Віталій Портников. Візантійський вибір України

im578x383-00_collage-ukr-tzerkiv

Вибір, який робить сьогодні Україна, куди більш серйозний, ніж вибір між Росією та ЄС.

Здивувало, що жоден з численних коментаторів мого тексту “Україна – не тільки не Росія. Це – не Польща” навіть не спробував зрозуміти, чому я порівнюю українські перспективи з румунськими – в разі успіху реформ, зрозуміло – а не з польськими.

Україна – звичайно, не Румунія. І ніколи нею не буде – та й наздогнати Румунію їй буде не так вже просто. Але Україна, як і Румунія – частина православної цивілізації. Православної, а не католицької чи протестантської.

У світі сьогодні усього 12 країн з більшістю православного населення. Росія, Україна, Білорусь, Грузія, Молдова, Румунія, Болгарія, Греція, Кіпр, Сербія, Македонія, Чорногорія. Кожна з них унікальна. У кожної – свої серйозні економічні проблеми і труднощі. Але не важко помітити, що православних світів насправді два. Один з них – світ московського православ’я – вибудовується за принципом політичного, військового, економічного і морального протистояння з католицько-протестантським Заходом. Інший – світ візантійського православ’я – існує в рамках співпраці, взаєморозуміння та інтеграції з ним.

Вибір, який робить сьогодні Україна, куди більш серйозний, ніж вибір між Росією та ЄС. Це цивілізаційний вибір між двома політичними, моральними і соціальними моделями, які складалися тисячоліттями. 1654 був не просто роком вибору між Річчю Посполитою і Московським царством. Це рік вибору на користь московського православ’я, який був незабаром підтверджений переходом київської митрополії під омофор московського патріарха. У 2013-2014 роках був зроблений вибір на користь візантійської моделі православного світу – і не випадково цей вибір робився під акомпанемент дзвонів Михайлівського Золотоверхого собору УПЦ Київського патріархату. Київського. А не Московського.

Але вибір на користь співпраці, взаєморозуміння та інтеграції із Заходом не робить українців католиками чи протестантами і не може – більше того, не повинен – ​​змінити вікових традицій, за якими творилося українське суспільство. Саме тому для розуміння того, як будуть розвиватися події далі, я і вважаю за краще аналізувати досвід інших православних країн. Чудово розуміючи, що можна змінити владу і закони, але не можна і не потрібно ламати суспільство через коліно. Це, до речі, якраз те, чим займалися більшовики після Жовтневого перевороту, намагаючись підмінити православ’я атеїзмом. І що ж? Православ’я виявилося сильнішим. І після краху комунізму набуло в Росії ті ж риси, які воно мало в країні до 1917 року – знайомі риси державної охоронної церкви. Риси, які православ’я в Україні не набуло тільки завдяки проголошенню незалежності країни і церковному розколу.

Цей текст зовсім не про відносини держави і церкви, суспільства і церкви. Прогноз цих взаємин потребує окремого дослідження, але одне можна сказати впевнено: чим більш успішною буде наша інтеграція в Європу, тим більш складними будуть ці взаємини. Тому що саме виживання православ’я – від падіння Константинополя до появи нових православних держав на території колишньої Османської імперії – це захист традиції як такої. А сучасний світ – це світ щоденного розмивання архаїки. Саме тому московське православ’я – хоча б на рівні святенництва – цю архаїку захищає в тісній співпраці з цинічною державою. А візантійське православ’я – відступає, але захищається. Про те, що кордон православних світів поки що проходить прямо всередині нашої країни, що робить ситуацію ще більш непростою, я вже й не нагадую.

Тому що для мене важливіше інше: ті норми суспільного порозуміння, трудової етики, ставлення до держави, які притаманні православному світу – і відрізняють його від світу католицького. Можливо, з роками в єдиній Європі ці відмінності зітруться – але не за нашого життя. Можливо, багатьом моїм читачам, які вважають, що церква існує тільки для того, щоб освятити в ній паску, ці відмінності не так помітні – але вони є.

Я дуже хотів би, щоб в результаті реформ Україна стала процвітаючою європейською країною. Але навіть у разі максимального успіху Україна залишиться самою собою – тобто частиною світу православних країн. І я впевнений, що досвід успіхів і невдач цих країн – насамперед тих, хто вже приєднався до НАТО і Євросоюзу – є для нас куди більш цінним, ніж досвід країн католицького та протестантського світу.

URL

Advertisements

6 comments on “Віталій Портников. Візантійський вибір України

  1. Іскандер коментує:

    Основна теза автора хибна, оскільки хибною є думка про поділ православ’я, попри національні особливості різних церков. Крім того, справді віруючих людей в Україні, як і в Європі, небагато. Скільки відсотків щонеділі ходять до причастя? В таких умовах смішно говорити про “візантійський вибір”.

    • Basileus коментує:

      Ходіння до причастя є ознакою істинної віри?

      • Іскандер коментує:

        Принаймні це одна з її складових, якщо говоримо про православ’я. Звичайно, для багатьох це лише форма реліктової обрядності. Якщо рахувати лише тих, хто розуміється на суті таїнств, то таких, напевно, буде ще менше, in my humble opinion

    • Mykhaylo Losytskyy коментує:

      Скажімо так, ходіння до причастя — це певна ознака серйозного ставлення до православної віри.

  2. Wawa Bak коментує:

    Православ’я, на жаль в таких країнах як Україна, Раша, Білорусь має надто довгу традицію відданого служіння державі, московській головним чином. Дійсно, реліктовий цезарепапізм, що сягає витоками своїми ще у традиції поєднання світської і духовної влад на Сході (у Межиріччі 2,5 тис. років до н.е. зокрема, палацовий і релігійний комплекси там – одне ціле, археологи не дадуть збрехати) зробив із Східної Церкви свою залякану та слухняну служницю. Москва лише добре вивчила візантійські настанови помноживши на жорсткий централізм монгольської держави – Орди. Православ’я для імперії московитів – то лише одне з декількох важливих знарядь упокорення пригноблених але “одне з”. Цезар-Базилеус-Цар – вище патріарха чи папи, “прямий канал” виходу Бога до людей, найшвидший та найвірніший втілювач божественної волі на землі. Звідси і “страна-катехон”, по сьогодні є ще така, і “божественний правитель-ефективний менеджер” (ефективний – бо освячений зверху) та безліч іншої імперської маячні-гордині, що звели і бідну Візантію з геополітичної карти світу та зіграють той самий жарт з її ідеологічними наступниками. Треба вважати, щоби не бути сателітами таких горе-наступників.
    Все вірно, окрім огріхів історичного характеру звісно, Портніков написав – бо розуміє все доволі об’єктивно!

    • Mykhaylo Losytskyy коментує:

      Щодо Церкви як заляканої слажниці влади — у Візантії бувало дуже по-всякому. От щодо Росії таке мабуть можна сказати, починаючи з певного часу (але про Філіпа Количева і нашого Арсенія Мацієвича ми теж не забудемо).

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s