Коли «ламається» епоха. Як Константинополь став Стамбулом: крах тисячолітньої імперії (Ігор Сюндюков)

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика:
Газета:
ТАКИЙ ВИГЛЯД МАЛИ ЗАХИСНІ МУРИ КОНСТАНТИНОПОЛЯ

…Останній імператор Візантії, Константин, знав, що його держава приречена. Протистояти переважаючій у десятки разів силі султана турків-османів Мехмеда ІІ, армія якого 5 квітня 1453 року почала облогу відомого, величного міста на Босфорі — столиці колись надпотужної, а нині тяжко хворої, явно деградуючої імперії — то була справа, по суті, геть безнадійна… Якби ж іще справді вчасно надійшла стільки вже разів обіцяна допомога західноєвропейських «захисників християнства» — Венеції, Генуї, Римського Папи Ніколая V, імператора Священної Римської імперії Фридриха ІІІ, французького короля Карла VII, короля Англії Генріха VI! Але в обложеному турками Константинополі вже дедалі нещадніше розуміли, що допомоги (не на словах, а реальної, такої, що відвернула загрозу, яку несло потужне військо султана) не буде. Із різних причин: страх перед турками; корислива зацікавленість у торгівлі з ними (обопільно продумана система хабарів виявлялась і в європейців, і в підданих Мехмеда ІІ сильнішою за ідеологічні декларації про вірність ідеям, принципам та «єдино правильній» вірі!); ворожнеча й чвари серед «християнніших» володарів Італії, причому Венеція, Рим та Генуя ненавиділи одне одного більш, ніж турків; французький та англійський королі були занадто зайняті власними проблемами, щоб реально допомогти.

 

Отож допомоги чекати не доводилось. Анізвідки. Треба було розраховувати лише на власні сили. Он венеціанський Сенат, отримавши від імператора Константина відчайдушне послання (sik!) про допомогу, після тримісячних (!) дебатів лише у березні 1453 року, в муках, ухвалив рішення: спорядити в поміч загроженій (проте, між іншим, православній, хоч і християнській — це вже прикро й підозріло!) Візантії жменьку невеликих суден з продовольством, зброєю та бійцями. А війська Мехмеда ІІ, натхнені ідеєю відвоювати у «невірних» перлину цілого світу — Константинополь — уже підступали до столиці Візантії. А судна Венеції рухались дуже повільно, «черепашим» кроком, до того ж командуванню цим флотом були дані інструкції: в жодному разі не дратувати турків… А Папа Ніколай V, отримавши аналогічне волання з Візантії, відповів, що, звичайно, як християнин, усією душею співчуває імператору Константину, навіть вважає, що настав час готувати черговий, 12-й, хрестовий похід проти мусульман (він знав, що всі хрестові походи ХІV — XV ст. були цілком провальними), та ось біда: у нього особисто війська зараз немає, а правителі світських держав Європи зараз не дуже підтримують цю ідею…

Вибір Константина був тому важчим, що імператор прекрасно розумів: йому зараз підвладні буквально «руїни», уламки колись всесвітньовідомої імперії. Авжеж: навесні 1453 року правителю Візантії підпорядковувалася тільки столиця Константинополь з передмістями (тоді вже помітно занепадаюче місто: його населення, що воно в ХІІ становило, разом із прилеглими містами й містечками, близько мільйона людей, у середині ХV ст. нараховувало лише сто тисяч й продовжувало скорочуватись і далі) та частина території Греції з островами. Процес занепаду (Константин знав про це) тривав уже понад два століття, а поштовхом став, мабуть, 1204 рік, коли «благородні захисники віри» — хрестоносці — пограбували столицю.

А коли динамічні й агресивні нащадки Османа (1281 — 1324), войовничого вождя тюркського кочового племені, яке атакувало кордони Візантії з південного сходу, такі, як його син Орхан (1324 — 1362), Мурад І (1362 — 1389), Баязид І (1389 — 1402), Мехмед І та Мурад ІІ (1421 — 1451) — коли вони, використовуючи «старіння» та кризу імперії, що у другій половині ХІІІ ст. ставали вже очевидними для багатьох, почали, десятиліття за десятиліттям, систематично «відкушувати» від Візантії нові й нові частини її території у Малій Азії (між іншим, житниця держави!), а потім уже й в Європі, на Балканах, у Греції, у Фракії — ось тоді зловісний привид «вмираючої імперії» став для константинопольських можновладців жахливою реальністю. Молодий, динамічний султанат Османів ставав на шлях перетворення на світову імперію. І хоч на цьому були певні здобутки ще у ХІV ст. (перемога у битві при Косовому полі 1389 року закріпила за турками потужні позиції на Балканах) — для того, щоби стати такою імперією, слід було узяти Константинополь. І султани знали про це.

