Лесюк М. Становище Візантійської імперії в VІІ столітті

На початку VII століття в історії Візантії можна прослідкувати не тільки визначені факти, які служать показником остаточного розриву з римськими традиціями і ідеалами, але разом з тим, в характері настроїв державних діячів і суспільства зауважуються нові риси, принесені новими людьми і новими поглядами. Правління Іраклія відкриває нову епоху в історії Візантії, яка прокладає межу між старим і новим історичним періодом. Проте уявити в об’єктивному світлі характер діяльності Іраклія дуже важко, як через малу кількість відомостей про його внутрішню діяльність, так і в зв’язку з тією обставиною, що нові елементи державності, які поступово входили в життя з цього часу, не знайшли собі ні належної оцінки, ні визначеного місця в історичних джерелах [12, с. 3].

Візантія часів Іраклія не схожа на імперію часів Юстиніана. Активна напруженість сил при Юстиніані мала на меті воскресити ідею Римської імперії і об’єднати різні народи, які входили в склад імперії завдяки єдності віри і закону; ця думка була практично здійснена завдяки надзвичайній енергії Юстиніана, та його мистецтву оцінювати людей і давати їм відповідні їх здібностям доручення. Але в самій ідеї всесвітньої імперії не було життєвості, і здійснені плани Юстиніана не були довговічними в політичному відношенні. Навпаки, завдання Іраклія було визначеним і конкретним, мова йшла не про нові завоювання, а про засоби для збереження, того що ще можна було врятувати [12, с. 3 – 4].

Імператор Іраклій і його найближчі наступники започаткували в Візантії нову династію, можливо, вірменського походження. Вірменський історик VII століття Себеос, як цінне джерело часів Іраклія, пише, що прізвище Іраклія знаходилося в спорідненості з відомим вірменським родом Аршакидів. [2, с. 106] Цьому може дещо суперечити свідоцтво джерел про біляве, золотисте волосся Іраклія. Іраклій правив з 610 по 641 рік. Від першої дружини Євдокії Іраклій мав сина Костянтина, який, процарювавши декілька місяців після смерті батька, помер в тому ж 641 році. В історії він відомий як Костянтин III (один з трьох синів Костянтина Великого вважався Костянтином II). Після Костянтина III правив впродовж декількох місяців син Іраклія від його другої дружини Мартіни, на ім’я Іраклон або Іраклеон (справжнім його ім’ям було Іраклій). Іраклон восени 641 року був усунений від влади, після чого імператором був проголошений син Костянтина III, Констант II, який царював з 641 по 668 рік.

Можливо, в даному випадку грецька форма його імені Конста (лат. Констант) є скороченим ім’ям від Костянтина; останнє ім’я його було офіційним, принаймні, на візантійських монетах; в західних офіційних документах того часу і навіть в деяких візантійських джерелах він називається Костянтином. Народ же, мабуть, називав його Константом. Після нього правив енергійний син Костянтин IV із звичайним прізвиськом Погонат, тобто Бородатий (668-685). Але, як тепер виявляється, це невірно, і прізвисько «Погонат» треба відносити до його батька.

Із смертю Костянтина IV в 685 році закінчується епоха Іраклійської династії. Останній представник цієї династії Юстиніан II, з прізвиськом Ринотмет, тобто «з відрізаним носом» [4, с. 74-75], син Костянтина IV, правив двічі, – з 685 по 695 рік і з 705 по 711 рік. Під час свого правління Юстиніан II відзначився численними жорстокостями. Треба думати, що жорстока розправа імператора з представниками знаті має пояснюватися не одним його свавіллям, але тією незадоволеністю її представників, які не хотіли примиритися з сильною волею і самодержавством Юстиніана, і прагнули скинути його з престолу. Навіть в джерелах досить яскраво виражена тенденційно ворожа Юстиніану традиція. У 685 р. він був повалений, і після того, як йому відрізали ніс і язик, він був засланий до кримського Херсонесу. Звідти йому вдалося втекти до хазарського кагана, на сестрі якого він одружився. Згодом за допомогою болгар він зумів повернути собі трон [12, с. 256].

