Омельчук В.В. Джерела з церковно-правової історії Візантійської імперії

Омельчук В.В. Джерела з церковно-правової історії Візантійської імперії // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. – 2013. – Вип. 1 (16).

У статті розкрито особливості джерельного комплексу церковно-правової історії Візантії. Співставлення різноманітних за формою і змістом пам’яток дозволяє неупереджено відтворити як загальний хід формування державної політики щодо Церкви, так і системи церковно-канонічного права, їхні особливості на різних етапах розвитку Візантійської імперії.

Ключові слова: джерела, комплекс, церковно-правова історія, нормативно-правові акти.

Омельчук В. В.

Источники из церковно правовой истории Византийской империи

В статье раскрыты особенности родникового комплекса церковно правовой истории Византии. Сопоставление разнообразных по форме и содержанию достопримечательностей позволяет беспристрастно воспроизвести как общий ход формирования государственной политики относительно Церкви, так и системы церковно канонического права, их особенности на разных этапах развития Византийской империи.

Ключевые слова: источники, комплекс, церковно правовая история, нормативно правовые акты.

Omelchuk V. V.

Sources from church legal histories of the Byzantium empire

In this article the features of a spring complex are exposed church legal histories of Byzantium. Comparison of various in context sights allows impartiality to reproduce both general motion of forming of public policy in relation to Church and systems, church canonical rights, their features on the different stages of development of the Byzantium empire.

Keywords: sources, complex, church legal history, normatively legal acts.

Комплекс джерел, які розкривають церковно-правову історію Візантійської імперії, є різноплановим. Він є репрезентативним для неупередженого і цілісного аналізу державної релігійної політики, зокрема особливостей її еволюції, її нормативно-правового забезпечення, впливу Церкви на процес державотворення як усередині держави, так і при реалізації зовнішньополітичних доктрин візантійського уряду. Метою даної статті є з’ясування особливостей джерельного комплексу церковно-правової історії Візантійської імперії (за винятком канонічних актів, яким автор присвятив окреме дослідження). Наукова новизна полягає у аналізі взаємозв’язків церковно-правових джерел Візантійської імперії як репрезентативного документального комплексу її правового простору.

Аналізуючи міру наукового розроблення проблеми зазначимо низку праць тією чи іншою мірою дотичною до окреслених питань. Це насамперед відомий джерелознавець Л. Черепнін, історик держави і права Візантії І. Медведєв, Г. Лебєдєва. Гостру цікавість до візантійських документів, які розкривали особливості державно-церковних взаємин, проявляли вже сучасники. Це було зумовлено втратою значної частини документального комплексу в ході військових потрясінь. Вже під час захоплення Константинополя хрестоносцями у 1204 р., а згодом і османами у 1453 р., імперські архіви знищили. Більше пощастило актам, які зберігалися в окремих монастирях, особливо у віддалених від столиці районах (зокрема дипломатарій монастиря Лемвіотисси, виданий свого часу Міклошичем і Мюллером) [19, с.126-127]. Цікавість до візантійських документальних джерел нормативно-правового характеру істотно зросла, коли вони з пограбованого Константинополя потрапили до Європи. Важливу роль у вивченні візантійських церковно-правових джерел відіграв заснований у 1895 р. у Константинополі Російський археологічний інститут. Чимало актів візантійської влади було виявлено опубліковано унаслідок археографічної евристики німецькими, французькими, болгарськими, грецькими дослідниками.

Серед низки нормативно-правових актів візантійської влади, які ілюструють її ставлення до Церкви та окремих монастирів – укази імператорів щодо надання пільг Церкві, розпорядження різних чиновників щодо об’єднання монастирів. Різноманітні акти, які передбачають надання привілеїв адміністративно-судового та фінансово-податкового характеру, дозволяють нам визначити особливості еволюції інституту екскурсії [22]. Церковно-правові взаємини ілюструє низка правових збірок імперії, зокрема Еклога, візантійське законодавче зведення VІІІ ст. Ідея божественного походження імператорської влади звучить у преамбулі Еклоги серед ключових параметрів легітимності цього владного інституту[30, с.30]. Окреме відзначимо вплив християнства на вироблення нормативно-правових актів імперії як важливої складової європейської правотворчості.

