Дослідники Василевса

УВАГА!

В опитуванні можна обрати лише одну відповідь!

Власні варіанти просимо зазначати в коментарях.

Інші опитування від Василевса:

Advertisements

59 comments on “Дослідники Василевса

  1. Костянтин коментує:

    Українські візантиністи Російської імперії.

    • Basileus коментує:

      Проблема в тому, що вони не вважали себе українцями, а дехто взагалі був українофобом. Кулаковський був би проти, якби його назвали “українським візантиністом”.

      Так що тоді швидше так, як зробив С.І. Лиман ( https://byzantina.wordpress.com/2011/01/03/lyman/ ) : “історики українських земель Російської імперії”

      • Не можу згадати коментує:

        о, “історики українських земель Російської імперії” наче нормально, але все ж – вони більше українські, ніж вітчизняні (повертаючись до дискусії в ЖЖ).

        У світі так роблять: де народилися + якої національності = стаття в Вікіпедії з визначенням країнної приналежності

  2. Костянтин коментує:

    >вони не вважали себе українцями, а дехто взагалі був українофобом

    У такому разі — “Російські візантиністи”.

    • Basileus коментує:

      Це тупиковий хід – ми відмовляємося від традицій сильної історичної школи. Звичайно, вони не були українськими візантиністами. Але ж, з іншого боку, вони були візантиністами саме в Києві, Одесі й Харкові, а не у Санкт-Петербурзі, Дерпті (Юрьєві), Москві чи там Казані.

      • Костянтин коментує:

        Це тупіковий хід для тих, хто хоче за будь-яку ціну “створити” українську школу візантиністики ХІХ сторіччя.
        Я вважаю, що у таких питаннях опиратися на територіальну належність і тяглість можна лише тоді, коли є державне утворення (тобто, стосовно України — починаючи з 1917 року). Коли ж державного утворення немає (до 1917 року), маємо звертатися до самоідентифікації людини. Так, це значно зменшує кількість вчених, яких можна вважати “нашими”, але не робить із нас, вибачте на слові, посміховисько.

        Інша справа, коли можна виокремити “Харківську”, “Одеську”, “Київську” школу візантиністики. Про них можна писати у контексті “української візантиністики”, але дуже обережно, типу: “у Києві наприкінці ХІХ ст. сформувалася потужна школа візантиністики, провідними вченими якої були російські медієвісти Іванов, Петров і Сидоров”. Тобто, стосовно коментарію нижче про окремішність дослідників з університету Св. Володимира — відірваність від загальної течії російської науки ще не робить їх українськими дослідниками.

        Щодо назви “історики українських земель Російської імперії”, то вона мені видається занадто архаїчною через оце “українських земель”. Краще вже “малоросійських губерній” чи “українських губерній”. До того ж “українські землі” — це щось більш етнічне, ніж територіально-політичне.

    • Basileus коментує:

      Костю, питання в іншому. Я хочу сказати – це наша візантиністика. Так, вона не-українська, але вона таки наша. Чи потрібно візантиністиці, щоб бути “нашою”, бути до того ще й “українською”?

    • Basileus коментує:

      “наша” – та, яку ми визнаємо своєю, і за якою визнають наше право визнавати її нашою інші

    • Basileus коментує:

      “ми” – науковці, які визнають тяглість, спадкоємність і спорідненість своїх досліджень щодо досліджень науковців певної школи, і за якими інші визнають те саме

      це все мені нагадало формулювання Ярослава Грицака за статті “Хто такі українці і чого вони хочуть” (Критика, 2011, чило 7-8, с. 13):

      “славнозвісний конфлікт між “двома Українами” є не так конфліктом між двома національними проєктами (українським і російським), як між двома проєктами модерности: між тим, який уважає, що нації та національні ідентичності є центральними для модерного світу, і тим, який так не вважає”

      я схиляюся до другого варіанту, бо не вважаю національну ідентичність (у її етнічному вимірі) ключовою в сучасному світі

      якщо, в кінцевому підсумку, візантиністика в 1920-ті рр. у ВУАН вийшла корінням з російської дореволюційної, а сучасна харківська з російської дореволюційної візантиністики і антикознавства та археології радянської доби, то для них “нашими” були і є, відповідно, російська і радянська наука (причому в цілому, без регіонального поділу)

    • Basileus коментує:

      вітчизняні візантиністи

      • aldvs коментує:

        Тут треба в примітці додати визначення вітчизни. Бо це слово не позбавлене політичних та ідеологічних амбівалентностей.

      • Basileus коментує:

        Зрозуміло, що треба, але що нам заважає бачити Вітчизну раніше 1991 р.? УРСР таки Українська РСР, та й у ХІХ ст. прадіди наші жили не на Марсі.

  3. Данило коментує:

    о так
    це болюче питання.

    я обрав варіант “українські візантиністи”. хоча “російсько-українські” ближче до правди. Але якщо вони працювали виключно в Україні, розвивали наукову традицію на території України, то вони все ж українські (яким є їхніх безпосередній стосунок до російської “школи”?).

    Російсько-українські – ті, хто розвивав візантиністику і там, і тут 😉 Тобто і в Україні, і в Росії (в сучасних межах).

    Це рішення вважаю політичним, оскільки наша наука має комплекс меншовартості стосовно російської. Якщо “віддати” цих дослідників, то в нас всі науки розвиваються десь з середини ХХ ст. (маю на увазі – як школи зі своїми лідерами та представниками). Проте згадані “росіяни” ж більше сприяли розвитку української науки.