Після повернення в столицю Юстиніан розпочав жорстоку помсту всім особам, причетним до його скинення з престолу. Нарешті, здійснювана ним тиранія викликала у 711 р. революцію, під час якої були вбиті сам Юстиніан і його родина. У 711 році Іраклійська династія закінчилася. В період між двома царюваннями Юстініана II правили два випадкові імператори -військовий провідник Леонтій (695-698), родом з Ісаврії, і Апсимар, що одержав при зведенні на престол ім’я Тиверія (Тиверій III, з 698 по 705 рік). Після жорстокої розправи над Юстиніаном II в 711 році впродовж шести років, з 711 по 717 рік на візантійському престолі сиділи три випадкові імператори: вірменин Вардан, або Філіппік (711-713), Артемій, перейменований при коронації Анастасія (Анастасій II, 713-715) і, нарешті, Феодосій III (715-717) [17, с. 237]. Час анархії, що панувала у Візантії з 695 року закінчився в 717 році зведенням на престол знаменитого Льва III, з якого починається вже нова епоха в історії Візантії.

Це зовнішньополітичні проблеми, персидські війни і кампанії проти варварів і слов’ян. В особі Іраклія імперія одержала талановитого і енергійного імператора, який, особливо після тиранії Фоки, здавався населенню зразковим правителем. За словами сучасного Іраклію поета Георгія Пісиди, що описав у віршах його персидські походи і аварське нашестя, новий імператор проголосив, що «влада повинна керувати не стільки страхом, скільки любов’ю» [1, с. 18]. Іраклій був творцем середньовічної Візантії, – говорив історик Острогорський, державною концепцією якої була римська ідея, мова і культура якої були грецькими, а віра – християнською.» Досягнення Іраклія тим більше заслуговують уваги, бо до моменту його пришестя до влади становище імперії було вкрай небезпечним. Перси загрожували зі сходу, авари із слов’янами з півночі. Внутрішні справи, після тільки що пережитого жахливого правління Фоки знаходилися в стані анархії. В нового імператора не було в розпорядженні ні достатньої кількості військ, ні грошей. Тому початок правління Іраклія був сповнений важких випробувань для імперії. В 611 році перси завоювали Сирію і оволоділи головним містом візантійських східних провінцій Антіохією. Дамаск незабаром також перейшов в руки персів. Завоювавши Сирію, перси вирушили на Палестину і в квітні 614 року приступили до облоги Єрусалиму, що продовжувалася двадцять днів.

Нарешті, стінобитні знаряддя персів зруйнували міську стіну, після чого, «злі вороги вступили в місто з великою люттю, як розлючені звірі, і дракони» Місто було розграбоване; християнські святині зруйновані. Храм Гробу Господнього, побудований Костянтином Великим і Оленою, був пограбований і спалений. Християн нещадно знищували. Єрусалимські євреї були на стороні персів і, захопивши місто, вони брали діяльну участь у вбивствах християн, яких за деякими відомостями загинуло тоді до 60000. Багато коштовностей було відвезено до Персії. Одна з найдорожчих святинь християнського світу Святе Животворяще Древо, або Хрест Господній, була також відвезена в Ктесифон.

Серед численних полонених, відправлених до Персії був єрусалимський патріарх Захарія [9, с. 82]. Спустошливе завоювання персами Палестини і розгром Єрусалиму стали поворотними подіями в історії цього краю. За словами академіка Н. П. Кондакова, «це була біда, нечувана після взяття Єрусалиму при Титі і цього разу непоправна: для цього міста вже не було потім епохи, подібної часам Костянтина, і прекрасні споруди в його стінах, подібно до так званої Омарової мечеті, вже не складуть епохи в історії; відтепер місто і його будівлі приходять в занепад зі сходинки на сходинку, і самі хрестові походи, багаті всякого роду результатами і, мабуть, всякою здобиччю для самої Європи, відгукнуться тільки смутою і плутаниною в житті самого Єрусалиму. Персидське нашестя зруйнувало штучну, греко-римську культуру Палестини, зруйнувало землеробство, обезлюднило міста, знищило або на якийсь час, або назавжди монастирі і лаври, припинило торгівлю. Цим нашестям звільнилися від колишнього страху грабіжницькі племена арабів, і вони приготувалися до майбутнього об’єднання широкомасштабної війни. З тих пір період культурного розвитку країни закінчився; для неї настає та смутна епоха, якій доречніше всього було б дати назву Середніх віків» [5, с. 78].

