Паршин Ілля. Візантійські сюжети у Кракові. Короткий звіт про VI Міжнародну наукову конференцію «Colloquia russica: Rus’ a kraje kultury łacińskiej: społeczeństwo, kultura, releigia (X–XVI w.)»

26–28 листопада 2015 р. у Кракові відбулася VI-у Міжнародна наукова конференція «Colloquia Russica: Ruś a kraje kultury łacińskiej: społeczeństwo, kultura, religia (X–XVI w.)». Науковий з’їзд організовано за підтримки Яґеллонського університету (керівником і одним з засновників проекту є Віталій Нагірний). Всього до участі зголосилося понад 30 науковців з Польщі, України, Білорусі, Словаччини, Росії, Чехії, Сербії, Угорщини.

Під час урочистого відкриття з вітальним словом виступили проф. Кшиштоф Стопка (Краків), проф. Станіслав Срока (Краків), проф. Славомір Справський (Краків), д-р ґаб. Якуб Садовський (Краків), д-р Яцек Горський (Краків), генеральний консул України у Кракові Олег Мандюк, заступник директора Історичного музею міста Кракова Яцек Сальвінський, від імені студентських наукових кіл плідної роботи учасникам побажав Рафал Свакон. Регламентом заходу передбачалося проведення відкритих лекцій, дискусій за круглими столами, заслуховування окремих виступів під час секційних засідань. Серед широкого кола питань, які обговорювалися у ході конференції, одними з центральних, безперечно, були визначення візантійських впливів на релігійне і суспільно-політичне життя середньовічної Русі, їх співставлення з культурними запозиченнями від латинського Заходу.

Окресленої проблематики, зокрема, торкнувся у своїй доповіді «Русь та Рими у середньовіччі» Мацей Саламон (Краків). Науковець проаналізував апокрифічну історію про св. Андрія, апостольського засновника християнської Русі, зазначивши, що після благословення місця виникнення майбутнього Києва той не повернувся на Чорноморське узбережжя, але продовжив подорож через землі варягів до Риму і тільки звідти вирушив до Візантії. У свідомості слов’янської та слов’янізованої місцевих еліт така символічна «мандрівка» повинна була міцно пов’язати новопосталий Рим (фактично, Русь) з грецьким та італійським церковними центрами.

Малгожата Сморонґ-Ружицька (Краків) зачитала реферат «Київ – королівське місто в часи Гертруди з П’ястів, дружини Ізяслава». Дослідниця охарактеризувала столицю Русі за правління князя Ізяслава Ярославовича (1054–1068, з перервами – до 1078 р.) як розвинений полікультурний центр, де з місцевим слов’янським населенням проживали пліч-о-пліч візантійці та європейці. Доповідачка відзначила, що Київ ХІ ст. був надзвичайно привабливим для «грецьких» митців. Зокрема, з літописів відомо про константинопольських художників, які навчали перше покоління руських майстрів, серед них – Аліпія Печерського. Напевно, саме в такому «змішаному» колі з’явилися ілюстрації-мініатюри до знаменитого Трірського Псалтиря, привезеного польською княжною Гертрудою, донькою володаря Мєшка ІІ.

Відкриту лекцію на тему «Український “поворот обличчям до Заходу”: досвід релігійної іконографії ХІІІ–XVІ ст.» провів Володимир Александрович (Львів). Він зауважив, що прийняття християнства константинопольського зразка стало визначальною віхою у розвитку давньоруської і загалом питомо української культури. Водночас, важливим для історика є й інше питання – дослідити звернення галицько-волинських майстрів до латинських зразків малярства. Зокрема, уже з ХІІІ–XIV ст. в церковному образотворчому мистецтві відомі запозичення західного стилю. Наприклад, «нововведення» зберегла ікона святої великомучениці Параскеви з церкви архангела Михаїла в Ісаях: власне зображення фігури святої відхиляється від візантійського еталону, а червоні стіни темниці з готичними пінаклями однозначно вказують на західноєвропейський вплив. Подібні мистецькі приклади стають звичними для перемишльських ікон XV ст. У перші десятиліття XVI ст. були створені окремі львівські образи з виразними готичними слідами, подібне явище також набуло поширення серед ікон, пов’язаних з митцями, що гуртувалися довкола литовського гетьмана і руського князя Костянтина Острозького. Однак ближче до середини століття виникає «антилатинський» поворот, тому західні впливи надалі читаються лише в орнаментиці фону та полів.

