«Повернення в Царгород» — інтелектуальна дуга високої напруги (Наталія Дзюбенко-Мейс)

1cargorod
…привид Візантії, котра в муках і вогнях славетно загинула 1453 року на чолі з останнім імператором Костянтином XI, фактично ніколи не полишав терени європейської історії…
Видавничий проект «Дня» є безпрецедентною відповіддю на виклики історії

Джеймс Мейс свого часу писав про сильний і потужний вітер історії, який лине  над сучасною Україною. І що саме тут сьогодні вирішується доля не лише України, а й Європи, цілого світу.  Здається, ми нині присутні при неймовірному явищі, котре не здатне зафіксувати людський зір і людська свідомість. Зміщаються, стискаються врем’яні пласти, крізь часові розломи по глибоких тріщинах до нас наближаються не просто минулі роки недалекої минувшини, а й сиві століття, віки, лине сліпуче світло далеких, здавалося б, уже вичахлих зірок. І ми заново відкриваємо для себе такі історичні персонажі, як Роксолана, князь-чародій Всеслав Полоцький, навіть по-іншому освітлюється життя і діяльність Богдана Хмельницького чи Дмитра Вишневецького.  Ігор Сюндюков у статті «Імперська машина в дії» зауважує, що для героя поеми Грибоєдова — Чацького — нещодавні події «Времен Очакова и покоренья Крыма»  уже відносяться до сивої давнини, хоча на час написання «Лиха з розуму» минуло небагато часу. Для нас же — епоха Трипілля чи період заснування Києва є нині щоденною, животрепетною темою обговорень, наших хвилювань. Що вже казати про підкорення Криму Катериною ІІ, «для нас, сучасних українців, а тим паче — для наших співгромадян, які проживають в Криму, ця історія є найживішим, зовсім не відірваним від життя інтересом». Масштаби захоплення історією, відкриття і перевідкриття її з кожним днем набирають дедалі більшого розгону. Українці з подивом дізнаються, що вони — спадкоємці великої історичної спадщини, що їм є чим пишатися. І з глибокою образою,  що цю історію у нас вкрали, збіднивши і обмеживши на довгі століття наші духовні горизонти. Битва за історію нині є невід’ємною складовою війни інформаційної. І, як завжди при такому повальному «підключенні» до генераторів пам’яті, з’являються люди, які з добрими, чи ні, намірами займаються історичними фантазіями, перекрученнями, прямою фальсифікацією. Це неабияка внутрішня проблема українського інформаційного простору, бо битва за історію іде з російською державною машиною, російські історики в неї, як правило, не вступають, їм таки сказати нічого. Ми ж маємо справу здебільшого з потужним пропагандистським наступом церковних клерикалів і чорносотенних промовців від політики, які, власне, нашою ж історією виправдовують російську агресію на східних рубежах України, друге завоювання Криму.Вкраденою в нас історією.

Для них київський князь Володимир — князь московський, а стародавній Херсонес — «исконная» земля Росії, звідки світло Христової віри впало на голови росіян. Відкриваються пам’ятники, оновлюється і вживлюється у свідомість стара трухлява символіка. Усе це має ефект і резонанс у російському омертвілому обивательському середовищі. Український інформаційний простір у відповідь на інформаційні атаки реагує мляво і геть непрофесійно. На телебаченні — засилля віщунів, котрі знають геть усе, продукуються антиісторичні програми, котрі сіють марновірство, забобони, підживлюючи й без того агресивні сектантські вірування і течії. Тож, звісно, є велика потреба у скоординованих діях професійних істориків, філософів, загону українських інтелектуалів, які б прийняли цей непростий історичний виклик. Спародичні, навіть дуже прицільні окремі виступи не дають можливості досягти необхідного набору висоти, глянути на проблему в повному її об’ємі.