Легкість завоювання персами Сирії і Палестини пояснюється монофізицтвом більшої частини населення цих областей. Монофізити, як відомо, терпіли сильні утиски з боку візантійського уряду наступників Юстиніана і тому віддали перевагу владі персидських вогнепоклонників, в країні яких несторіани, наприклад, користувалися відносною віротерпимістю. Персидське нашестя не обмежилося Сирією і Палестиною. Частина персидського війська, пройшовши через всю Малу Азію і завоювавши Халкідон, на березі Мармурового моря біля Босфору, отаборилася в Хрісополі (сучасний Скутар), напроти Константинополя. Інша ж персидська армія завоювала Єгипет. Олександрія впала в 618 або 619 році. Як в Сирії так і Єгипті, монофізитське населення не подало належної підтримки візантійському уряду і з легкістю перейшло під владу персів. Втрата Єгипту була важким ударом для Візантійської імперії, оскільки Єгипет був житницею Константинополя.

Припинення постачання єгипетським зерном мало важкі наслідки для економічного стану столиці. Одночасно з жорстокими ворогами на півдні і сході у війні з персами Візантія наразилася на серйозну небезпеку на півночі, а саме на Балканському півострові, де аварослов’янські полчища на чолі з варварським каганом, грабуючи та руйнуючи, дійшли до самого Константинополя і увірвалися в місто. Цього разу справа обмежилася наскоком, що дозволило аварському кагану повернутися на північ з численними полоненими і багатою здобиччю. Ці загарбники згадуються в писаннях сучасника Іраклія, Ісидора, єпископа Севільського, який зазначив в своїй хроніці: «Йшов шістнадцятий (п’ятий) рік правління Іраклія, на початку якого слов’яни захопили у римлян Грецію а перси захопили Сирію і Єгипет.» [9, с. 236] Приблизно в цей же час (624 р.) Візантія втратила свої останні володіння в Іспанії, де вестготське завоювання було завершено королем Свинтілою. Балеарські острови залишилися в руках Траклія [5, с. 192 . Після деяких вагань імператор все ж вирішив почати війну з Персією. Зважаючи на виснаженість державної казни, імператор скористався церковними скарбами столиці та провінцій і наказав карбувати велику кількість золотої і срібної монети. Небезпека з боку аварського кагана на півночі, як сподівався Іраклій, була усунена сплатою йому великої суми грошей і звільненням знатних заручників. Після цього, весною 622 року, імператор переправився до Малої Азії, де протягом кількох місяців проводив набір війська і навчав його військовій справі.

Персидський похід, що мав, між іншим, мету повернути Животворче Древо і Єрусалим, набував характеру хрестового походу. Сучасні історики вважають, що Іраклій впродовж з 622 по 628 рік зробив три персидські походи, що увінчалися вражаючим успіхом. З цієї нагоди, сучасник цих подій поет Георгій Пісида склав Епіникій (Пісню перемоги) названу «Іракліада», а в іншій поемі «Гексамерон» («Шестоднев»), про створення світу, він натякав на шестирічну війну, в якій Іраклій переміг персів. Вони нагадали Ф. І. Успенському блискучі походи Олександра Македонського. Іраклій залучив на свій бік кавказькі народи і вступив в союз з хазарами. Взагалі північні закавказькі області Персії служили однією з головних арен військових дій [12, с. 268]. Під час відсутності імператора, що перебував з своїми військами в далеких походах, столиця наразилася на серйозну небезпеку. У 626 році аварський каган вирушив до Константинополя з величезними натовпами аварів і слов’ян, вступивши одночасно в змову з персами, загін яких дійшов до Халкидону, порушивши угоду з імператором. Аваро-слов’янські полчища взяли в облогу Константинополь. Проте константинопольському гарнізону вдалося відбити атаку і примусити ворогів тікати. Дізнавшись про невдачу аварського кагана, перси віддалилися з-під Халкідону до Сирії.

