БОРОДАТИЙ МОНТЕСК’Є, АБО НЕ ТОЙ ТЕПЕР ЦАРГОРОД (Олег Файда)

basileus_69

Шарль-Луї, звісно, бороди не носив. Трансляторам його ідей борода теж не вельми б пасувала – це, зрозуміло, метафорично, але має певні паралелі в реаліях. Любителям візантійської історії, не кажучи вже про фахівців, відомо, що у цій царині славетний співавтор просвітницької «Енциклопедії» «відзначився» хіба що нищівними інвективами щодо минулого імперії. Наприкінці «вольтерового століття» один британський історик на певний час зробив майже академічним погляд на Візантію, якій, на його думку, був притаманний тривалий «Decline and Fall». Наступний «вік історії», особливо кінець ХІХ ст. і подальші роки, поступово, але впевнено переламали похмуру опінію (більшою мірою наукову дещо менше суспільну). Втім, ідеї Монтеск’є отримують друге дихання і сьогодні.

***

Від кінця 1980-х рр. на радянському, а невдовзі пострадянському просторі, особливо у Росії, інтерес до минулого імперії ромеїв суттєво зріс. Чи не основним чинником цього попиту на історичні знання стало соціальне замовлення православної Церкви. У цьому обопільному процесі скористали як замовник (це була складова формування складової іміджу церкви як потужного інтелектуального гравця) так і фахівці (мали кращі підтримку щодо здійснення дослідницької роботи та публікації її результатів) з царини знань про Ромею. З плином часу до переважного замилування давньою імперією додалися голоси, які підкреслено публічно (а не камерально) акцентували на епізодах історії пізньої Візантії, висвітлюючи давноминулі події таким чином, аби вказати на неприпустимість перенесення/використання цього досвіду у сучасності. Найпам’ятнішим проектом у цьому руслі став фільм 2008 р. «Гибель империи. Византийский урок». http://www.youtube.com/watch?v=0hs3o5O5kX4 Він навіть спонукав головного теперішнього інформаційного рупора Кремля Д. Кісєльова присвятити йому окрему програму з циклу «Национальный интерес» У студії і водночас на безкраїх теренах мережі було зламано чимало списів щодо науковості та коректності телепродукту, якому, на думку багатьох, було притаманно більше пропагандистсько-ідеологічних мотивів. І ось більше ніж рік тому на російському каналі «День» виступ суспільно-політичного діяча (націоналістичних переконань) та публіциста Алєксандра Сєвастьянова дозволяє стверджувати про подальше побутування, принаймні в окремих головах, нехай дещо видозміненої, але однієї з принагідних ідей Монтеск’є. Уже назва програми «Византия: трагический урок для России» дозволяє припускати про змістовне її наповнення. І очікування загалом виправдовують себе. «Моя политическая позиция русского этнического националиста непоколебима именно потому, что она строится … на научном убеждении», – стверджує на персональному сайті автор програми. Політичне кредо доволі суттєво визначає погляди і на історію, але властиво декларація останнього критерію («наукових переконань») дозволяє насамперед за цим критерієм побіжно аналізувати передачу. Одразу ж обмовлюся, що у розпорядженні глядача – короткий конспект історії Візантії – так як її розуміє п.Сєвастьянов. Виклад цей часто спрощений, нерідко викривлений, але дуже зрозумілий та зручий для прямолінійного і, такого що не звик сумніватися, розуму. Далі наведу низку тез, коментуючи окремі з них, більшість з яких для фахівців особливого інтересу не становитимуть. Обмовлюся і про нашвидко змайстрований відеоряд, – чи то з комп’ютерної гри, чи то з науково-популярних і художніх фільмів. Непорозуміння викликає і поява час від часу знаку “18+” – цікаво, у зв’язку з чим пов’язане це вікове обмеження для перегляду? Алєксандр Нікітіч не сумнівається у думці щодо статусу Москви, в іносказальній формі повторюючи версію старця Єлеазарового монастиря. Однак ця, на думку Севастьянова, передача статусу, є першим і чи не єдиним позитивним пасажем про Візантію. Слідом вислуховуємо цікаву суміш з набору стереотипів, помилок та вкрай вже «оригінальних» трактувань окремих подій візантійської історії. Виявляється, імперія “худо-бедно просуществовала 1100 лет” – щоправда, автор не задається питанням – скільки інших середньовічних держав проіснувало стільки ж? І ось, зрештою, зустрічаємо просвітницький пасаж: “Вся история Византии – это тысячелетняя агония”. Слідом автор вважає, що спадкоємниця Римської імперії (якщо бути точним, вживає означення «обломок») була спроможна у зовнішньополітичному протистоянні дати собі раду лише із слабкими противниками. Цю тезу можна розлого спростовувати, але згадаймо лише, хто зупинив у свій час арабську загрозу для європейської цивілізації. Сильними супротивники (з якими, як зрозуміло з контексту візантійцям було непереливки) названо болгар і «русичів Святослава». Однак і перших і других візантійці перемогли, нехай не завжди своїми руками. «Учите матчасть», – так, здається, казали в часи навчання автора у вузі. У продовження теми про військову потугу Візантії, останній робиться докір (що дозволяє сумніватися в існуванні цієї потуги) щодо переважного утримання останньою найманих військ. Автор цілковито забуває про тривале існування фемного війська? Дещо плутаними виглядають міркування щодо причин іконоборства, незрозуміло щодо чого намагалися «примирить одну часть населения с другой”? Безсумнівним гріхом імперії ромеїв вважаються будь-які спроби налагодити контакти із Заходом. Недалекоглядні візантійські імператори двічі вступали в унію, “расчитывая, что Запад им поможет, но Запад им так и не помог”. І якщо з цим твердженням частково погодитись можна, то інше твердження, за яким “Византия охотно предоставляла такие [для просування хрестоносців] возможности” своєю територією не витримує критики. Висловлюється автор і про культурну спадщину Візантії: “Литературоведы не могут привести не одного выдающегося имени византийской литературы”. Щоправда фахівці від літератури все ж мають дещо відмінну думку. Із дроб’язку можна ще додати, що константинопольський іподром названий «стадіоном», а імператорські піддані фігурують як “сограждане Византии”. Однак, усі наведені вище тези Сєвастьянова швидше допоміжні, вторинні, служать тлом для основного його твердження щодо того що сам не слід приймати з Візантії (“Византийский путь не для нас”) – мультикультуралізму і мультинациональності. Автор настійливо радить «извлечь трагический урок и никогда не превращать Россию в мультикультурное и мультинациональное государство». На його думку народи Візантії жили між собою напружено. Звідки перейнято цей погляд чи автор переносить реалії сучасної Россії на Візантию? Севастьянов, безсумнівно, формував свій образ минулого Візантії з сучасної літератури. І якби уважно читав переклад російською мовою книги А.Гійу «Византийская цивилизация» (Екатеринбург: У-Фактория, 2005), то зауважив би там наступні рядки: Постоянный приток иностранцев, вызванный географическим положением страны, сохранял неизменной этническую раздробленность страны, но никогда не угрожал ее культурному единству, а географическое положение, без сомнения, благоприятствовало централизации администрации. (Гийу, с. 227)

