] Медіаосвіта та медіа грамотність: підручник для студентів педагогічних коледжів / Ред.-упор. В. Ф. Іванов, О. В. Волошенюк; За науковою редакцією В. В. Різуна. – К.: Центр вільної Преси, 2014. – С. 47.

[39] Яковенко Н. «Образ себе – образ Іншого у шкільних підручниках з історії» // Шкільна історія очима істориків-науковців. Матеріали Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України. / Упор. та ред. Наталі Яковенко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – С. 114.

[40] Почепцов Г. «Від facebookу і гламуру до WikiLeaks: медіакомунікації». – К: Спадщина, 2014. – С. 26.

Advertisements

One comment on “Олег Друздєв. Українська медієвістика та медіа комунікації: проблеми та перспективи взаємодії

  1. Димидюк Дмитро коментує:

    Скопійовано на Львівський медієвістичний клубта прокоментовано:
    Є згадка і про наше товариство!

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s