Країни візантійського кола впливу: спільнота без «співдружности»

Володарі країн візантійського кола впливу
як послідовники і суперники Константинополя

Візантійці активно залучали на свій бік відсторонених від влади родичів володарів сусідних держав (зараз такими є переслідувані на батьківщині опозиційні політики), яких утримували у Константинополі у блискучому рабстві. Імперія завжди могла використати їх як претендетнів на владу у їхній країні. Таким політичним біженцям призначали грошове утримання, жалували високі придворні титули, одружували їх із представницями знатних ромейських родів. Для вигнанців це був розкішний і водночас небезпечний полон чужини, яка стала для них другою батьківщиною, для візантійців – вагомий козир у дипломатичних стосунках з небезпечними сусідами. Бо ж, залежно від політичної ситуації, претендента на владу в сусідній державі можна було й реально посадити на престол його країни, і видати нинішнім законним іноземним володарям, і навіть передати третій стороні, яка мала б від цього свій зиск.

Втім, ця система могла дати збій і спрацювати проти самих візантійців. Так, болгарський цар Симеон І Великий, якого, як третього сина княза Бориса, готували до кар’єри священнослужителя, здобув ґрунтовну освіту в Магнаврській школі у Константинополі. Однак, коли внаслідок політичних обставин йому довелося посісти князівський престол, він став одним із найбільш небезпечних і активних ворогів імперії, спробувавши навіть захопити Константинополь і проголосивши себе на початку Х ст. імператором болгар і греків. Це було серйозним ударом по Візантії, оскільки цілком відповідало політичній доктрині про богообраність єдиного ромейского імператора, і загрожувало підкорити візантійців їхньою ж зброєю.
Подібна ситуація склалася й у XIV ст. у випадку із сербським правителем з роду Неманичів Стефаном Душаном, який багато років прожив разом зі своїм батьком у вигнанні у Константинополі. Здобувши владу в Сербії, він повів ворожу щодо імперії політику й був, зрештою, коронований 16 квітня 1346 р. як «василевс Сербії й Романії» (у сербському варіанті – «цар Сербів і Греків»).

Як бачимо, культурний вплив Візантії зовсім не гарантував дружніх стосунків з народами і країнами, що сприйняли візантійські систему цінностей і світогляд. Часто траплялося, що чи сильнішим був візантійський вплив, тим більш антивізантійською ставала зрештою політика країни, що того впливу зазнала. Однак в одному Імперія ромеїв у будь-якому разі перемагала – її візантинізовані вороги визнавали спосіб життя і світогляд, систему цінностей візантійської цивілізації найкращим із тих, що були їм відомі.
Яскраві приклади саме такого сприйняття Візантії й візантійського можна побачити і в українській історії. Наслідуючи візантійським зразкам, утверджували свою легітимність і право на символічне суперництво із візантійськими василевсами київські князі Володимир Святий та Ярослав Мудрий. Спорудження у Києві Золотих воріт і храму Св. Софії було наочним наслідуванням столиці Візантійської імперії – Константинополя, а карбування златників – монет, що брали за зразок золоті візантійські номісми й зображення київського князя на храмових фресках у образі ромейського василевса перебували усього за крок від того, щоб проголосити руського князя «царем Русі і Греків».

Мабуть, лише суттєва за середньовічними мірками географічна віддаленість Києва від Константинополя і відсутність спільного кордону завадили Київській Русі стати до однієї шереги із Болгарським та Сербським царствами у їхніх претензіях привласнити візантійські імперську ідею. Із колосальним запізненням, вже після падіння Візантії з’явилася ідея Москви як Третього Рима, спадкоємця Рима Другого – Константинополя. Тоді як Київ значно раніше виступив у ролі не спадкоємця, а суперника Константинополя, по факту поставивши під сумнів право столиці на Босфорі називатися Другим Єрусалимом.

Андрій Домановський