Історико-просвітницький видавничий проект газети «День» і є такою безпрецедентною відповіддю на виклики часу та історії. Фактично у видавничій практиці України немає аналогів, щоб «зоряні» фахівці найвищого класу вели такий скоординований мозковий штурм певної проблематики, враховуючи всі можливі підводні камені й течії. Сьогодні йтиметься про нову книжку «Повернення в Царгород» за загальною редакцією Лариси Івшиної, головного редактора газети «День». Обгрунтовуючи необхідність такої книжки, Лариса Івшина у своїй передмові застерігає: «Проблема не тільки в рівні знань про Візантію. Річ у тім, що нас здавна привчили задовольнятися скромним, м’яко кажучи, «меню». Я часто думаю, що ми, українці, занадто довго жили в накинутому нам образі пасивного об’єкта історії. «Сила м’якого знака» — то була спроба звільнитися від такого фальшивого образу. За допомогою ж книжки «Повернення в Царгород» ми виступаємо в ролі архітекторів духовного простору. Це заточена зброя проти найбільшого суспільного зла в Україні, яке я умовно називаю «курячим інтелектом».

Називаймо речі своїми іменами, закликає автор. «Впродовж століть і за часів Російської імперії, і в добу Радянського Союзу, і, визнаймо це, у незалежній Україні — здійснювалася негативна селекція в нашому суспільстві. Обмежувалося, переслідувалося, нищилося усе, що несло волелюбну українську ідею. З другого боку, свідомо заохочувалось обмежене малоросійство, вузькість погляду на світ. В результаті ми маємо справу з певним, не сьогодні спотвореним форматом історичного мислення».

Уже на самому початку книжки Ігор Сюндюков застерігає читачів проти спрощеного сприйняття проблеми впливу цивілізації і культури Візантії на наших предків, на Київську Русь. Співвідношення культури і цивілізації займає важливе місце в сучасній філософській думці. «Є підстави думати, що в нашу добу тріщина, розлом, ба навіть прірва між першим і другим дуже небезпечно поглиблюються, загрожуючи майбутньому людства». Сьогодні й справді складно сказати, наскільки глибоким був політичний вплив ромеїв на політику київських князів, на побут самих русичів. У художній літературі, з якої, як правило, черпали свої історичні знання українці підрадянського періоду, ми постійно мали справу з обезживленими типологічними образами ромеїв-чужинців, хитрих майстрів інтриги і облуди, з якими завзято боролися володарі Русі. «Новий Рим», як зазвичай називали свою країну жителі тисячолітньої імперії, і справді був вкрай небезпечним для своїх сусідів державним утворенням. Як правило, ромеї приходили з хрестом, та порядкували мечем. І, звісно, була реальна небезпека, що новітні римляни спробують поглинути Київську Русь, яка тільки-но спиналася на ноги, абсорбують її територію та населення у свою імперію. Чому ж саме Древню Візантію обрав князь Володимир як хрестительницю для свого народу? Непросте питання.  «Повісті врем’яних літ» детально описуються вагання і сумніви князя Володимира, яку віру варто прийняти.

І, власне: навіщо? Адже русичі поклонялися духам землі, силам природи, у них були вже сформовані космогонічні уявлення про всесвіт і місце в колообігу природи самої людини.  Князь Володимир довго намагався перетворити, трансформувати цю віру в струнку логічну систему, в державну релігію, потребу якої він чітко усвідомлював, адже тільки об’єднавча ідеологія могла стати фундаментом держави. Іншої ідеології, аніж релігія, тогочасний світ не знав. Проте спроба встановити пантеон племінних слов’янських богів у Києві зазнала невдачі. Вона й не могла бути вдалою, самі ж кияни влаштовували безкінечні чвари щодо того, кого ставити, кому поклонятися. Загалом це знайома картина. Та ще, перебуваючи в оточенні християнських країн, київські князі змушені були терпіти погорду і зневагу, адже їх сприймали за варварів, «диких скіфів». Відсутність писемності, усталеного календаря, системи мір і ваг, гальмували економічний і культурний розвиток. Відсутність міжплемінної єдності заважала достатньо ефективно боротися з навалами кочівників Степу. Давньоукраїнські князі постійно боролися з аварами, хозарами, болгарами, уграми, печенігами, тюрками, половцями. Ми знаємо про практично безперервні воєнні походи Ігоря та його сина Святослава. Усе це виснажувало країну, доводилося постійно запрошувати варязькі дружини. Окрім усього,  Рюриковичі все ж були і сприймалися як чужинці, завойовники, і тільки Володимира давньоруська людність прийняла за свого, бо він був усе ж онуком княгині Ольги, а ще — сином древлянської царівни, якій княгиня Ольга після жорстокої розправи над непокірним  Іскоростенем зберегла життя й навіть наблизила до себе.  Володимир був русичем, своїм. Та все ж — із роду Рюриковичів, тож добре знав про перше хрещення Києва Аскольдом.  Важко сказати, що трапилося з першими християнами Києва під час походу Рюрика на Київ. Про це літописи мовчать. А зважаючи на трагічний кінець Аскольда і Діра  — нічого доброго. Проте пам’ять про цю подію залишилися. У Києві  вже були християни і навіть священики, привезені княгинею Ольгою. А в Межигір’ї, (тому самому — сплюндрованому) вже постав перший руський монастир.

