Адам Стрижнюк. Кому належить українське православ’я?

pravosl

Пастор протестантської церкви з Маріуполя і за сумісництвом директор благодійного фонду «Республіка Пілігрим» Геннадій Мохненко на своїй сторінці в «Фейсбук» розповів історію свого друга – пастора, ім’я якого з відомих причин не називає.

«Бойовики його заарештували в домі молитви, приїхавши на богослужіння з калашами. Привезли його в підвал і почали сперечатися: розстріляти чи ні? Однак спершу вирішили повезти його на суд до місцевого православного батюшки. Останній провів з пастором (з руками в наручниках і з зав’язаними скотчем очима) «спасенну» бесіду…

Після довгих коливань батюшка все ж милостиво підняв палець вгору, що дозволило пастору вижити. В захоплений ДНРівцями молитовний будинок в Слов’янську теж заходили московські батюшки, придивлялися до нового помешкання… Вони це робили в перерві між молитвами за «гради» і освяченням підвалів Гіркіна, в яких катували, розпорювали животи і вбивали людей. Моліться разом з ДНРівцями за їх бісівський експеримент, благословляйте цю «святу» рать… Але одне прохання: перейменуйтесь (щоб у людей не було плутанини в голові) в «Протестантів Московського Патріархату» і практикуйте ваш четвертий Рейх», – пише Геннадій Мохненко.

Разом з тим він висловив свою щиру повагу «справжнім православним людям і священикам, які розуміють всю чортівню, що коїться під маскою «московського православ’я» на південному сході країни».

***

Ми ніколи в своїх публікаціях не заторкували тему релігії і міжконфесійних відносин. Ця тема належить до особистого табу: кожен вправі сам вирішувати, в якого Бога вірити і до якої церкви ходити та чи ходити взагалі. Але на Сході України склалися «особливі обставини»: одну з православних конфесій все частіше «застукують» при співпраці з терористами.

Ми не будемо зараз аналізувати, наскільки подібна практика відповідає морально-етичним засадам християнства. Але вдамося до історії. До тих маловідомих її сторінок, які проливають світло на походження православних конфесій в Україні. Щоб в кінці кожен міг зробити для себе відповідні висновки.

***

Як відомо, в ідеалі церква мала б бути офіційно відділена від держави. В Україні по суті так воно і є. На перший погляд, аналогічна ситуація спостерігається і в нашого східного сусіда. Але це тільки на перший погляд. Насправді ж церква у Росії завжди була «одержавленою». Оскільки ж і сама Російська держава аж ніяк не є зразком ліберально-демократичного устрою, то й така її церква. Російська влада втручається у внутрішні справи України – так само робить і влада церковна. Приклад кількарічної давності: перед приїздом Святішого Отця Івана-Павла ІІ до України, РПЦ разом зі своїм «українським оплотом» – Московським патріархатом (МП), спровокували суцільну антиукраїнську кампанію, мовляв, Україна – канонічна територія Російської церкви, і католики не мають права сюди потикати носа. Звичайно, у багатьох борців «за веру православную» складається враження, що «російські гості» мають повне право на таку політику, оскільки, мовляв, МП з давніх-давен перебуває на українських землях, у той час як Київський патріархат, для прикладу, утворений тільки у 1992 році. Де ж ховається правда? В історії!

Остаточний розкол християнської церкви на дві гілки: західну (римо-католицьку) і східну (греко-православну) відбувся у 1054 році. Хрещення України-Русі припадає ще на 988 рік. Тоді Українська держава перебувала під сильним політичним, економічним і культурним впливом Візантії, відповідно й Українська церква існувала у канонічній єдності з Константинополем – візантійською столицею. У той час не те що Московського патріархату, навіть Москви ще не було. Церкву у Києві очолював «митрополит Київський і всія Русі», а, отже, Київська митрополія (у подальшому – патріархія) існувала вже тоді (якщо бути точним – за 698 років до утворення МП). Проте внаслідок монгольської навали київський митрополит був змушений спочатку у 1299 році перебратися до Володимиро-Суздаля, а згодом, у 1325 році, на «запрошення» Івана Калити – до Москви. Слід зазначити, що, перебуваючи на значній віддалі від столиці, глава церкви і надалі іменував себе «митрополитом київським…».