Але як можна збагнути суть глибинної кризи, що ніби важка, невиліковна хвороба, зрештою погубила Візантійську імперію? Дуже точно написав про це Ніколо Барбаро, венеціанець із заможної сім’ї, він прибув до Константинополя як лікар за кілька місяців до початку його облоги й вів докладний щоденник усіх подій, людина розумна та спостережлива. Барбаро, зокрема, побачив п’ять причин занепаду колись справді великої держави: по-перше, жахливо роздутий чиновницький апарат; по-друге, дуже жорсткий розділ суспільства на багатих і бідних, що переходять уже в прірву між першими та другими; по-третє, судова тяганина й неможливість домогтися справедливості в судах; по-четверте, неувага до зміцнення власної армії, починаючи ще з ХІІ ст.; нарешті, по-п’яте, зневага, що її відчувала столиця до провінції, які, тим часом, з останніх сил годували жадібний і ненаситний Константинополь. Цікавий, повчальний аналіз!

СУЛТАН МЕХМЕД ІІ ЗАВОЙОВНИК —
ЖОРСТОКИЙ ПРАВИТЕЛЬ, ЕСТЕТ,
ЩО СПІЛКУВАВСЯ З ЄВРОПЕЙСЬКИМИ ІНТЕЛЕКТУАЛАМИ.
ВІН ПОЛЮБЛЯВ ВІРШІ, РИМСЬКИХ ГЕРОЇВ — ЦЕЗАРІВ (РІВНЯВСЯ НА НИХ),
А ЩЕ — ЖОРСТОКІ СТРАТИ…

 

Ми не знаємо, і, певно, ніколи не дізнаємося, чи усвідомлював останній візантійський імператор Константин причини тяжкої хвороби своєї імперії. Але зараз навіть не це важливо. Важливо, що він робив і як він діяв. Діяв в умовах, коли страшна, безпосередня загроза, що виходила від держави Османів, набувала дедалі конкретніших обрисів. 1451 року замість померлого султана Мурада ІІ, якого високо цінували навіть деякі візантійці за те, що він, бувши переконаним мусульманином, вважався доброю, порядною і справедливою людиною (проте його війська жорстоко й безперервно тиснули на ті території, що ще залишились у Візантії, а 1422 року султан Мурад обложив Константинополь — не перша та не остання акція такого роду, щоправда, без успіху) — замість цього непересічного правителя на трон вступив 19-річний Мехмед ІІ, змалечку вихований у дусі відданості провідній ідеї: Османській державі потрібен Константинополь, його треба здобути за будь-яку ціну! Пихаті західноєвропейські володарі спочатку з певною зневагою сприймали постать нового султана: мовляв, зовсім юний, не має ще досвіду керування державою, неосвічений, запальний… Проте вони недооцінювали цього володаря. На тих, хто бачив його уперше, ця молода людина, яка вміла тримати в таємниці свої потаємні думки, справляла доволі сильне враження. Важке дитинство (він був сином султана Мурада і наложниці Умми-Хатун, майже незаконним сином) навчило його не довіряти нікому — і в той же час загартувало його волю. Він був красивий, невисокий на зріст, проте міцної статури. На обличчі виділялися очі з пронизливим поглядом та тонкий, «гачкуватий» ніс, що нависав над повними губами. У зрілому віці риси обличчя Мехмеда нагадували папугу, який приготувався поласувати стиглою вишнею. Було неможливо зрозуміти, про що він у ту чи ту хвилину думає. Він був завжди сердечним й прихильним з тими, кого поважав за освіченість; проте міг без вагань наказати відтяти голову (або посадити на палю) тисячам й тисячам людей. В історію цей султан увійшов, увінчаний почесним титулом Завойовник.