Важливим джерелом для з’ясування правового cтатусу візантійської церковної адміністрації є її печатки. Це питання широко розглядалося у науковій літературі, як вітчизняній, так і зарубіжній. До нас зокрема дійшли печатки херсонських єпископа Захарії (VІІІ ст.), архієпископів Стефана (середина Х ст.), Луки (Х ст.) і Константина (ХІ ст.). У приватній колекції К. Д. Смичкова знаходилися молівдовули архієпископів Херсона Даміана і Георгія. До нас дійшли печатки Константинопольського Патріарха Михайла Керуларія (1054 – 1058 рр.), Патріарха Антіохії Феодосія ІІІ (1057 – 1059 рр.), Патріарха Антіохії Никифора Мавроса (1080 – 1092 рр.). Зображення і тексти релігійного характеру (зокрема Богоматір, що сидить на престолі) вміщувалися на печатках найвищих посадовців держави – дуки Василаки (1071 – 1078 рр.), дисіпата Феохариста Мерапа (70-ті рр. ХІ ст.) [1; 2, с.27; 26, с.124-126]. У колекції Варненського археологічного музею зберігається сфрагістична пам’ятка – тонка олов’яна пластинка прямокутної форми. На його лицевій стороні представлено погрудне зображення Богоматері, на якому присутні риси графічного стилю, характерного для візантійських печаток другої половини IX ст. Вона належала Антонію, монаху і пресвітеру, який належав до вищих кіл візантійського духовенства і з місією побував у нещодавно охрещеній Болгарії. У нього була власна печатка, якою він скріпляв свою кореспонденцію під час перебування у країні[13].

Цілісну картину взаємин держави і Церкви у Візантійській імперії допомагають скласти матеріали археологічних розкопок, простежуючи зв’язок між церковною архітектурою і літургією, реконструюючи адміністративні церковні (єпископські) комплекси, які виступали центром поширення візантійського правового впливу. Досліджено єпископські резиденції у Східному Середземномор’ї та ранньовізантійський єпископський комплекс у Криму[15].

Окремим джерелом є Корпус єпископальних нотицій (Corpus notitiarum episcopatuum), який складається із датованих соборних списків, що відмічають присутність єпископів на церковних зібраннях Вселенського чи помісного характеру, та адміністративних списків, які перераховують церковно-адміністративні центри згідно їхнього місцезнаходження в ієрархії. Останні отримали умовну назву «єпископальних нотицій» (Notitiae episcopatuum) [20, с.126]. Важливу інформацію містять нотації Константинопольського Патріархату – своєрідний каталог єпархій і автокефальних церков, а також просопографічні свідчення з візантійських патріарших актів[18, с.149]. Регести візантійських імператорських актів фіксують дипломатичні контакти, ініційовані візантійським імператором. Їхнє видання здійснив Ф. Дельгер. Дипломатична кореспонденція імператорів з правителями сусідніх держав охоплює як дипломатичні послання між імператором, європейськими правителями, церковними соборами, так і постійне поточне листування. Окремі дипломатичні акти опублікував Є. Чекконі, а також після систематичної обробки за редакцією Г. Гофмана вони оприлюднювалися в академічній серії «Соncіlіum Florentinum. Documenta et Scriptores»[24, с.9-10]. Збереглося листування Римського Папи Льва І Великого (440 – 461 рр.) з імператором Львом І з церковних справ Сходу, зокрема справи Олександрійського Патріарха Тимофія Елура (від 9 червня, 1 вересня і 1 грудня 457 р., 21 березня, 17 і 27 серпня 458 р. і 17 червня 460 р.). Окремі листи являють собою цілі трактати на захист правил Халкідонського Собору[4, с.44].