Володимир міг, звісно, знехтувати попередньою історією, звернутися до хазар чи до папського престолу. Та Ліна Костеко у своїй об’ємній поетичній формулі фактично дала оцінку й цьому явищу, бо є часи, коли «немає часу на поразку!» Нуль — на спроби, експерименти. Визначатися було потрібно точно. І негайно. Час дерев’яних ідолів минув. Саме Візантія, себто Новий Рим, була на той час найбільшим торговельним партнером Київської Русі. Туди добре протоптали дорогу спершу збройні загони Аскольда і Діра, а потім — і самих Рюриковичів. За ними пішли торгові флотилії. Розкіш і багатство Візантії потрясало уми. Та все ж, усвідомлюючи військову потугу імперії, Володимир остерігався виступати в ролі прохача, це було аж надто недалекоглядно, тому першим розпочав війну з ромеями, взявши Херсонес, він фактично примусив візантійського імператора віддати за нього заміж свою сестру, визнати його статус як володара і прислати священиків для обряду хрещення Русі. Навіть друга спонтанна війна, спричинена вбивством знатного руського купця на базарі Константинополя, була, як видається, не чим іншим, як ударом на випередження. Київ демонстрував, що не потерпить ніяких військових зазіхань на свої володіння. Костянтинополь проковтнув цю пілюлю.

Християнство утверджувалося вогнем і мечем. Релігійна віійна була жорстокою. Такі були часи, такі були звичаї. Та все ж у результаті князь Володимир зумів засадити «за парти» свою бунтівну країну, примусити вчитися письму, новим ремеслам, новим наукам. За обозом перших святителів ішли будівельники, теслярі, каменотеси. Нового розвою набув видобуток золота, срібла, ткацтво. А з появою християнських храмів, насамперед такої перлин, як Софія Київська, християнство, трансформуючись, вбираючи в себе звичаєві уклади і потреби русичів, стрімко вийшло на нову неймовірну духовну висоту. Про значення храмів в історії людства та унікальність саме київських пише Дмитро Степовик у своїй статті «Три храми перед лицем Господа», де він розгортає перед читачами дивовижну історію Єрусалимського храму, Софії Константинопольської та Софії Київської. Їхню сув’язь. Та історія буде неповною і наше уявлення — без праць Сергія Кримського. Читаю вкотре його «Ефект високого неба» і вкотре дивуюся, чаруюся тою одухотвореністю, з якою він висновує свої теорії софійності, глибині проникнення в історичні пласти. Поза тим, у цій статті є щось незбагненне, якийсь невиразний, не фіксований, болісний клич до нас, сучасників, вдивлятися в ці кам’яні письмена, навчитися їх зчитувати, бо без такого освоєння для нас будуть недосяжні справжні пласти мудрості віків.

«Навіщо дорога, якщо вона не веде до Храму?» — наївно запитує героїня із фільму Абуладзе «Покаяння».

Повернення в Царгород», повернення в наш, український духовний простір буде непростим. Книжка і не пропонує простих відповідей. Вона окреслює складність проблем, і це чіткий сигнал тривоги всій українській спільноті — замислитися над уроками історії, адже вона повторюватиметься стільки, скільки ми це дозволимо. А ще, за великим рахунком, це, нарешті, довгоочікуваний інтелектуальний удар на випередження — удар по дрімучому невігластву, який транслює російська пропаганда, по закостенілих мислеформам, до яких ми звикли, заклик розвивати і культивувати в собі людину мислячу, а отже — вільну. Бо справжню свободу дають лише знання. Так, українська історія мучить, болить, але і просвітлює, звільняє. Іншого шляху немає