Лукаш Фабія (Краків) у доповіді «“Літургія війни”. Військовий звичай та передбойова побожність правителів Русі та Польщі (ХІ–ХІІІ ст.) в порівнянні з чеськими, німецькими та візантійськими зразками» звернув увагу на опис середньовічними хроністами надприродних сил, які дарували перемогу у битві, начебто, «праведному» володарю. Дослідник довів, що в уявленні авторів наративних джерел існувала певна універсальна парадигма християнського правителя, якому під час ведення військових дій допомагало Провидіння. Разом з тим, його вороги, позбавлені небесної підтримки, часто висвітлювалися як безбожники: «варвари», «язичники» (Візантійська імперія), «варвари», «язичники», «схизматики», «єретики» (західноєвропейські королівства), «погани»-язичники (Русь), «варвари», «схизматики» (Польське королівство).

Оригінальні спостереження стосовно ґенези ритуалу особистих клятв на Русі висловив Норберт Міка (Рачибож) у повідомленні «“Хресне цілування” як знак миру під час укладення політичних договорів за участі руських князів (до кінця ХІІІ ст.)». Історик звернувся до візантійської практики, яку переповіли на сторінках своїх творів Михаїл Пселл, Анна Комніна, Іоанн Кіннам, Георгій Акрополіт, Феодор Скутаріот, а також простежив конкретні приклади «цілування хреста» під час скріплення альянсів між європейськими володарями (наприклад, Польського і Угорського королівств). На думку доповідача, вказаний обряд руськими князями був запозиченням, sui generis синтезом європейської та ромейської традицій. Неодмінним покаранням за розрив домовленостей вважалася Божа кара, приклад цього – раптова хвороба і смерть звенигородо-перемишльського та галицького володаря Володимирка Володаревича.

Юрій Афанасенко (Мінськ) у виступі на тему «“Руський папа” та Констанцький собор: релігійні контакти Литовської Русі з країнами латинської культури» проаналізував усі наявні наративні та актові пам’ятки, в яких згадано візит київського митрополита Григорія Цамблака, грека за походженням, на Констанцький собор (1414–1418). Доповідач підкреслив, що високоповажний ієрарх був названий «руським папою» у посланні лівонського магістра Зігфрида Ландера фон Шпонхайма. Крім того аналіз тексту вказаного джерела дозволив доповідачу дійти висновку про особливості церковної політики у Великому князівстві Литовському, зокрема, досягнення повної самостійності церковного управління від Константинополя.

Таким чином, конференція стала потужним інтелектуальним форумом, де обговорювалися проблеми, пов’язані із значенням Русі та руських земель на європейській політичній мапі X–XVI ст. Прикметно, що жвава дискусія включала також виступи та обговорення повідомлень дослідників, які займаються русько-візантійською проблематикою. Матеріали з’їзду «Colloquia Russica: Ruś a kraje kultury łacińskiej: społeczeństwo, kultura, religia (X–XVI w.)», найцікавіші думки, що пролунали під час рецензування доповідей чи засідань круглих столів, планується опублікувати в окремому збірнику.

Advertisements

2 comments on “Паршин Ілля. Візантійські сюжети у Кракові. Короткий звіт про VI Міжнародну наукову конференцію «Colloquia russica: Rus’ a kraje kultury łacińskiej: społeczeństwo, kultura, releigia (X–XVI w.)»

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s