Церковно-правові процеси привернули увагу низки середньовічних хроністів. Феофан Сповідник у своїй «Хронографії» пише про боротьбу за пошанування ікон[12, с.15]. Окреме місце займає трактат Константина Багрянородного «Про управління імперією». Тут імператор лише раб і слуга Божий. Він радить зупиняти надмірні вимоги представників сусідніх народів щодо надання їм священних атрибутів імператорської влади[3, с.53-57]. Розкриває законодавчі особливості регулювання релігійних процесів праця Іоанна Ефеського. Він у 527 р. отримав звання молодшого клірика і відвідав Сирію, Олександрію, Константинополь. Через приналежність до монофізитів Іоанн у 537 р. опинився серед переслідуваних. У 542 р. Юстиніан призначив Іоанна місіонером до Малої Азії для викорінення решток язичництва[25, с. 15-16].

Стан дипломатичного впливу Візантії (насамперед місіонерська діяльність) відображує праця католикоса Іованнеса Драсханакертці (897 – 925 рр.), написана на основі широкого кола тогочасних вірменських та грецьких джерел, документів католикосату, власних щоденникових записів. Перебуваючи на вершині духовної влади, він мав складні стосунки з царем Ашотом ІІ та ішханом Гагіком Арцруні. Рятуючись від остікана Юсуфа він знайшов тимчасовий притулок в іверійського царя Атрнерсеха[10, с.14]. Візантія намагалася використати Вірменську Церкву у своїй боротьбі за посилення впливу на Кавказі. Константинопольський Патріарх Микола Містик (901 – 907, 912 – 925 рр.) закликав єпископів, священиків та всіх віруючих до військових дій проти арабів-мусульман, обіцяючи військову допомогу імперії[10, с.188].

Різноманітна інформація міститься у хроніках, як візантійських, так і західноєвропейських. Так ранньосередньовічна хроніка римських пап Liber pontificalis описала ставлення населення Вічного міста на переворот у Константинополі у 711 р., унаслідок якого було вбито Юстиніана ІІ влади перейшла до узурпатора Філіппіка. Зокрема: «Римський народ вирішив ніколи не визнавати імператора-єретика, не приймати його грамоти чи монети; його зображення не вміщувалося у церквах, а його ім’я не згадувалося у літургії»[8, с.7]. Іконофільську тенденцію закидають монашеській «Хроніці» Феофана[29, с.9-10]. Свій виклад він починає з похвали блаженнішого Георгія, синкелла Патріарха Тарасія (784 – 806 рр.), який, висвітлюючи діяльність римських та візантійських імператорів, приділив увагу діям архієреїв вселенських престолів. Євсевій Кесарійський, починаючи працю, пише, що у ній йтиметься про апостольську спадщину[28, с.207-210]. До ідеологів іконошанування належали Іоанн Дамаскін (близько 675 – 749 рр.), Феодор Студит (759 – 826 рр.), патріарх Никифор (806 – 815 рр.) [29, с.9-10].

Важливим джерелом для церковно-правової історії є Анонімна хроніка 1234 р., складена яковітським монахом. Він був другом внучатого племінника сирійського історика і яковітського Патріарха Михаїла Сирійця (1126 – 1199 рр.), автора добре відомої Хроніки – мафріана Сходу Григорія під час перебування останнього у Шиггарі у 1189 р. Цей твір став доступним дослідникам на початку минулого століття, з єдиної копії кінця ХVІ ст., виконаної на папірусі, з приватної колекції. Початок, кінець і частина аркушів посередині рукопису відсутні. Текст розділений на глави, кожній з яких передує короткий зміст. Анонім складається з двох частин – світської і церковної історії. У першій частині автор пише про політику різних держав, зокрема ставлення василевсів до хрестоносців, політику візантійських імператорів у релігійній сфері. Автор зі співчуттям описує долю своїх єдиновірців в Едессі, Мелітені, Антіохії, Кішумі. Друга частина Аноніма – церковна історія – майже не збереглася. Навіть ті фрагменти, які вціліли, сильно пошкоджені. Вона містила історію сирійської (яковітської) Церкви, часто у контексті політики Візантії, починаючи з правління Юстиніана І (527 – 555 рр.). Найбільш пізня дата у вцілілих фрагментах другої частини – 1207 р. [9, с.146-149]. Окремі аспекти державної політики Візантії щодо релігії розкривають житія інших святих, зокрема Феодори-імператриці[32], а також імператриці Ірини ІІ [33]. Маловивченим залишається трактат Георгія Трапезундського «Про вічну славу самодержця і його світове володарювання», тісно пов’язаний з іншими його творами «Про істинність християнської віри», «Про божественність Мануїла», листами до Мехмеда ІІ[17, с.399].