Сергій Кримський  усією силою свого дару стверджує, що всі дороги починаються від Храму. Дороги пізнання історії, пізнання себе як її спадкоємця, пошук ідентичності. Символізм мислення давніх русичів якнайточніше передає саме Кримський. Це символізм небесний і уречевлений, живий, багатошаровий. Так промовляли піфії, оракули Еллади, так розмовляли зі світом мертвих і осягали світ живих наші предки. Багатозначність символів — животворна їхня множинність, мнозначимість і багатозначність — це не химери якоїсь певної цивілізації. Нам сьогодні важко осягнути у всій її простоті величаву єгипетську Книгу Мертвих чи символізм заклинання українських провидиць — ми змінилися, нас змінили. Ми не можемо навіть уявити, над якими питаннями колосальної цивілізаційної ваги билася інтелектуальна думка наших предків. Але ми маємо ці тексти. Ці неймовірні розписи.  Кримський вказує напрям, як відновити втрачену мову.

Книжка «Повернення в Царгород», як високовольтна дуга високої напруги, розтягнена в просторі й у часі. Вона сягає неймовірних глибин нашої історії і зрушує в читача закам’янілі омертвілі пласти свідомості. Тематична багатогранність, багатоголосся порушених проблем заворожують. Це — книга-пошук, ідучи слідами авторів, потрапляєш під пронизливе світло заново відкритих істин, від того боляче і водночас радісно, бо ніщо так не обпікає тебе жагою першопрохідців, як співпричетність, співучасть у цьому відважному історичному поході.

Автори і упорядники свідомо й дуже чітко обмежили  часову перспективу. Вона відштовхується від постаті Володимира Хрестителя. Далі могутній привід Ярослава Мудрого, котрий, наче біблійний Яків, бореться і поборює себе, навіть шрами, залишені після такої битви, однакові. І Володимир Мономах — уособлена мудрість віків, заклик до нас, потомків. Бути мудрими, єдиними. Але тематичні коливання  надзвичайно потужні, обширні, тож маємо перед собою справді всю видиму, документально підтверджену історію відносин Руси-України і стародавньої Візантії — імперії, що постала на руїнах древнього Риму зі своїм блиском і похмурою злиденністю, духовним і культурним поступом і догматичною заскорузлістю. Це — новітнє прочитання старих і наболілих сторінок.  Власне, не так — це сама історія України в певному ракурсі, під певним освітленням. Отож ми маємо унікальну нагоду заново вдивитися в причини і наслідки падіння Константинополя (тут три непересічні статті Ігоря Сюндюкова: «Візантія: смертельний удар у спину від одновірців». «Щит на вратах Царгорода», «Коли ламається епоха») і падіння Київської Русі у статті Вадима Рижкова «Як сепаратисти Київську Русь погубили», пройтися по всіх закручених, заплутаних вузлах стосунків українських козаків та наступниці Візантії — Туреччини і Криму таких авторів як Петро Кралюк, Григорій Халимоненко, Ігор Сюндюков, Валерій Смолій, Валерій Степанков, Тарас Чухліб, Микола Семена, Гульнара Абдулаєва.

А найголовніше — простежити, як і для чого абсорбувала царська Росія українську історію, якими мотивами керувалася? І як виникла ідея Третього Риму (а четвертому не бувати) та її химерне зловісне продовження — ідеологія «Русского мира». Власне з чим ми маємо справу? З феноменом історії, її викривленням чи історичним маразмом закостенілої у своїх забобонах імперії?

По суті, привид Візантії, котра в муках і вогнях славетно загинула 1453 року на чолі з останнім імператором Костянтином XI, фактично ніколи не полишав терени європейської історії. На її славетних руїнах, (мається на увазі руїни в метафізичному сенсі, адже космополітичний Стамбул, котрий виріс на її місці, славився своєю неймовірною розкішшю), починалися й закінчувалися нові історії, творилися нові міфи. У якомусь сенсі ця історія має властивість відновлюватися, оновлюватися. Адже відлуння цієї цивілізаційної катастрофи на довгі століття визначило злети і повороти європейської історії, Європа тяжко поплатилася за зраду хай не одновірців, не католиків — православних, та все ж християн.  Читайте Клару Гудзик! Визначило воно й нашу історію, питомо українську.

А щодо російської — то створена з нахапаних уламків мертвої імперії, вона й зараз визначає її напрями.