    Якщо говорити про українську соціологію, то питання дуже болюче.
    Низка соціологів ХІХ ст. були родом з України, працювали в Україні, але українцями себе не вважали, а тому тепер їх називають російськими соціологами.
    Наприклад, Максим Ковалевський – з Харкова, або Євгеній де Роберті – з Поділля, Богдан Кістяківський… Щоправда, останній більше федераліст (послідовник М. Драгоманова). Але перших двох ми росіянами “віддали”. (Хоча Ковалевський є засновником Російської вищої школи суспільних наук в Парижі, дата створення якої є днем народження російської соціології. Саме Ковалевський запрошував туди викладати М. Грушевського, і саме там М.Г. а) дійшов до “звичайної схеми” та б) навернувся в соцології (теорія О. Пріцака, яка дещо перебільшена, але факт впливу Е. Дюркгайма на М.Г. таки мав місце). Тобто зв*язок тісний з українською традицією.)

  4. Basileus коментує:

    Чимало коментарів до опитування з”явилося тут: http://baudolinos.livejournal.com/368936.html

  5. Andrii Yasinovskyi коментує:

    До речі, Ігор Шевченко, українець родом з Польщі, що вчився в Європі і працював в Америці, ніколи не називав себе українським візантиністом. Коли його так називали в його присутності, він казав приблизно таке: «Ви можете називати мене як завгодно, але я себе українським візантиністом не вважаю».

    Що ж виходить? Коли ми хочемо мати багато українських візантиністів, то легко міняємо критерії, залежно від обставин. Шевченко — український вчений, бо, хоч працював ціле життя в американських університетах, зате українець. Кулаковський — теж український вчений, бо хоч і не українець, але працював у так би мовити «українському» (насправді імператорському) університеті.

    «Проте згадані “росіяни” ж більше сприяли розвитку української науки.»
    «яким є їхніх безпосередній стосунок до російської “школи”?»
    Вони вийшли із російської школи, були продовжувачами російської школи, працювали для російської школи і стали, врешті, важливою і невід’ємною її ланкою. Українська наука, що почала бурхливо розвиватися на Наддніпрянщині, після 1918 р., теж багато взяла із цієї школи, подібно як вчені Галичини черпали зі шкіл у Відні чи Мюнхені.

    «ми відмовляємося від традицій сильної історичної школи»
    Чому відмовляємося? Не обов‘язково вважати цю когорту «українськими візантиністами», щоб відчувати себе причетним до цієї школи. Хіба соромно вчитися в чужинців, якщо вони висококласні фахівці?

    «вони були візантиністами саме в Києві, Одесі й Харкові, а не у Санкт-Петербурзі, Дерпті (Юрьєві), Москві чи там Казані.»
    Те, що вихованець Московського університету Кулаковський став професором у Києві, а не деінде –– це воля випадку або забаганка чиновника імперського Міністерства народної освіти. Хтозна, чи сам він був щасливий з того, що довелося проміняти Москву на Київ.

    «вони не вважали себе українцями, а дехто взагалі був українофобом.»
    От власне. Юліан Кулаковський, монархіст і член ради клубу російських націоналістів — український візантиніст! Хіба вам не здається, шановні колеги, що це звучить смішно?

    Справжня наука, я вважаю, космополітична, а тому будь-який поділ на «наших» і «ненаших» є суб‘єктивний, а часом і штучний. Але коли треба вибрати із запропонованого, то, керуючись принципами власного сумління та академічної чесності, зупинюсь на варіанті РОСІЙСЬКІ ВІЗАНТИНІСТИ.

    • Basileus коментує:

      Слушні зауваження, але маю таке питання: чи не були часом російські візантиністи в Україні чужими (на вповні своїми) і для російської науки?

      Маю на увазі частину висновків історіографічного дослідження Чеканов В. Ю. “Візантиністика в Київському університеті Св. Володимира (друга половина XIX – початок XX ст.)” ( https://byzantina.wordpress.com/2010/12/18/chekanov/ ).

      Цитую автореферат (с. 16):

      “Через перевагу в дослідному інструментарії спеціально-історичних методів в їхній творчості склалися тенденції до переважного розгляду вузькоспеціальних питань та до відриву від участі у формуванні концепції російської візантиністики (дослідження аграрної та економічної історії Візантії,намагання довести її спорідненість з Європою).

      …вони не сприяли утвердженню російської візантиністики як національного варіанту світової візантиністики з власним колом проблем та підходів до їх вивчення.

      Діяльність київських візантиністів, одночасно відірвана як від проблематики російської науки, так і від місцевого контексту через зосередженість їх на сюжетах зі всесвітньої історії, не могла призвести до утворення в Університеті Св. Володимира середовища, сприятливого для концептуальних досліджень у сфері візантиністики, і, зрештою, до виникнення науково-історичної школи”.

  6. Назар Козак коментує:

    А чому виникло це питання? Цікаво було б почути обгрунтування.

  7. Назар Козак коментує:

    я б писав “харківські візантиністи” і не видимував. а контекст не “українські землі” чи “імперія”, а глобальніше ну хоча б Східна Європа.

    • Basileus коментує:

      тут питання, наскільки вони були включені в глобальніший контекст Східної Європи

      а ось контекст імперії цілком наочний

      • Назар Козак коментує:

        я говорив про контекст дослідження. в цей контекст включає той хто досліджує. це прерогатива дослідника вибирати перспективу з якої він дивиться на предмет дослідження.
        ви ж здається маєте на увазі їхнє “значення” для історіографії, що скажімо в рос. імперії це було явище а ось вже ширше то вже не дуже. я правильно зрозумів?

    • Basileus коментує:

      ну то ж треба ставити їх в усі можливі контексти

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s