«Візантійський Анонім VІ cт.» згадує священиків, характеризуючи соціальну структуру візантійського суспільства[16, с.60]. Богословів він ставить на найвищі щаблі соціальної ієрархії поряд із законознавцями[16, с.215]. Військові письменники Візантійської імперії у своїх працях віддзеркалювали вплив релігії на організацію військової сфери держави. На думку Маврикія, полководець, який отримає Божественне благовоління і поєднає його зі знанням військового статуту та власним бойовим досвідом, безпечно розпорядиться військом і досягне успіху. «Стратегікон» Маврикія містить систематизований комплекс практичних вказівок щодо організації релігійної служби в армії[16, с.70-73]. В Акафісті візантійсько-перська війна 603 – 629 рр. виступає війною за віру, боротьба вогню і меча [6]. Пізньовізантійський історик Георгій Акрополит описуючи обрання першого нікейського імператора, Феодора Деспота (згодом Феодора І Ласкариса), відзначає участь у цих зборах духовенства. Акрополит писав, що імператори хочуть бачити вищих ієрархів покірними їхній волі[5, с.223-228]. Прокопій у «Таємній історії» засуджував Юстиніана за переслідування (побиття вояками) єретиків та язичників, оповідаться їх подробиці. Проте в трактаті «Про споруди» автор віддає належне Юстиніанові за навернення у істинну віру.

Ставлення щодо Церкви в управлінсько-правовій літературі Візантії ІХ ст. розкриває жанр «княжеських зерцал», представлений за правління Василя І одразу двома творами – «Учительними главами» і «Другим Повчанням» Василя своєму синові, майбутньому імператорові Львові VІ. Їхнє звертання до конфесійної проблематики пояснюється особливостями періоду: внутрішнім розколом Візантійської Церкви на прихильників патріархів Ігнатія і Фотія, загострення суперечностей з Папським престолом, втручання у ці події Василя І і Льва VІ. Тут Церква не лише мати, а й наставниця у державних починаннях [30, с.67].

Основним типом візантійських церковно-правових пам’яток, які були відомі у Київській Русі, стали збірки, що з ХІІІ ст. отримали назву кормчих книг. Вони містили апокрифічні апостольські правила, постанови вселенських та окремих помісних (визнаних канонічними) соборів, твори церковних письменників ІV – VІІ ст. стосовно норм управління, права і служби, компіляції з настанов візантійських імператорів[31, с.10]. Знайшли своє відображення у джерелах Київської Русі події пізньовізантійської доби. Ідейний та фактичний зміст цих літописів, їхні текстологічні особливості проаналізував джерелознавець Л. Черепнін. Це повість про Флорентійський Собор суздальського попа Симеона і записки невідомого автора про посольство з Північно-Східної Русі до Італії на Собор. Повість суздальського попа Симеона «Исидоров Собор и хожение его» складається з 5 частин. Його автор оповідає про дебати, які він чув і бачив перебуваючи на Соборі разом з митрополитом Ісидором і єпископом Авраамієм. Однак погане знання грецької і латинської мов змушувало його звертатися до інших учасників Собору. Є підстави вважати, що записки Симеона носили протокольний характер, а полемічні нотки були надані їм згодом [27, с.177]. Важливе місце займають свідчення сучасників – русичів щодо подій у Візантії. Новгородець, який став свідком захоплення Константинополя у 1204 р., написав «Повесть о взятии Царьграда фрягами», яку згодом включили до Новгородського літопису. М. Заборов підкреслює інвентарну точність цих описів[11, с.98-101]. Вони дозволяють уточнити свідчення хрестоносців, які брали участь у створенні Латинської імперії (Жоффруа де Віллардуена[7], Робера Кларі)[14].