Поразка аварів під Константинополем у 626 році стала однією з основних причин ослаблення дикої аварської держави [8, с. 209]. Тим часом в кінці 627 року Іраклій завдав рішучої поразки персам поблизу руїн стародавньої Ніневії (біля сучасного міста Мосула на р. Тигр) і вступив в центральні персидські області. Багата здобич дісталася в руки імператора. Він відіслав до Константинополя обширний, тріумфальний маніфест, який описував його успіхи у війні проти персів і оголошував про кінець війни і його блискучу перемогу. «У 629 році слава Іраклія була повною, сонце його геніальності розсіяло темряву, яка нависла над імперією, і тепер перед очима всіх здавалося, починалася славна ера миру і величі. Вічний і жахливий ворог – перси – були назавжди переможені, на Дунаї могутність аварів швидко згасала.

Хто, таким чином міг протистояти візантійським арміям? Хто міг загрожувати імперії? В цей самий час персидський цар Хосрой був повалений і вбитий, а переможець, що вступив на престол Кавад Широє, розпочав з Іраклієм мирні переговори. На підставі умов миру перси повернули Візантії завойовані області, Сірію, Палестину і Єгипет, і захоплений ними Животворчий Хрест. Іраклій з великим торжеством повернувся в столицю; а через деякий час попрямував до Єрусалиму, де для глибокої втіхи християнського світу Животворящий Хрест, повернений з Персії, був встановлений на колишнє місце на радість всім християнам.
Сучасник цих подій вірменський історик Себеос так описує ці події: «В день вступу до Єрусалиму там відбувалося велике торжество. Лунав голос плачу й печалі, лилися сльози з розчуленого сердець царя і знаті, всіх військ і жителів міста. І ніхто не міг співати Господніх пісень від плачевного розчулення всього натовпу. Цар встановив Хрест на попереднє його місце і все церковне начиння розставив по своїх місцях і роздавав всім церквам і жителям міста подарунки і гроші» [8, с. 213]. Персидської імперії, практично, більше не було. На її розвалинах розпочалася громадянська війна між Кавад-Широє і полководцем Шахрваразом. Імператор Іраклій підтримував то одну, то другу сторони, не даючи можливості перемогти жодній з них. Але й Візантія перебувала не в найкращому становищі. Армія втратила у війні половину своїх солдатів, казна була пуста, кращі області були спустошені. Розкол халкидонців і монофізитів продовжувався. Іраклій приймає ряд засобів проти євреїв як відповідь на зраду імперії. Крім того, ще в Персії до нього доходили слухи, що імперія загине від племені обрізаних. Іраклій наказав насильно хрестити всіх євреїв і навіть написав західним королям, пропонуючи послідувати його прикладу. Звичайно, цей указ не був втілений в життя, але такі кроки привели до жорстоких погромів та переселення великої кількості євреїв на Схід, котрі зненавиділи імперію.
Але небезпека прийшла не від євреїв. 12-й рік правління Іраклія – 622р., коли імператор почав контрнаступ проти персів, став роком Хіджри – початком мусульманського літочислення. В 629 році, коли Іраклій приймав поздоровлення від багатьох правителів, в столицю імперії надійшов лист від якогось арабського шейха Мухаммеда (Магомета), котрий назвав себе пророком Божим і закликав імператора прийняти його віру. Подібні листи були направлені царям Персії та Ефіопії і губернатору Єгипту, котрі залишили ці послання без уваги. Але вже через кілька років ім’я Мухаммеда буде гриміти усім світом. Сам пророк ісламу помер в 632 році, а вже через 19 років після його смерті, в 651році армії його послідовників не тільки завоюють Сирію і Єгипет, але і знищать залишки Персидської імперії. [6, с. 485].

Араби часів Мухаммеда знаходилися на дуже низькому рівні релігійного розвитку, що спускався до анімістичного характеру. Щорічно вони збиралися для поклоніння богам в місті Мецці, де цілували камінь, який впав з неба, вважаючи його священним. Для цього каменя вони спорудили будівлю у вигляді куба і назвали її Каабою. Араби поклонялися в Мецці принаймні 360-ти богам, включаючи Аллаха, культ якого був дуже поширений. Походження ісламської релігії пов’язане з ім’ям Мухаммеда, який відкинув політеїзм і встановив нову монотеїстичну релігію. Іслам до деякої міри може розглядатися як вчення синкретичне, оскільки він сформувався з впливів єврейських, християнських і місцево-арабських, до яких згодом додалися впливи персидські та індуїстські. Проте релігійна концепція Мухаммеда повинна бути визнана все-таки оригінальною, оскільки він розвинув місцеву арабську ідею Аллаха у такому вигляді, яка не співпадає ні з єврейським, ні з християнським уявленням про відношення Божества до людства, не говорячи вже про уявлення індуїстські. [6, с. 486].