У середині XV ст. Візантія вела запеклу боротьбу з турками і для того, щоб забезпечити себе союзником, погодилась на унію (об’єднання) з Римом. У 1439 році відбувся Ферраро-Флорентійський собор, який підтримав ідею об’єднання католицької і православної церков, тобто Риму і Константинополя. У числі інших православних ієрархів, котрі погодились на унію, був і митрополит київський Ісидор. Почувши про це, Москва проголосила його «зрадником православної віри» і позбавила митрополичої кафедри. У 1448 році московська церква, не питаючи на це згоди ні Києва, ні Константинополя, проголосила себе автокефальною (незалежною) і обрала собі митрополитом Йона, який був останнім, хто титулував себе «митрополитом київським…». Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року РПЦ вважалася неканонічною (незаконною). Звичайно, московські церковні кола ніяк не хотіли погоджуватись з такою позицією всього православного світу, тому ще за Василія ІІІ (батька І.Грозного) сформували теорію «Москва – «третій Рим». Проголосивши її, РПЦ надала Москві статусу єдиного православного центру в світі (!), хоча такий центр уже давно існував і ним був Константинополь. Дещо раніше РПЦ ідеологічно спрезентувала владу московського царя як спадщину візантійського імператора. Та от біда – поряд з візантійським імператором завжди був патріарх, а у московського царя (князя), як «візантійського спадкоємця», – його не було. Ось тут і виникає ідея створення МП. Завдяки численним «пожертвуванням» цілком реалізувати цю ідею вдалося урядові Б.Годунова. У січні 1589 року було визнано канонічність РПЦ і обрано першого її патріарха – Йова. Перетворившись у слухняне знаряддя московського уряду, патріарх, а з ним і вся Російська церква будь-що намагалися ліквідувати церковну незалежність України. Проте це стало можливим лише після приєднання нашої держави до Росії у 1654 році. Особливий слід на процесі ліквідації самостійності Української церкви залишив патріарх Яким (Савелов). Він разом з московським царем декілька разів звертався до Константинопольського патріарха з проханням передати Українську церкву під юрисдикцію МП, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І.Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684-1686 років самочинно (!) приєднала Українську церкву до МП. Звичайно, весь православний світ не міг з цим погодитись, а тому треба було отримати хоча б формальну згоду від його глави – Константинопольського патріарха. За цю справу активно взявся навесні 1686 року патріарх Яким. До столиці колишньої Візантії за наказом московського патріарха поїхав досвідчений дяк Нікіта Алексєєв. Метою цієї поїздки було вручення Константинопольському патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями. Однак, як свідчать історичні джерела, Діонісій відхилив прохання московського патріарха, оскільки вважав таке об’єднання незаконним. Тоді Алексєєв вирішив звернутись безпосередньо до турецької влади (колишня Візантія, а з нею і Константинополь ще з 1453 року перебували у складі турецької держави – Османської імперії). Коли недавно обраний патріарх Діонісій прибув до Адріанополя, щоб його посаду затвердив Великий візир, там уже був вищезгаданий московський дяк, котрий устиг про все домовитись з турецьким володарем. У Туреччини попереду була важка війна з Австрією, Польщею та Венецією і, будучи досвідченим політиком, Великий візир хотів нейтралізувати Росію у цій війні, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. У травні 1686 року Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію МП (до речі, за це він отримав від Алексєєва доброго хабара – 200 золотих червонців і 120 чорнолискучих соболів). Згодом Діонісія за цей неканонічний вчинок позбавили посади патріарха, але незалежності УПЦ так і не повернули.

Нічого не змінилося у цьому плані і в часи Російської імперії, хіба те, що Українська церква зазнала тотальної уніфікації. На початку 1917 року із 27 єпископів України українцями були тільки троє. Церковний національно-визвольний рух початку XX ст. набрав форм Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Проте 28-29 січня 1930 року на надзвичайному церковному соборі у Києві УАПЦ було примушено «саморозпуститися». Майже всі її єпископи, більшість священиків і тисячі вірних були знищені. Лише у період руху за державну незалежність у 1990-1991 роках було оформлено Український патріархат, який переріс у червні 1992 року в УПЦ Київського патріархату.

