Шевченкове візантійство в компаративних студіях (Ольга Харлан)

bigun

Бігун О. А. Byzantinum: pro et contra (Амбівалентність візантійства у творчості Тараса Шевченка). – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2014. – 412 с.

“Ольга Бігун наголошує на амбівалентності Шевченкового візантійства: візантійство як традиція, як світ іманентного християнства та візантійство як філософсько-політична парадигма і текстовий субстрат. Запропонований у монографії варіант синтезу контактно-генетичного та історико-типологічного підходів до аналізу бінарних колізій візантійства уможливлює з’ясування витоків амбівалентності цього поняття у творчості Т. Шевченка…”

ШЕВЧЕНКОВЕ ВІЗАНТІЙСТВО В КОМПАРАТИВНИХ СТУДІЯХ

Компаративні дослідження Шевченкової спадщини, сфокусовані довкола з’ясування взаємодії художнього світу митця з християнською традицією, мають довгу історію і певні здобутки. На жаль, візантійська духовна культура, у силовому полі якої Т. Шевченко сформувався як особистість і митець, майже повністю випала з поля зору шевченкознавців (за винятком розвідок Ярослава Розумного, Оксани Яковини). Цю лакуну шевченкознавства достойно заповнила монографія Ольги Бігун «Byzantinum: pro et contra (Амбівалентність візантійства у творчості Тараса Шевченка», що є першою спробою комплексного осмислення візантійської традиції у творчості Т. Шевченка з опертям на українську національну історію, ментальність, духовність. Вибір саме такого матеріалу свідчить про звертання дослідниці до складної неоднозначної проблематики візантійського культурно-цивілізаційного впливу. Монографія засвідчує виняткову поінформованість авторки в царині візантиністики (В. Бачинін, А. Домановський, Е. Гіббон, В. Живов, К. Леонтьєв, Д. Оболенський, Ф. Успенський, Ю. Чорноморець, І. Шевченко, Н. Яковенко) та кореспондує з «культурологічним переломом» сучасної компаративістики, суть якого в поступальному русі від есенціалізму літературності в бік суспільних кодів, конвенцій та репрезентацій задля розширення горизонтів інтерпретації літературного тексту.

Основна проблема, осмислювана в монографії, – як співвідносяться світоглядні орієнтири та філософсько-естетичні уявлення Т. Шевченка про візантійство з його художньою феноменологією, образним художнім наслідуванням/діалогом візантійського культурного досвіду. Ольга Бігун наголошує на амбівалентності Шевченкового візантійства: візантійство як традиція, як світ іманентного християнства та візантійство як філософсько-політична парадигма і текстовий субстрат. Запропонований у монографії варіант синтезу контактно-генетичного та історико-типологічного підходів до аналізу бінарних колізій візантійства уможливлює з’ясування витоків амбівалентності цього поняття у творчості Т. Шевченка.
Монографія має чітку логічну структуру. У першому розділі досліджено засади формування уявлень про візантійство в Шевченковому світогляді. Проаналізовано зовнішні впливи: історичні джерела (Е. Гіббон), твори українських релігійних діячів (К. Туровський, М. Смотрицький, І. Копинський, П. Могила, Д. Туптало), суспільно-політична думка (О. Бодянський, Г. Галаган, О. Герцен, М. Костомаров, М. Максимович, О. Хомяков, П. Чаадаєв), і внутрішні (релігійність, християнська сензитивність, геніальна інтуїція, добре знання Біблії і патристики, ейдетизм). У цьому ж розділі розглянуто іконічну концепцію символу через призму релігійного (християнського) розуміння образу. Авторка стверджує, що іконічна парадигма символу в Т. Шевченка стала логічним продовженням києворуської та ще далі – візантійської традиції, в основі яких лежить спільна основа: універсальний принцип християнських світоглядних та естетичних засад. Аналізуючи логосні ідеї соборної єдності, втілені в Богородиці, здійснено типологічний аналіз «Акафісту до Пресвятої Богородиці» Романа Сладкоспівця та поеми Т. Шевченка “Марія”. Проаналізовано типологічні паралелі образу «матері-церкви» у творах М. Смотрицького та І. Вишенського. Характеризуючи Шевченкову естетику, Ольга Бігун бачить її як трансформацію візантійської традиції через емоційно-чуттєву домінанту кордоцентризму, властиву українському етносові. Т. Шевченко гостро відчував “візантійську” релігійно-культурологічну модель Росії, що насправді наслідувала золотоординські цивілізаційні патерни та була “чужою” культурно-ментальному світовідчуттю поета. Безпосередні враження Т. Шевченко залишає в “Шоденнику”, рецептивні інтерпретації – на сторінках своїх творів, у малярстві.

У другому розділі подано вичерпну характеристику візантійської концепції святості у творах Т. Шевченка. Особливо цікавим є дослідження ґенези та становлення символічної паралелі «Київ – Єрусалим». Змістове наповнення “єрусалимної” ідеї засвідчує ґрунтовні знання Т. Шевченка старозавітної догматики в царині юдейської історії та культури. Уподібнення Києва Єрусалиму проводиться на основі символізації та алегорезування. Уводячи до дискурсу художніх творів міфологему Єрусалима, Т. Шевченко розраховує на актуалізацію її біблійного семантичного поля з транспонуванням на соціально-політичні, культурні й духовні потреби епохи. Шевченкове трактуваннях “єрусалимності” Києва як сакрального, а не політичного центра близьке до “київської” ідеї українських полемістів ХVI–XVII ст.

