Візантійська етика і дух соціалізму (Назар Кісь)

image

 

zahid_net

Візантійська цивілізаційна модель (від якої, чесно кажучи, і треба відштовхуватися при історичному аналізі теперішньої грецької ситуації, а на від греко-перських воєн чи античних філософів, якими спритні греки попередні роки вдало прикривали непомірні апетити мешканців «колиски демократії») не передбачала для торгівця чи ремісника якогось радісного майбутнього. Найбільш вдалою інвестицією була купівля землі, а вищим пілотажем – купівля державної посади. Прогрес, приватна ініціатива, роль особистості? Це не про візантійські практики. Є промисел Божий, є традиції, є голос народу (Іподрому, якщо конкретизувати) – цього досить. Купив посаду митника (слуги імператора), накупив потім землі, роздав перед смертю половину цієї землі монастирям – і спи спокійно, любий товаришу. А якщо захотілося поваги і любові від народу – тоді в монахи.

Чим є добробут у розумінні пост-візантійської людини? Випробовуванням, важкою ношею, спокусою і ризиком, наслідком крадіжки. Але точно не ознакою благословення. Бо ж легше верблюду пройти крізь вушко голки…

Важко пригадати в сьогоднішній Україні людину, яка б скористалася таким бонусом пост-революційної ситуації, як «соціальний ліфт» і не була би при цьому облита інформаційними нечистотами з ніг до голови. Часто справедлива критика випереджає помилки героя, але у більшості випадків виявляється, що так йому і треба (можна пригадати хоча б голосування про валютні кредити). І справа тут не в конкретних персоналіях. Просто політика – брудна справа. А людина, наділена владою, – за визначенням безсовісний та безвідповідальний паразит.

В українську політику, якщо послухати наших діячів, ніхто добровільно не йшов. Їх буквально змушували братися за цю непросту ношу, благали, впрошували. Того колектив висунув, там старі товариші не дали спокійно звікувати, інший не зміг витримати тотальної несправедливості. «Не корысти ради, а токмо волей пославшей мя жены». Тому українські політики не борються за владу (це для них не те що не самоціль, а навіть не інструмент), а лише за народне добро, завжди проти своєї волі і крізь сльози. Зціпивши зуби, сам-один, весь в білому – викапаний д’Артаньян. А навколо – колеги-супостати.

Що говорити про політиків – у нас навіть більшість бізнесменів (особливо тих, яких колективи їхніх заводиків таки «вмовили» йти в депутати) не люблять грошей, просто так життя склалося. Хтось колись чув від солідного підприємця, що він через свій бізнес реалізував себе і забезпечив дітей-онуків? Ні, звичайно. Він створював робочі місця, будував церкви і фарбував парти в середніх школах. Отак заробляв гроші і тільки й думав, скільки гойдалок на них можна відремонтувати десь між панельним будинками незнайомого мікрорайону.

Чому так? Тому що говорити про амбіції у нас не прийнято. Треба бути скромним, якщо ти не пізній Віктор Ющенко і амбіція – не твій фірмовий концепт поряд із перснем Калнишевського та трипільським горнятком. А ще треба бути мудрим, тобто «будь мудріший – відступи». Якщо до цього додати «покірне телятко дві матки ссе», то отримаємо національний секрет успіху, українську мрію (для відкритого показу, справжня українська мрія невловима і фантомна, отже, аналізу не підлягає).

Тому і виходять казуси типу «моя цьоця так само хоче, але встидається сказати». Що робив Йовбак на трасі з карабіном? Проявляв свідомість, він же мисливець. Що робили «запасні батальйони» з гранатометами і важким кулеметом на «стрілці» з контрабандистом-депутатом? Зупиняли контрабанду. Що робила міліція на «стрілці»? Охороняла правопорядок. Якого милого Балога так оперативно поїхав переговорником і як вийшов на зв’язок з втікачами? Очевидно, диво, то ж Закарпаття, Балога. Не важко зауважити, що в цій ситуації нікого не цікавить влада чи контроль над ситуацією. Ніхто не прагне піднятися вище в соціальній ієрархії (навіть контрабандисти не хочуть більше «потоків», вони просто за «мир», а кулеметники навіть і в думках не допускали матеріальної винагороди для себе).

