РОМАН ІСТОРИЧНОЇ ПРОЕКЦІЇ ОЛЬГИ СТРАШЕНКО “ВІЗАНТІЙСЬКИЙ ЛУКАВЕЦЬ”: ЗАСУДЖЕННЯ СТАЛІНСЬКОГО ТЕРОРУ

Death_of_andronic_IСередньовічне зображення смерті Андроніка
Національна Бібліотека, Франція

Історична проблематика протягом останніх двох століть займає чільне місце у світовому літературному процесі, саме історичний роман в усіх своїх різновидах – історико-соціальному, історико-філософському, історико-біографічному, історико-документальному, історико-фольклорному – найповніше втілив постійне бажання літератури бути оберегом історичної пам’яті народів.

Якими б не були вірування людей, кожному представникові людства завжди хотілося залишитися в історії, в пам’яті на земній кулі, людина прагнула зрозуміти те, що здавалося трагічно-хаотичною вервечкою випадковостей. Усе це знайшло відображення в численних формах художнього освоєння історії, створених мистецтвом слова. Як справедливо відзначають провідні українські дослідники зарубіжної літератури – Д.В.Затонський, Д.С.Наливайко, К.О.Шахова, А.Г.Баканов, Б.Б.Буніч-Ремізов, М.О.Кудін, С.В.Семчинський, Н.Ю.Жлуктенко та ін. – протягом останнього століття історичний роман став особливо популярним різновидом романного жанру (засновником історичного роману на Заході кваліфікується Вальтер Скотт, а в Україні – роман “Чорна рада” Пантелеймона Куліша). Особливо поширеною є так звана об’єктивна художня історична література, коли письменник керується тим, що його трактування того чи іншого сюжету відповідає історичній правді, що його твір дає ключ до розуміння історичного процесу, долі чи характеру історичної особи (романи історичної проекції в угорській літературі 1920-1930-х років – “Нерон, кривавий поет” Деже Костолані, “Золотий саркофаг” Френца Мора, трилогія “Трансільванія” Жигмонда Моріца). І художнє освоєння історії Візантії – однієї зі “світових” держав середньовіччя, суспільства своєрідного розвитку і культури, суспільства на перетині Заходу і Сходу – не залишається осторонь письменницької уваги, зосередженої як на бурхливих внутрішніх візантійських подіях, так і на інтенсивних політичних, економічних і культурних відносин Візантії з багатьма країнами Європи та Близького Сходу.

І до сьогодення пам’ять про Візантію живе як у витворах її матеріальної і духовної культури, так і на сторінках історичних творів, що робить тисячолітній досвід Візантії інструментом для глибшого розуміння сучасної доби. Хоча б побіжно подамо перелік творів красного письменства, в яких повністю або частково художньо відображене Візантійське царство: Юліан Опільський – “Іду на вас”, “Ідоли падуть”; Семен Скляренко – “Святослав”, “Володимир”; Павло Загребельний – “Диво”; Володимир Малик – “Князь Кий”; Антонін Ладинський – “Коли впав Херсонес”; Валентин Іванов – “Русь первозданна”; Франц Салешка Фінжгар – “Слов’янський меч”; Жан Ломбар – “Візантія”; класик румунської прози ХХ ст. Михаїл Садовяну (1880-1961) з уславленим романом-параболою “Золота гілка” (1933) та інші. І роман Ольги Страшенко “Візантійський лукавець” (т.1; рецензенти – Володимир Коломієць та Сергій Лучканин), що 2005 року вийшов друком у видавництві “Науковий світ” (293 с., а також карти) вписується в художнє опрацювання історії Візантії. Над цим романом авторка наполегливо працювала протягом 1988-1993 рр., а згодом він понад 10 років чекав свого видавця внаслідок економічної скрути.

