Пейзаж із видом на Царгород

Ôîòî Ðóñëàíà Êàíþêè 10.09.15 22 ìåæäóíàðîäíûé "Ôîðóì èçäàòåëåé âî Ëüâîå"

Сергій ФЕДАКА, професор Ужгородського національного університету
Про книжку, яка стане фактором
новітнього українського державотворення

Серед численних новинок недавнього Львівського форуму видавців особливо вирізнявся ряд книжок, підготованих редакцією всеукраїнської газети «День», а надто традиційний уже для цього видання збірник історичної публіцистики «Повернення в Царгород» (загальна редакція Лариси Івшиної, упорядник Ігор Сюндюков). Цей ошатний том на півтисячі сторінок містить 32 статті 17-ти знаних далеко за межами України авторів. Досить назвати хоча б недавно померлого філософа Сергія Кримського чи багатолітнього очільника академічного Інституту історії Валерія Смолія.

Формально укладення збірника пов’язано з тим фактом, що у XVII столітті Україна опинилася у геополітичному трикутнику Росія (Євразія)  — Польща (ширше — Західна Європа) і Туреччина (Середземномор’я). Власне такий трикутник тоді став просто найбільше зримим, але певною мірою він існував і продовжує існувати і в інші епохи. У попередні роки газета вже видала два збірники, де розглянуто складні відносини України з Росією і з Західною Європою (передусім Польщею). Тому ця книжка логічно завершує намічену трилогію. У ній ідеться про історичні взаємини України-Русі (княжої і козацької) з двома імперіями, шо змінили одна одну на протилежному від нас березі Чорного моря — Візантійською і Османською. Вони мали ту саму столицю, що в різні часи звалася Візантією, Константинополем, Стамбулом. У наших же літописах її традиційно іменували Царгородом. Звідси і назва збірника.

Сучасна Україна прагне повернутися насамперед до Європи. Але і «південний вектор» є для нас важливим. Із ним також пов’язані глибинні шари нашої історичної пам’яті, на тому напрямку теж формувалися суттєві риси нашої національної вдачі. Саме з Царгорода молода Київська Русь запозичила максимум державницьких, церковних, соціальних, культурних, дипломатичних традицій — як позитивних, так і негативних. Тому усе це підлягає ретельній інвентаризації і переосмисленню для подолання віджилих стереотипів, в ім’я майбутнього. До того ж повернення до Царгорода — це ще й якоюсь мірою повернення у дитинство і юність нашого етносу. Таке повернення навіть подумки завжди хвилююче і повчальне — як спогади про перші надії, ілюзії, розчарування, а й про перший дорогоцінний досвід, здобуті власним розумом істини, вироблені життєві принципи.

Із Візантії до нас прийшло християнство (безпосередньо чи опосередковано), а з ним і багато особливостей нашої духовності аж до нинішніх днів. Про це статті І. Сюндюкова, В. Рички, І. Смешка. Із Царгорода до нас прийшов храм Софії, культ цієї святої та її доньок Віри, Надії і Любові, що набув на українському ґрунті нових рис. Цьому присвячено статті Д. Степовика, С. Кримського, В. Панченка.

Подається оригінальний погляд на козацтво як на спадкоємців (бодай частково) традицій давньоруських дружинників, чиїми маршрутами козаки ходили до турецьких берегів, візантійських прикордонників-акритів, що вели дуже подібний спосіб життя. Водночас зауважується часто замовчуваний потужний тюркський і зокрема татарський і османський компонент усередині нашого козацтва. Цьому присвячено розвідки П. Кралюка,  Г. Халимоненка, Т. Чухліба.

Чимало статей присвячено персоналіям — нібито й добре вже відомим, але тут поданих у несподіваному ракурсі, царгородському. Такі нариси про Кирила і Мефодія, Володимира Святого і Ярослава Мудрого, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка, Роксолану і Катерину Другу, Агатангела Кримського.

Низку статей присвячено Кримському ханству — унікальній державі, про яку знаємо набагато менше, ніж годилося б (та й ті дані переважно спотворені шовіністичною історіографією — спершу царською, відтак радянською), але без неї неможливо уявити взаємини Києва (Запорозької Січі) і Царгорода.  Про це розповідають Г. Абдулаєва, М. Семена, В. Степанков.

Хоч Візантії не існує вже понад 500 літ, вона залишила по собі чималу духовну спадщину, частка якої по праву належить Україні. У нас цю спадщину здавна оскаржують агресивні сусіди, тож мусимо відстоювати власні законні права. Про це — підсумовуюча стаття Сергія Кота і завершальна хроніка «Візантійська спадщина: хроніка спотворень». Київ має аж ніяк не менше підстав почуватися духовно Третім Римом (після другого — Царгорода), аніж Москва, що здавна претендує на це. Але відстояти власні історичні підвалини і перспективи можна тільки реально повернувшись до Царгорода, актуалізувавши у  колективній пам’яті ці важливі моменти рідної минувшини.

Цей збірник, безумовно, знайде свого вдячного читача в особі старшокласників, студентів, науковців, усіх, кому цікава рідна історія. Адже збурюються теми, які досі не цілком досліджені, перебувають на самому вістрі фахових дискусій. При цьому викладено їх максимально популярно, часто з публіцистичним запалом, що нікого не полишить байдужим. Сама Л. Івшина вважає цей збірник своєрідною книжкою «на виріст», ключами від нашої суб’єктивності, нашого справжнього місця у цьому світі. Видання побачило світ у дуже непростий, переломний період сучасної української історії. Тому багато з того, що аналізується на цих сторінках, перегукується із тим, що переживаємо нині на власній шкурі — чого лиш варта стаття В. Рижкова «Як сепаратисти Київську Русь погубили»! Тож книжка дуже і дуже на часі. Їй, крім усього іншого, очевидно, судитиметься стати ще й фактором новітнього українського державотворення.

URL

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s