Отож, хто старший і кому кого повчати, ще потрібно розібратися. Українці не звикли повчати, проте не дуже люблять втручання у свої справи. На жаль, багато хто цього не розуміє, тому й продовжують «пахнути» великоросійським шовінізмом не лише кабінети високих московських посадовців, але й золотоверхі храми російського духівництва.

Адам Стрижнюк

ДОВІДКА: православ’я у світі

За кількістю віруючих Православна Церква – це друга християнська спільнота після Римо-Католицької Церкви. Найбільше послідовників Православ’я проживає у Греції (98%), Молдові (98%), Грузії (89%), Білорусі (88%), Румунії (87%), Сербії (84%), Чорногорії (84%), Болгарії (83%), на Кіпрі (80%), у Росії (80%), Македонії (80%), Україні (80%).

Православні церкви у євхаристійному спілкуванні

Нині існує 14 (або 15) автокефальних Церков, що перебувають у євхаристійному спілкуванні одна з одною і складають Вселенську Православну Церкву.

Автокефальні церкви

1. Константинопольська Православна Церква (або Вселенський Константинопольський Патріархат)

2. Олександрійська Православна Церква (або Олександрійський Патріархат)

3. Антіохійська Православна Церква (або Антіохійський Патріархат)

4. Єрусалимська Православна Церква (або Єрусалимський Патріархат)

5. Російська Православна Церква (або Московський Патріархат)

6. Сербська Православна Церква (або Сербський Патріархат)

7. Румунська Православна Церква (або Румунський Патріархат)

8. Болгарська Православна Церква (або Болгарський Патріархат)

9. Грузинська Православна Церква (або Грузинський Патріархат)

10. Кіпрська Православна Церква

11. Елладська Православна Церква (або Грецька Православна Церква)

12. Польська Православна Церква

13. Албанська Православна Церква

14. Православна Церква Чеських Земель і Словаччини

15. Православна Церква Америки – визнана як автокефальна лише Російською, Болгарською, Грузинською, Польською та Чехословацькою Церквами

Автономні церкви

Церкви, що мають самоврядність, адміністративну, юридичну, економічну незалежність, залишаючись у канонічній юрисдикції котрогось із Патріархатів. Окрім автономних, існують напівавтономні, самоврядні і под. Різниця між ними розмита. Деякі самоврядні мають не менше прав, ніж деякі автокефальні.

– Антіохійська Архієпархія Північної Америки (автономна, Антіохійський Патріархат)

– Бессарабська Митрополія (автономна, Румунський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна, Московським Патріархатом не визнається взагалі)

– Естонська Православна Церква (автономна, Вселенський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна)

– Китайська Православна Церква (автономна, Московський Патріархат, низкою Церков не визнається як автономна) – фактично зникла

– Критська Православна Церква (напівавтономна, Вселенський Патріархат)

– Охридське Архієпископство (автономна, Сербський Патріархат)

– Фінська Православна Церква (автономна, Вселенський Патріархат)

– Японська Православна Церква (автономна, Московський Патріархат, рядом Церков не визнається як автономна)

Самоврядні церкви

– Латвійська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)

– Литовська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)

– Молдовська Православна Церква (самоврядна, Московський Патріархат)

– Естонська Православна Церква Московського Патріархату (самоврядна)

– Російська Православна Церква Закордоном (самоврядна, Московський Патріархат)

– Синайська Православна Церква (автономна, Єрусалимський Патріархат)

– Українська Православна Церква («самоврядна з правами широкої автономії», Московський Патріархат)

– Українська православна церква США (самоврядна митрополія, Вселенський Патріархат)

Православні церкви, що не мають євхаристійного спілкування з іншими

– Білоруська Автокефальна Православна Церква

– Болгарський Альтернативний Синод

– Італійська Православна Церква

– Македонська Православна Церква

– Чорногорська Православна Церква

– Російська Істинно-Православна Церква (розкололась на багато деномінацій)

– Турецька Православна Церква

– Українська Православна Церква Київського Патріархату

– Українська Автокефальна Православна Церква

URL

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s