І якщо Київська Русь свого часу взяла із тісного родичання з Візантією високі духовні, культурні, наукові здобутки, важко переборюючи  і оживлюючи церковний догматизм, даючи відсіч інтригам і політиканству ромеїв, то Росія тодішня й теперішня — підібрала на звалищах історії мертвотні атрибути колись пишної імперії та ще мистецтво політичних інтриг, лукавство і двоєдушність.

Трохи хроніки.

29 травня 1453 року впав Константинополь.

А вже «1458 року митрополит Московський Алексій заявить (його цитує Ігор Сюндюков): «Констянтинополь впав, тому що відступив від справжньої віри православної. Але в нас ця віра є ще живою — Віра Семи Соборів Вселенських, яку Костантинополь передав Володимиру Хрестителю. На землі існує тільки одна істинна церква — Церква Руська».

1472 року московський цар Іван ІІІ виписав із Рима для себе наречену — племінницю останнього римського імператора Софію Палеолог. Жінку, яка славилася незвичайною огрядністю та незвичайною хитрістю і гнучністю розуму. Вона привезла туди перекази, звичаї візантійського двору, чванливість своїм походженням. Та ще нездоланну пиху. Вона ж кардинальним чином вплинула не лише на декоративну обстановку і закулісне життя московського двору, на придворні інтриги та особисті відносини; а й на політичні справи при московському дворі. Разом із двоголовим імперським орлом, який блискавично став гербом княжого двору, вона запровадила пишні церемоніали. Існує легенда, пов’язана з народженням Софією сина Василя III, спадкоємця престолу: нібито під час одного з богомільних походів до Троїце-Сергієвої лаври, в Клементьєво, великій княгині Софії Палеолог було видіння преподобного Сергія Радонезького, який «скинув в надра ея отроча младо мужеска статі». Так вона виправдовувала усунення від трону старшого сина Івана ІІІ і появу на ньому свого сина Василя. Боротьба за трон була нещадною — у традиції ромеїв. Одруження на знатній спадкоємиці візантійських імператорів дозволить царю Іоанну позиціонувати себе як політичного і церковного наступника Візантії. В урядових актах замість «Іване, государ і великий князь» з’являється «Іоанн, божиею милістю государ всієї Русі». Значимість нового титулу доповнюється довгим списком меж Московської держави: «Государ всієї Русі і великий князь Володимирський, і Московський, і Новгородський, і Псковський, і Тверський, і Пермський, і Югорський, і Болгарський та інших». У своєму новому становищі, джерелом якого був шлюб з вінценосною Софією, Іван III знаходить недостатнім колишнє джерело влади — спадкоємство від батька і діда. Він вхопиться за ідею божественного походження влади На пропозицію німецького імператора Фрідріха III винагородити царя Івана королівським титулом останній відповість: «… ми божиею милістю государі на своїй землі изначала, від перших своїх прабатьків, а поставлення маємо від бога».

І — нові звичаї: Іван Васильович «став тримати себе величаво», перед послами титулувався «царем», іноземних гостей приймав з особливою пишністю й урочистістю, на знак особливої  милості повелів цілувати царську руку. З’являться придворні чини — постельничий, ясельничий, конюший, а государ стане жалувати в бояри за заслуги. Російські історики назовуть Софію Палеолог інтриганкою, її звинуватять у смерті пасинка Івана Молодого. Однак цей шлюб з розрахунку триватиме 30 років і стане, мабуть, одним із найбільш значущих подружніх союзів Росії за всю її історію. Саме Софія Палеолог стала попередницею, натхненницею старця Філофея, який ідеологічно обгрунтував ідею Москви як Третього Риму. У книжці «Повернення в Царгород» детально розглядаються всі складові цього псевдоісторичного міфу — від історії т.з. шапки Мономаха «Викрадачі нашої історії» Сергія Кота до пронизливої статті Клари Гудзик «Гріх християнського світу: розколу християнства 950 років».