Мухаммед ібн Абдаллах, курайшит із роду Хашим, народився в одній із благородних мекканських сімей у 570 році. Батько Мухаммеда, Абдаллах, помер до того, як народився його син. Коли Мухаммеду виповнилось два роки, він втратив і матір, а тому виховувався у свого дядька Абу Таліба. Дядько його був купцем, і це дало можливість Мухаммеду, коли йому виповнилося 12 років, подорожувати в різних містах країни. У 25 років Мухаммед пішов працювати до своєї далекої родички, вдови багатого купця, Хаджіджи, з якою згодом одружився, не дивлячись на те, що вона була старша від нього на 15 років. У них народилося шестеро дітей: два сини і чотири дочки. Але всі вони померли, за винятком однієї дочки Фатіми, яка пережила Мухаммеда. Дружина його померла в 620 р., після 25 років їх подружнього життя. Приблизно в 610 р. у Мухаммеда з’явилася схильність усамітнюватися для роздумів про релігію. Він йшов для цього в печеру на горі Хира поблизу міста Мекки. Під час цих усамітнень, йому почали приходити «духовні одкровення». Одного разу, коли він був в печері, Мухаммед почув звернений до нього заклик. Йому з’явилось видіння у вигляді безіменної примари, яке оголосило: «О Мухаммед, ти вісник Аллаха!»

Переляканий Мухаммед прибіг додому, розповів про видіння своїй дружині Хадіджі й відправився до свого двоюрідного братахристиянина Варака. Варак витлумачив видіння в тому розумінні, що це було явлення архангела Гавриїла, який являвся всім пророкам, і що Мухаммед також являється пророком єдиного Бога. Прийнявши визначену йому місію, Мухаммед почав отримувати нові одкровення. Почали з’являтися перші небагаточисельні послідовники. Першими мусульманами стали, перш за все, його родичі (дружина Хадіджа, племінник Алі) та близькі знайомі. Через три роки після першого одкровення, Мухаммед отримує вказівку розпочати суспільну проповідь.

Основним змістом його проповіді було проголошення єдинобожжя, що існує тільки один бог – Аллах. Запевняючи, що він є його пророком, посланим для арабів, щоб відвернути їх від неправдивого поклоніння, а також для проголошення про Страшний Суд, про Воскресіння, про нагороду вірним і муки тих, хто не увірував. Не зважаючи на те, що з’явилось ще декілька навернених, проповідь загалом була сприйнята людьми байдуже. Це пояснюється тим, що Мухаммед не був оригінальним на тлі язичницького середовища. І раніше у арабів існували аналогічні пророки, які вчили про те, що Бог один, про Його милості, та проголошували себе його пророками. І взагалі в цілому можна визнати, що Мухаммед, як проповідник, був зовсім не спроможній. За десять років в Мецці він не зміг здобути достатньо велику кількість прибічників. І навіть багато з тих, хто навернулися були навернені не ним, а його прибічниками.

Однак ідолопоклонство доживало свого кінця: Аравія дозріла для деякого релігійно-мистецького синтеза. Тут проживали народи різних національностей і релігій. Багато єретиків – іудейські, християнські, персидські, єгипетські – втікали в Аравію, де й оселялися. Працювали на широких аравійських просторах і місіонери всіх світових релігій. Зороастрійці мали успіх в північносхідних районах, де був поширений персидський вплив. В багатьох арабських містах були великі єврейські колонії, найбільш відома з них знаходилася в Медині. Багато арабів прийняли іудаїзм. Але найбільших успіхів досягли християнські місіонери. Халкидонство було поширене в Синаї і на півночі. Несторіанство закріпилося в північно-східних областях, котрі знаходилися під впливом персів. Монофізитські общини поселилися біля великих караванних шляхів майже до самого Йємена. Часто подорожуючи в палестинські, сирійські та іракські міста, арабські купці мали можливість вивчати релігії цивілізованого світу, але і в самій Аравії була древня традиція монотеїзма – так званий „ханіф”. Геній Мухаммеда ідеально підходив до того стану, в котрому знаходилася Аравія. [6, с. 485]. 622 рік став роком Хіджри (втечі).