***

Цього року в інформаційному просторі сусідньої держави з’явився YouTube-канал «Царьград ТВ», який православний інформаційний ресурс Фома представляє як «християнський». Щоправда дармо очікувати зустріти на сайті обриси града Константина – там інший Царгород. До того ж християнський (!?) телеканал смакує розбиту українську техніку. Алюзія на Гоголеві слова напрошується само собою… Втім цікаві не фактографічні помилки п.Севастьянова (він не фахівець у цій галузі, а його погляди є маргінальними і для російських реалій), чи енна трансляція топосу «третього Риму». Рівнозначно навряд чи комусь цікава фантасмагорична ідея подальшої трансляції Візантії. Натомість, перелічені вище приклади свідчать, що в публіцистиці північно-східних сусідів усе гучніше з’являються заклики максимально критично (і в певному руслі, задля завдань національної безпеки) переосмислювати спадщину Візантії, чітко відмежуватись від окремих аспектів її спадщини. Саме цей нюанс стає цікавим для дослідників сучасних уявлень про імперську культурну спадщину. Виявляється, Візантія може жити і в інформаційному суспільстві, навіть у формі відштовхування від протилежного/неприйнятного. Інше питання – чи транслятори таких ідей і справді перебувають в інформаційному віці? p.s. Автор, до речі, жодним чином бородатих не принижує, що засвідчує своєю зовнішністю 😉

Олег Файда

Advertisements

One comment on “БОРОДАТИЙ МОНТЕСК’Є, АБО НЕ ТОЙ ТЕПЕР ЦАРГОРОД (Олег Файда)

  1. […] БОРОДАТИЙ МОНТЕСК’Є, АБО НЕ ТОЙ ТЕПЕР ЦАРГОРОД […]

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s