Співставлення різноманітних за формою і змістом пам’яток дозволяє неупереджено відтворити як загальний хід формування як державної політики щодо Церкви так і системи церковно-канонічного права, їхні особливості на різних етапах розвитку Візантійської імперії. Поряд з нормативно-правовими актами церковно-правову історію висвітлюють різноманітні хроніки, трактати, повчання, листування, описи, свідчення та щоденники сучасників тощо. Окремо підкреслимо роль дипломатичної документації, яка виопуклює вплив Константинопольського Патріархату та християнства на вироблення та реалізацію зовнішньополітичної доктрини Візантійської імперії. Разом з тим, окремого дослідження потребує комплекс нормативно-правових актів місцевих органів влади щодо Церкви.

Список використаних джерел:

1. Алексеенко H. A. Моливдовул комита Опсикия начала VIII в. из Херсонеса / H. A. Алексеенко // АДСВ. – Екатеринбург: Урал. гос. ун-т; Волот, 1999. – Вып. 30. – С. 65 – 82.

2. Алексеенко Н. А. Патриарший моливдовул из Херсонеса / Н. А. Алексеенко // АДСВ. – Свердловск, 1990. – Вып. 25: Византия и сопредельный мир. – С. 25 – 29.

3. Багрянородный Константин. Об управлении империей: Текст, переводы и комментарий [под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосельцева] / Константин Багрянородный. – [Изд-е 2-е, исправл.] – М.: Наука, 1991. – 496 с.

4. Бибиков М. В. «Великие Василевсы» Византийской империи: к изучению идеологии и эмблематики сакрализации власти / М. В. Бибиков // Священное тело короля: ритуалы и мифология власти [отв. ред. Н. А. Хачатурян]. – М.: Наука, 2006. – С. 29 – 51.

5. Бибиков М. В. Историческая литература Византии / М. В. Бибиков. – СПб.: Алетейя, 1998. – 317 с.

6. Василик В. В. Отражение событий византийско-персидской войны в Акафисте / В. В. Василик // Русь и Византия: Место стран византийского круга во взаимоотношениях Востока и Запада: Тезисы докладов ХVІІІ Всероссийской научной сессии византинистов (Москва, 20 – 21 октября 2008 года) [предисл. Г. Г. Литаврина]. – М.: ИВИ РАН, 2008. – С. 36 – 43.

7. Виллардуэн, Жоффруа де. Завоевание Константинополя [пер. М. А. Заборова] / Жоффруа де Виллардуэн. – М. : Наука, 1993. – 302 с. – (Памятники исторической мысли).

8. Гарипзанов И. Х. Рецепция античного наследия в каролингскую эпоху: имперский код власти и проблема Каролингского Возрождения / И. Х. Гарипзанов // СВ. – М.: Наука, 2005. – Вып. 66. – С. 3 – 22.

9. Гусейнов Р. А. Сирийский аноним 1234 г. о Византии и ее соседях / Р. А. Гусейнов // АДСВ. – Свердловск, 1973. – Вып. 10. – С. 146 – 150.

10. Драсханакертци И. История Армении [пер. с древнеарм., вст. ст. и коммент. М. О. Дарбинян-Меликян; отв. ред. К. Н. Юзбашян] / И. Драсханакертци. – Ереван: Советакан Грох, 1986. – 400 с.

11. Заборов М. А. Известия русских современников о крестовых походах / М. А. Заборов // ВВ. – 1971. – Т. 31. – С. 84 – 107.

12. Источниковедение истории южных и западных славян (феодальный период): Учебное пособие [отв. ред. Л. П. Лаптева]. – М.: Изд-во МГУ, 1999. – 252 с.

13. Йорданов И. Мисия на византийският монах и презвитер Антоний в средновековна България през последната четвьрт на IX в. / И. Йорданов // АДСВ. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2002. – Вып. 33. – С. 80 – 84.

14. Клари, Робер де. Завоевание Константинополя [пер. М. А. Заборова] / Робер де Клари. – М. : Наука, 1986. – 174 с.

15. Кленина Е. Ю. Ранневизантийский епископский комплекс в Херсоне / Е. Ю. Кленина // АДСВ. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2008. – Вып. 38. – С. 64 – 78.

16. Кучма В. В. Военная организация Византийской империи / В. В. Кучма. – СПб.: Алетейя, 2001. – 426 с.