У цьому ж розділі досліджується типологія церковнослов’янської мови як інформаційно-символічної структури в києворуській духовній спадщині та творах Т. Шевченка. Услід за Л. Гнатюк, авторка розглядає церковнослов’янську мову не за генетичним підходом, а за її функціональними параметрами у мовній свідомості носіїв. Беручи до уваги раннє знайомство Т. Шевченка з біблійними текстами – з шкільної лави, – покликаючись на до дослідження лінгвістів (Г. Виноградов, Л. Гнатюк, Г. Яворська), Ольга Бігун акцентує увагу на тих готових блоках для опису ситуацій, дій і переживань, які актуалізуються автоматично, коли мовець зорієнтований на книжний виклад. «Тому у творах Т. Шевченка, – аргументує авторка монографії, – поряд з осмисленою рецепцією біблійної топіки існує ще й рівень механічного/автоматичного відгуку мовної свідомості на ту чи ту художню ідею цитатами, алюзіями, ремінісценціями зі Святого Письма» (с. 152).
Заслуговує на увагу підрозділ «Християнський месіанізм: Тарас Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство», витриманий у полемічній манері. Здається, що повз увагу дослідниці не пройшла жодна згадка про означену проблематику. Така скрупульозність – ще одна особливість літературознавчого почерку Ольги Бігун. Розважливість і скрупульозність в опрацюванні складного дослідницького матеріалу забезпечує вагому результативність висновків підрозділу: «Християнський месіанізм Т. Шевченка немає виразного національного забарвлення. Для поета свобода народу, його вільне самовиявлення є найбільшим благом і тут він не признає вищості тієї чи іншої етнічної групи. Коріння таких переконань близькі до євангельських приписів християнського життя, де немає етнічних розрізнень, де “немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні необрізання, ні варвара, ні скита, ні невольника, ні вільного…” (Кол. 3:11). Тому суть релігійної природи месіанських переконань Т. Шевченка в тому, що свобода одного народу ніяким чином не позбавляє вільного існування іншого» (с.192).

Розділ «Візантійство як знання: міфологема книги у творчості Тараса Шевченка» присвячено знаковим характеристикам книги в порівняльній площині: книга у візантійській традиції – у києворуській літературі – у творах Т. Шевченка. Рецепція феномена книги у творчості Т. Шевченка є різноаспектною, однак її ідеологічний вимір нагадує уявлення про книжність на початкових етапах формування християнської культури. Привертає увагу особливий статус ліричних героїв Т. Шевченка, які володіють книжною мудрістю, яка не завжди тлумачиться поетом виключно в позитивному ключі (“Москалева криниця”). Тут проявляються паралелі з києворуською літературою, де простежується притаманна середньовічній свідомості амбівалентність образу книги, а звідси – розуму, книжності, освіченості. Амбівалентність у ставленні до освіченості є характерною для Шевченкових творів, що переконує у засвоєнні ним релігійно-світоглядного стереотипу, характерного для давньої української літератури. Відзначимо увагу до питань мистецької інтеракційності, що розширює інформативні горизонти монографії (підрозділи “Між Старим та Новим Завітом: до проблеми діалогічності», «Іконографічні сюжети малярських полотен»).
Четвертий, завершальний, розділ дослідження присвячено виявленню морфологічної концепції християнської пайдеї в давньоруських пам’ятках літератури та творах Тараса Шевченка. Окремо розглядається залучення Шевченком засад християнської етики та естетики для формування смислового горизонту творів, спрямованого у площину внутрішньої моральності людини, на усвідомлення можливості реалізації свободи духу через правильне знання та дію. Особливе зацікавлення читача має викликати дослідження образу чернецтва у творчості Т. Шевченка через зіставлення з давньоруськими текстами, інтерпретація міфологеми «воїнства Христового» у поемі «Гайдамаки», екзегеза поезії «Як умру, то поховайте…» з елементами реконструкції Мойсеєвого заповіту.

Висновки у рецензованій праці науково осмислені, виважені, теоретично та історико-літературно доведені. Дослідження спирається на велику бібліографію. Загалом, літературознавча студія Ольги Бігун органічно вписується в координати сучасної української науки про творчу спадщину Т. Шевченка, має значний теоретико-методологічний та історико-літературний потенціал, прищеплює продуктивні критерії літературознавчого аналізу. Зокрема, у монографії вперше в українському літературознавстві висунуто й обґрунтовано концепцію Шевченкового візантійства та її художніх денотатів, яка складається з: 1) інтерсеміотичного засновку візантійства в кордоцентричній трансформації; 2) базисної структури святості, її численних контекстів; 3) міфологеми книги й апології книжності як презентації через систему символів та образів; 4) художньої перспективи пайдеї. Визначальна особливість роботи – багатопланове прочитання візантійських інтенцій у творчості Т. Шевченка, що оприявнює засвоєні ззовні уявлення і їх художню рецепцію та виявляє іманентний пласт візантійської традиції з цілісною картиною типологічних подібностей і відмінностей у творах української літератури попередніх періодів.

Ольга Харлан, доктор філологічних наук,
професор,
м.Бердянськ

URL

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s