І саме це робить це видання абсолютно унікальним і гостро актуальним. Ось як про це пише Оксана Пахльовська: «Третій Рим став фатальним ворогом Першому, доводячи свою справжню природу: реально Третій Рим сьогодні — це третій світ і другий Сарай, вичахлий спадок монгольської Орди (….) Україна і справді нині повертається, як колись і мріяв Микола Зеров, «ad fonts», до джерел, до джерел давньохристиянської культури, в чиї координати була природно вписана Київська Русь. Але це повернення — тривалий процес і великий Проект. І в цьому сенсі на Україну, що можливо, воліла би бути спокійною і комфортною європейською державою, лягає справді велика цивілізаційна роль. І цю роль не можна розуміти в месіанському, постромантичному ключі. Беручи свій початок у слов’янському Середньовіччі, ця цивілізаційна роль сучасна, спроектована в майбутнє. Водночас ця роль і небезпечна — якщо вона буде провалена, в той самий момент почнеться неухильна і непоправна криза панхристиянських основ східнослов’янського християнства.

Пахльовська попереджає про небезпеку для самої України, бо в результат невдачі її намагань вона може перетворитися на європейський смітник, на прохідні двері світових нелегальних трафіків — людей, зброї, поза історичних ідей і брудних грошей. Якщо їй вдасться реалізувати цей Проект, простір демократії набуде досі небачених горизонтів і справді змінить не лише перспективи української історії, а рано чи пізно зможе змінити й парадигму історії російської. Ось тоді й відбудеться реальне «повернення в Царгород» — відновлення моральних основ українського суспільства на основі першопочаткової віри, очищеної від насильницьки нав’язаних ідеологем у синтезі з Греко-католицькою церквою, яка не раз за чотири століття рятувала фундамент української ідентичності, у гармонії з іншими християнськими конфесіями і нехристиянськими релігіями.

І тут виникає резонне запитання. Говорячи про «велику цивілізаційну роль» України, плануючи свій проект «повернення» до духовного Царгорода, чи не наступимо ми на ті ж самі «месіанські» граблі, які свого часу відіграли таку похмуру і фатальну роль в історії Росії. Джеймс Мейс свого часу так відповів на це запитання: «Російський експансіонізм протягом всього існування царської Росії призвів до глибокого укорінення ідеї російського месіанізму на побутовому рівні. Росіяни просто не звикли розглядати себе як націю, обмежену будь-якими державними кордонами, не звикли рахуватися з національними побажаннями інших народів, себто інородців. Російський панславізм був центром політичної культури Росії. Навіть найдемократичніші представники російської інтеліґенції ніколи не розуміли прагнення українців до свого національного самовизначення. Засліплені міфом «російської ідеї» — «ідеєю Третього Риму», імперські провідники мріяли про російську домінацію над цілим світом, марили Константинополем. Російська історіографія звикла виводити початок Росії з «матери городов русских» Києва. Якщо ж Київ — українське місто, значить, історія залишається без свого початку, і «російська ідея» неминуче зазнає великої модифікації і трансформації. За поширеною думкою — це інтелектуальна і політична катастрофа, яка може мати далекосяжні наслідки.

У будь-якого народу існує свій національний міф. Та російський народ ніколи не розвивав націоналізм, який відмежовував би росіян від інших слов’ян. Ганна Арендт вказує на відмінність між звичайним націоналізмом та «панрухами» — панславізмом, пангерманізмом. На її думку, ця відмінність в неісторичності племінного націоналізму, який залежить від духовної місії, святого завдання і необмежений у своїй політичній, культурній та воєнній експансіях».

Необмежений — для України означає Емські укази, Валуєвські циркуляри, піски Кос-Аралу для її поетів, убитих студентів під Крутами, Розстріляне Відродження, голодомори, каземати, ГУЛАГи…  І новітні «Гради», які несуть нам «русскій мір»…

***

«Повернення в Царгород», повернення в наш, український духовний простір буде непростим. Книжка і не пропонує простих відповідей. Вона окреслює складність проблем, і це чіткий сигнал тривоги всій українській спільноті — замислитися над уроками історії, адже вона повторюватиметься стільки, скільки ми це дозволимо. А ще, за великим рахунком, це, нарешті, довгоочікуваний інтелектуальний удар на випередження — удар по дрімучому невігластву, який транслює російська пропаганда, по закостенілих мислеформам, до яких ми звикли, заклик розвивати і культивувати в собі людину мислячу, а отже — вільну. Бо справжню свободу дають лише знання. Так, українська історія мучить, болить, але і просвітлює, звільняє. Іншого шляху немає.

Усі книжкові новинки й увесь книжковий проект можно замовити на сайті «Дня» http://www.day.kiev.ua и по телефону (044) 303-96-23

URL

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s