17. Лобовикова К. И. Христианство, иудаизм и ислам в трактате Георгия Трапезундского «О вечной славе самодержца и его мировом владычестве» / К. И. Лобовикова // АДСВ. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2003. – Вып. 34: материалы XI Международных научных Сюзюмовских чтений (Екатеринбург, 26 – 28 марта 2003 г.) – С. 399 – 414.

18. Малахов С. Н. К вопросу о локализации епархиального центра Алании в ХІІ – ХVІ вв. / С. Н. Малахов // Аланы: Западная Европа и Византия [отв. ред. В. X. Тменов]. – Владикавказ: Северно-Осетинский НИИИФЭ при СМ Северо-Осетинской ССР, 1992. – C. 149 – 179.

19. Медведев И. П. Дипломатика частного византийского акта / И. П. Медведев // Проблемы источниковедения западноевропейского средневековья: Сб. ст. и мат. [под ред. В. И. Рутенбурга]. – Л. : Наука, Ленинград. отд., 1979. – С. 124 – 147.

20. Науменко В. Е. К вопросу о церковно-административном устройстве Таврики в VIII – IX вв. (по данным Notitiae episcopatuum) / В. Е. Науменко // АДСВ. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2003. – Вып. 34: Материалы XI Международных научных Сюзюмовских чтений (Екатеринбург, 26 – 28 марта 2003 г.). – С. 123 – 145.

21. Омельчук В. В. Особливості еволюції канонічних актів у правовому просторі Візантійської імперії // Наукові записки Інституту законодавства ВР України. – 2012. – Вип. 6. – С. 17 – 21.

22. Омельчук В. В. Податкові та адміністративні привілеї церкви і монастирів Візантійської імперії / В. В. Омельчук // Наукові записки Інституту законодавства ВР України. – 2012. – Вип. 5. – С. 52 – 54.

23. Омельчук В. В. Церковна ієрархія та нормотворчість у Візантійській імперії // Правничий часопис Донецького національного університету. – 2012. – №2. – С. 232 – 240.

24. Пашкин Н. Г. Византия в европейской политике первой половины ХV в. (1402 – 1438) / Н. Г. Пашкин. – Екатеринбург: Изд-во Уральского ун-та, 2007. – 238 с.

25. Пигулевская Н. Сирийские источники по истории народов СССР / Н. Пигулевская. – М., Л.: Изд-во АН СССР, 1941. – 171 с.

26. Смычков К. Д. Печати церковных иерархов из Херсона / К. Д. Смычков // АДСВ. – Екатеринбург: Урал. гос. ун-т : Волот, 1999. – Вып. 30. – С. 124 –129.

27. Черепнин Л. В. К вопросу о русских источниках по истории Флорентийской унии / Л. В. Черепнин // СВ. – Вып. 25. – М.: Изд-во АН СССР, 1964. – С. 176 – 187.

28. Чичуров И. С. К проблеме авторского самосознания византийских историков ІV – ІХ вв.) / И. С. Чичуров // Античность и Византия: Сб. cт. [отв. ред. Л. А. Фрайберг]. – М.: Наука, 1975. – С. 203 – 217.

29. Чичуров И. С. Место «Хронографии» Феофана в ранневизантийской историографической традиции (ІV – начало ІХ в.) / И. С. Чичуров // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования: 1981 [отв. ред. Т. В. Пашуто]. – М.: Наука, 1983. – С. 5 – 174.

30.Чичуров И. С. Политическая идеология Средневековья (Византия и Русь) / И. С. Чичуров. – М.: Наука, 1991. – 176 с.

31. Щапов Я. Н. Византийское и югославянское правовое наследие на Руси в ХІ – ХІІІ вв. / Я. Н. Щапов. – М.: Наука, 1978. – 291 с.

32. Life of St. Theodora the empress // Byzantine defenders of images: eight saints’ lives in English translation. – 1998. – P. 353 – 383; Bίος τῆς αὐτοκράτειρας Θεοδώρας // Symmeikta. – 1983. – Vol. 5. – P. 257– 271.

33. Treagold W. The Unpublished Saint’s Life of Empress Irene II / W. Treagold // BF. – 1982. – Vol. 7. – S. 237 – 251.

Омельчук Володимир Васильович – кандидат історичних наук, співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.

URL

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s