Мухаммед разом з невеликою кількістю прихильників тікає з рідної Мекки, де він почав безуспішну боротьбу з поклонінням священному каменю Кааби, в Медину, де була велика колонія іудеїв. Однак і вони не визнали Мухаммеда пророком. Але широкі арабські маси почали відгукуватися на новий релігійний рух і об’єднуватися у велику арабську силу, котра надала Мухаммеду тверду владу над Мединою. Відразу після прибуття в Медину тут була збудована перша мечеть. А на прохання Мухаммеда самі жителі Медини прийняли на своє утримання мусульман з Мекки. Однак, так довго це тривати не могло, мединці самі були небагатими, і община не могла існувати в жебрацьких умовах. Тоді Мухаммед приймає рішення, яке можна вважати переломним в мусульманській історії. Бачачи, що неможливо прогодувати общину чесною працею, він вирішує зайнятись грабунком і здійснює перший віроломний набіг.

Мухаммед, який добре знав про пересування караванів, будучи в минулому їх учасником, приказав невеликому загону своїх прибічників напасти на караван, знаючи, що той буде незахищеним. І саме з цього часу розпочинається історія успіхів ісламу. Згідно ісламського вчення: «Посланець Аллаха – зразковий приклад для вас, для тих, хто покладає надії на Аллаха» (Коран 33:21). Тому дії і моральна зовнішність Мухаммеда мають велике значення для кожного мусульманина. Велику роль відігравало обґрунтування і заклики військової агресії проти немусульман. «Нехай воюють в ім’я Аллаха ті, які купляють майбутнє життя ціною життя в цьому світі. Тому, хто буде воювати в ім’я Аллаха і буде вбитий чи переможе, Ми даруєм велику винагороду» (Коран 4:74). А той, хто помре на джихаді буде возвеличений за свої справи до дня Воскресіння, і буде вільний від загробного Суду. [11, с. 35] Мухаммеду самому було приказано: «О пророк! Надихай віруючих воювати з невірними!» (Коран 8:65). І він надихав людей на джихад, говорячи їм про Райські Сади. Причому участь в джихаді – обов’язок мусульманина, незалежний від бажання виконувати його чи відмову. Прихильники Мухаммеда почали завойовувати деякі території. Завоювавши південь Аравії – Геджас, вони дійшли до центра – Неджада.

Воїни перетворилися на місіонерів. За це місіонерське завоювання вони отримували від свого вождя-пророка особливе благословення і обіцянку райських благ у випадку їхньої смерті в священній війні – в „джихаді”. Їх військовий подвиг полягав у знищенні ідолопоклонства та багатобожжя. Успіх войовничого руху на периферії поширився і на Мекку, котра в 630 році здалася Мухаммеду. Священною книгою мусульман являється Коран, який представляє собою запис тих «одкровень», які Мухаммед прорікав протягом свого життя. Ці одкровення викладені у віршованій формі, зібрані в сури (глави), що складаються з аятів (стихів).
В канонічній версії Корану 114 сур. Мова завжди іде від особи Бога: «Ми», або «Я». Зміст охоплює переказ біблійних історій, історій доісламської Аравії і древнього світу, моральні та юридичні постанови, полеміку з немусульманами, описання страшного суду та долі людини після смерті.

Коран вважається священною книгою тільки на арабській мові. Переклади не вважаються власне Кораном, хоч і здійснюються для розуміння змісту. Сучасне мусульманське вчення про Коран сформульовано так: «Коран являється словом Аллаха, тому він завжди існував, він не був створений Аллахом. Той Коран який сьогодні існує – прояв в матеріальному світі одвічного Корану – слова Аллаха. Пророк Мухаммед за допомогою одкровень отримав цю книгу, нічого не добавляючи свого і, нічого не втрачаючи, передав її своїм сподвижникам. Тому Коран не містить нічого, крім слів Аллаха. Більш того, текст Корану ніхто не може змінити за власним бажанням. Аллах обіцяє сам зберігати та оберігати Коран». Проте історія Корану свідчить про інше. При житті Мухаммеда багато мусульман записували його одкровення. Сам він, як вважають, був неграмотним, і записів не вів. Після його смерті ще при декількох його наступниках мусульмани задовольнялись усною пам’яттю та окремими записами.