Одного разу вночі, під час другої зміни караулу, Мехмед ІІ наказав привести до себе візира Халіля-пашу (прихильника миру з Візантією). Старий візир, тремтячи від страху, приготувався вислухати указ про своє усунення з посади й, прагнучи виторгувати ласку володаря, приніс із собою подушку, наповнену золотом. «Що це означає?» — гнівно запитав Мехмед й заявив, вислухавши розгублене пояснення візира, що це, мовляв, «подарунок», — такі подарунки йому не потрібні! «Є лише одна річ, що я її хочу — сказав султан — дайте мені Константинополь!»

ДЕРЖАВНИЙ ГЕРБ ВІЗАНТІЇ — ДВОГОЛОВИЙ ОРЕЛ.
МОСКОВСЬКИЙ ПРАВИТЕЛЬ ІВАН ІІІ НАПРИКІНЦІ ХV СТ.
«ПРИВАТИЗУВАВ» ЙОГО З ІДЕОЛОГІЧНИХ МІРКУВАНЬ

 Невдовзі, наприкінці січня 1453 року, султан, зібравши усіх своїх візирів, звернувся до них з промовою. Турецька імперія, зазначив він, не буде в безпеці доти, допоки Константинополь не стане нашим. Можливо, візантійці є справді слабкими; проте добре відомо, які підступи й інтриги вони готували й готують проти турків; до того ж вони можуть віддати місто у руки союзників-християн, які є зовсім не такими й слабкими. Константинополь зовсім не є неприступним. Попередні облоги не мали успіху через зовнішні причини. А тепер настав сприятливий момент. Місто послаблене релігійними суперечками. Італійці є ненадійними союзниками Візантії, ба більше, багато хто з них готовий до зради (це невдовзі підтвердилось!). Окрім того, турки нарешті досягли панівних позицій на море. Що ж до нього, султана, особисто, то якщо йому не пощастить правити імперією, що володіє Константинополем, то він волів би не бути монархом узагалі. Вражені візири одностайно підтримали цю промову і проголосувати за війну.

Отже, у двобої навесні 1453 року зійшлися дві держави — хвора Візантійська імперія та молода, агресивна, багатонаціональна Османська (в її війську, крім етнічних турків, були слов’яни, араби, вірмени, перси, греки, албанці, навіть найманці — італійці, німці, угорці). Це був і двобій двох монархів — уже згаданого імператора Константина ІХ (збулося похмуре пророцтво: і перший, і останній імператори Візантії носитимуть ім’я Константин!) і знайомого читачеві Мурада ІІ.