І це не дивно. В українців довга традиція відсікати від здорового народного тіла голови, з яких, власне, і починається гниття нашої диво-риби. Небагато знайдеться у світовій історії аналогів старій-добрій козацькій традиції обмазувати голови щойно обраного керівництва багном – щоб не відривалися від колективу. А що означала самотня старість для козака? Монаший постриг після останнього загулу, а не якесь там управління справами чи поради молодому поколінню.

Не виключено, звичайно, що нас просто зіпсували «совєти». Але цілком імовірно також і те, що лівацькі гасла знаходять-таки відгук у значної частини суспільства. Естонців «совєти» чомусь так не зіпсували.

В Європі є ще одна (якщо не рахувати братів із соцтабору) така прекрасна держава, де всі рівні, і що рівніше – то краще. Греція. Довгі роки вона була прикладом того, як чужа ментально країна успішно функціонує в «західній» структурі. При цьому будує свою «особливу» соціальну модель, де кожному належить видати «по потребі», при чому немалій. «Особливий шлях» тривав доти, доки німецьких кредитів вистачало на виплату відсотків за німецькими кредитами. Зараз несподівано виявилося, що така система, як і будь-яка піраміда, може існувати лише деякий час.

Візантійська цивілізаційна модель (від якої, чесно кажучи, і треба відштовхуватися при історичному аналізі теперішньої грецької ситуації, а на від греко-перських воєн чи античних філософів, якими спритні греки попередні роки вдало прикривали непомірні апетити мешканців «колиски демократії») не передбачала для торгівця чи ремісника якогось радісного майбутнього. Найбільш вдалою інвестицією була купівля землі, а вищим пілотажем – купівля державної посади. Прогрес, приватна ініціатива, роль особистості? Це не про візантійські практики. Є промисел Божий, є традиції, є голос народу (Іподрому, якщо конкретизувати) – цього досить. Купив посаду митника (слуги імператора), накупив потім землі, роздав перед смертю половину цієї землі монастирям – і спи спокійно, любий товаришу. А якщо захотілося поваги і любові від народу – тоді в монахи.

Чим є добробут у розумінні пост-візантійської людини? Випробовуванням, важкою ношею, спокусою і ризиком, наслідком крадіжки. Але точно не ознакою благословення. Бо ж легше верблюду пройти крізь вушко голки…

Все-таки соціалізм і комуністичний експеримент невипадково відбулися у нас. Можна скільки завгодно «викривати» російські традиції з їхніми «на миру и смерть красна» (особливо викривальні тексти пишуть ті, хто не читав «Московство» Павла Штепи). А можна самокритично згадати про рідне українське «за компанію і жид повісився».

Дивним у цій ситуації є те, що українське суспільство декларує прагнення інтегруватися в європейське співтовариство (в основній своїй масі, прихильників «скрєп» і адептів «духовної кризи» все-таки меншість), а політичний «етикет» залишається старим. І знову чергове «молоде обличчя» на чергових виборах говоритиме, що йти в депутати не хоче, але мусить, що політика брудна справа, і він не хотів, але однодумці висунули, бо простим людям треба допомогти. Логічно, що це або брехун, або закомплексоване теля. Користі з нього в обох випадках не буде. Є, звісно, третій варіант – український народ мудрий, і вирішив зайняти в ЄС нішу Греції. Ми ж не просто колиска демократії, ми колиска цивілізації.

URL

 

 

Advertisements

One comment on “Візантійська етика і дух соціалізму (Назар Кісь)

  1. Dmytro Lukin коментує:

    Я статтю не читав, але назву схвалюю! 🙂

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s