Події в романі розгортаються в другій половині ХІІ ст. – 1160-1180-х роках як на теренах Візантії, так і в Галицькій Русі та в Києві (саме ці дві сюжетні лінії – “візантійська” та “україно-руська” – чітко вирізняються в багатоплановому творі). Передусім мовиться про Візантію часів правління останніх представників династії Комнінів (1081-1185) – імператорів Мануїла (1143-1180) та його двоюрідного брата-суперника в боротьбі за трон Андроніка Комніна (1182-1185), такого собі авантюриста ХІІ ст., людину алківіадо-нероно-візантійського складу, що повернувся в Константинополь після тривалого заслання, побувавши і в Галицькій Русі. Андронік у першій частині роману – ще тільки претендент на трон, “неприборканий утікач” (перший розділ роману), його риси авантюризму можуть навіть і привабити, однак з історії відомо, що його політичну діяльність вирізняли два напрямки – демагогія і безжальний терор, саме він (майбутній “селянський цар”) запровадив проскрипційні списки “зрадників батьківщини” з указівкою на той вид страти, що їх чекала (як не згадати тут політичні процеси сталінської доби). Однак усе це авторка приберегла для читача на майбутнє (другий том, що зараз у друці, сповна висвітлить ідейний задум твору), а поки що Андронік усіма правдами й неправдами прямує до трону. Честолюбець, опановуваний сильними пристрастями, знадливий красень, схильний до авантюрних походеньок, інтриган і законодавець мод Андронік поєднував рицарське благородство, безрозсудну хоробрість і щедрість з підступністю і жорстокістю. Прийшовши до влади після підступного вбивства вдови покійного імператора Мануїла Марії (1182 рік) та малолітнього сина Мануїла Олексія ІІ (1183 рік), Андронік намагався провести декілька реформ, спрямованих на деяке поліпшення становища народних мас (він відмінив так зване “берегове право”) й обмеження всевладдя феодалів і найвищої знаті. Проте декоративні перетворення Андроніка не зачіпали системи феодальної експлуатації, що склалася, а його криваві репресії були зумовлені прагненням імператора-узурпатора забезпечити собі неподільну владу. Він наказав виставити в одній зі столичних церков своє зображення: базилевс представлений був там у простому селянському одязі, з косою в руках – ніби і справжній селянський цар. Зображуючи себе народолюбцем, Андронік прагнув знищити всіх, хто стояв на його шляху до влади, всіх, хто міг би бути його суперником.

У романі діє багато історичних осіб – крім Мануїла й Андроніка, це й історики-хроністи Іоанн Кіннам (близько 1143 – після 1182 року; виконував секретарські обов’язки при імператорському дворі Мануїла, через те й названий “імператорським граматиком”) та Нікіта Хоніат (середина ХІІ-1213, автор славнозвісної “Історії ромеїв”, ґрунтовно опрацьованої Ольгою Страшенко, як й “Історія” Іоанна Кіннама), майбутній візантійський імператор Ісаак Ангел (1185-1195), манірний і боязкий вельможа, що двічі ніколи не надягав той самий костюм, галицький князь Ярослав Осмомисл (правив у 1152-1187 рр., про нього з пієтетом сказано в “Слові о полку Ігоревім”), його дружина княгиня Ольга і коханка Настаска (спалена боярами 1170 року, а сам князь був схоплений ними і заточений у власному палаці – нечувана на Русі річ до того часу!), сельджукський султан Кирлич-Арслан, згадуються галицький князь Володимирко Володаревич (? – 1152) та непересічна особистість князя-ізгоя Івана Берладника (бл. 1112-1161). Серед вигаданих проглядається, передусім, імовірний автор “Слова о полку Ігоревім” Яромир, син тисяцького Стрижня. Варто відзначити й образ його сестри Дарослави.

Говорячи про духовну культуру й художні уподобання тогочасного візантійського й україно-руського суспільства, авторка зупиняється на поглядах щодо життя тогочасних “простих людей”, говорить про таке явище як двовір’я, досліджене визначним істориком Київської Русі Борисом Рибаковим у працях “Язичництво давніх слов’ян” (1981) та “Язичництво Древньої Русі” (1987), нещодавно перевиданих. У сучасних історичних працях відзначається, що після офіційного запровадження християнства в Київській Русі язичництво ще довго залишалося не лише особливістю життєвого устрою, але й другою вірою – шанували водночас християнських і “домашніх” богів. Що ж до Візантії ХІ-ХІІ ст., то там навіть найвищі церковні чини в особистому листуванні прагнули блиснути цитатою, образом, алегорією з творів язичників давнини. Тому-то деякі персонажі “Візантійського лукавця” нагадують собою Журейка (драматична поема “Ярослав Мудрий” Івана Кочерги), Малушу Семена Скляренка, Сивоока Павла Загребельного (“Диво”), Чагра-дереводіда з роману “Отчий світильник” Романа Федоріва, дакійського жерця Кесаріона Бреба з роману “Золота гілка” Михаїла Садовяну.

Значне місце в романі посідає любовна інтрига (любовні пригоди Мануїла; Дарослава й Андронік), що тісно переплітається з політичними діяннями “державних мужів” ХІІ ст., художній авторський домисел, у якому об’єднується знання реальних історичних подій і джерел (літописи України-Русі, “Слово о полку Ігоревім”, “Повчання дітям” Володимира Мономаха, візантійські хроніки Іоанна Кіннама та Нікіти Хоніата, перекладна література візантійсько-болгарського походження) зі стрімким летом творчої фантазії.

Сприяючи піднесенню авторитету національного мистецтва слова, роблячи свій даток у розвиток традиційної структури історичного жанру, аналізований історичний роман Ольги Страшенко “Візантійський лукавець” блискуче продовжує плідні традиції української і світової історичної романістики.

Іван Петрович Мегела

URL

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s