Події розвивалися так. 5 квітня 1453 року розпочалась облога: Константинополь був практично повністю блокований турками як із суходолу, так і (завдяки побудові нового потужного флоту) значною мірою також і з моря. Співвідношення сил було таким: від 80 до 130 тисяч вояків у турків (ядро армії — особиста гвардія султана — яничари — колись слов’янські хлопчики, яких свого часу навернули в іслам) та менш ніж 7 тис. солдатів, які захищали велику столицю східного християнства… Щоправда, Константинополь мав дуже потужні оборонні мури (зовнішні й внутрішні). До захисту стали не лише ці 7 тисяч, а переважна більшість мешканців міста, включаючи жінок і дітей. Мехмед ІІ оголосив ультиматум жителям столиці: життя й майно будуть їм збережені лише в разі беззастережної капітуляції, якщо ж ні — вони будуть знищені (історія любить контрасти: це виголосила доволі освічена людина, що знала історію, любила живопис, володіла арабською, грецькою, латиною, фарсі, як кажуть, розуміла кілька слов’янських мов…) Отже, жителі знали, що на них чекає. Імператор Константин поклявся, що не залишить місто (а можливості були) й загине разом з усіма. Із першого ж дня облоги надпотужні гармати Мехмеда з лютою силою гатили по стінах Константинополя — проте пошкодження швидко ладнали «латками» й захисники вперто відбивалися. 22 квітня війська Мехмеда ІІ, суходолом перетягнувши велику кількість своїх суден через Босфор у бухту Золотий Ріг, замкнули кільце блокади з моря. Але ні щогодинні обстріли, ні шалені атаки султана (в умовах відсутності зовнішньої допомоги, яка єдина могла б урятувати столицю) не похитнули волю оборонців Константинополя. Константин заявив, що, як імперія гине, він не хоче її пережити. 28 травня Мехмед ІІ дав наказ: розпочинається генеральний штурм! А захисники Царгорода (православні, прихильники унії, жінки, діти, старі) молилися у соборі Святої Софії за порятунок міста. Вирішальний штурм тривав 27 годин; візантійці відбили кілька масованих атак, і тут загін яничарів раптом помітив незачинені маленькі двері (керкапорта) у кріпосній стіні столиці — про них просто забули у розпалі битви — й увірвалися цим шляхом у місто (спочатку десяток, потім сотні, тисячі). Мужність захисників великого міста вразила турків (деяким Мехмед ІІ дарував життя), але справу було вирішено. Констанин ХІ, беручи участь у битві як простий воїн, геройськи поліг у бою. Султан взяв місто — і відтоді воно стало Істанбулом (Стамбулом). Він старався стримувати своїх солдатів від занадто жахливих звірств (хоч і віддав, за звичаєм, місто на три дні «на волю переможців»). Собор Святої Софії Мурад вберіг від пограбувань, але звелів перетворити його на мечеть. Оглянувши старий імператорський палац Комнінів та Палеологів, Мурад ІІ стиха прошепотів вірші персидського класика Джамі: «У палаці Цезарів тче своє павутиння павук; у башті Афрасіаба варту несе сова…» Утім, султан Мурад невдовзі наказав відбудувати здобуту нову столицю Османів (і в такому статусі вона перебувала аж до 1923 р., коли Ататюрк оголосив столицею Турецької Республіки Анкару) — він, між іншим, оголосив особисто себе правонаступником Східної Римської імперії та носієм влади її базилевсів-імператорів. Утім, історія Стамбула — світової потуги, східного й водночас космополітичного центру впливу — то вже інша тема.

Ефект, який справила звістка про загибель Візантії на західноєвропейських можновладці, був приголомшливим. Правителі Риму, Неаполя, Генуї, Венеції, Франції нарешті відчули, що було поставлене на кін у битві під уже колишнім Константинополем. Ішлося про злам епох, про зміну цивілізаційного співвідношення сил в Євразії. Поліетнічна ісламська держава — Османська імперія — стала світовою потугою. Ясна річ, газет (у сучасному сенсі слова) тоді ще не існувало, тим не менш такі новини, як ця, швидко набували розголосу. Загроза мусульманської експансії в Європі (а це увійшло до порядку денного старого континенту на 250 — 300 років уперед) нарешті була, бодай частково, усвідомлена; небезпека чатувала на увесь християнський світ, на саму віру Христову. Папа Ніколай V розіслав усім західним монархам буллу з оголошенням хрестового походу проти турків. Кожному государеві належало виділити на цю справу десяту частину своїх доходів, а їхнім підданим — бути готовим пролити кров задля Христа. Втім, відгук був доволі мізерним. Боротьба європейців з державою Османів лише розпочиналася…

Але була ще одна держава — далеко на північ від захопленого Царгорода — яка теж оголосила себе «спадкоємицею» візантійських монархів й — особливо, єдиною спадкоємицею й захисницею православної віри. Це була Московія. Вже 1458 р. митрополит Московський Алексій заявив: «Константинополь впав, тому що відступив від справжньої віри православної (йдеться про згоду Константина ХІ на унію з Римом. — І. С.). Але у нас ця віра є ще живою — Віра Семи Соборів Вселенських, яку Константинополь передав великому князеві Володимиру Хрестителю. На землі існує тільки одна істинна церква — Церква Руська». Минуло лише 5 років від дня загибелі Візантії — а вже чітко оприявнився привід Третього Риму. За великого князя Івана ІІІ, який одружився на Софії Палеолог — близькій родичці останнього імператора Константина ХІ — та його нащадках Василеві ІІІ та Іванові ІV Грозному — цей «привід» став одним з наріжних каменів ідеології Московії. Спостерігаючи за сучасним кремлівським пихатим месіанством, агресивністю та лицемірною «візантийщиною» (в гіршому сенсі слова), ми й зараз можемо зробити доволі цікаві висновки…

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Рубрика:
Газета:
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s