Однак у битвах загинуло багато знавців коранічних одкровень, а серед існуючих списків виявились серйозні розходження. Щоб подолати виникнення розбіжностей священного тексту, третій халіф – Осман організував комісію по стандартизації тексту Корана під керівництвом Зейда ібн Сабіта – останнього писаря Мухаммеда. По всьому халіфату почали збирати збережені записи, їх склали в глави, часто без всякої систематизації, які назвали свавільними назвами, і розмістили в порядку їх величини. Отриманий текст був проголошений єдино вірним, копії якого були розіслані в центри мусульманського світу, а матеріали, що послужили до його написання були знищені.

Але розбіжностей уникнути не вдалося. Найавторитетніші знавці Корану відмовились здати свої записи, піддали критиці текст, складений Зейдом, і створили власні редакції Корану. Ці апокрифічні версії «священної книги» мусульман сильно відрізнялись від офіційного тексту. [ 7, с. 254 ].

Другим, після Корану, джерелом свідчень про те, як личить жити і діяти мусульманину є Сунна. По важливості її можна уподібнити Священному Переданню у православних християн. Сунна – це сукупність повідомлень про висловлення, вчинки і звички Мухаммеда, про те, що він вчив та одобрював. Сунна пояснює та доповнює Коран, тому дотримання сунни є головним змістом життя мусульманина. Сунна складається із хадисів, – коротких розповідей про вчинки чи вислови Мухаммеда.

Ці розповіді усно передавалися із покоління у покоління, і лише через двісті років були записані. До цього часу кількість хадисів досягла колосальної кількості, і навіть для упереджених мусульман було очевидно, що велика їх частина являються викривленими або зовсім підробленими. Тому мусульманські вчені почали роботу над відділенням достовірних хадисів від не достовірних. Результатом їх роботи явились збірники достовірних хадисів, які були признані канонічними і склали власне Сунну.

Зіткнення з Римською імперією почалось ще при житті пророка. Спочатку це були малі і не цілком успішні набіги на Палестину. При приємнику Мухаммеду Абу Бекрі погром Аравії був завершений завоюванням колонії в Бахрейні, а потім араби ввійшли в Петрею (нинішня Трансіорданія) і, перемігши місцевого правителя Сергія, вийшли на південь Палестини та захопили Газу, де з громадянами обійшлися біль-менш мирно, але солдати гарнізону стали першими християнськими мучениками від ісламу. В 634 році Абу-Бекра замінив новий халіф Омар. Палестина поступово заселялася арабами. Престарілий патріарх Єрусалимський Софроній навіть не зміг в день Різдва Христового в 634 році вийти з Єрусалиму з паломниками до Вифлеєму для звершення богослужіння.

Тим часом Іраклій, котрий перебував із залишками армії на півночі Сірії, нарешті зрозумів, про серйозні наміри прихильників Мухаммеду. Але після затяжної війни з Персією, на яку він потратив навіть всі цінності церков (з обіцянкою їх повернути) він не мав ніяких засобів для утримання армії. З останніх сил Іраклій зібрав невелике військо і примусив арабів відійти від Дамаску і Ємесси на південь, за Мертве море. На більше у візантійців не вистачило сил. [6, с. 488]. Відтиснені від Дамаска араби, пройшовши землями Трансіорданії, вийшли в Галилею і захопили Баалбек, Холмс І Тиверію. В 635 році вони знову взяли Дамаск. Іраклій тепер був серйозно стурбований. Він відправляє уже дві армії – одну із армян і монофізитіварабів гасанидів, другу – візантійську під командуванням Феодора Тритиріуса. 20 серпня 636 року відбулася битва на ріці Ярмук. У вирішальний момент битви 12 тисяч гасанидів перейшли на бік мусульман (всього візантійська армія нараховувала 40 тисяч чоловік), і християнська армія була розгромлена.

Однак, не прижившись з халіфом, гасаниди повертаються в Сирію і в скорому часі після її остаточного завоювання мусульманами, зберігаючи вірність імператору і своєму християнському віросповіданню, були переселені в Каппадокію. Іраклій був в Антіохії, коли його досягли невтішні новини. У героя персидських війн трапився нервний зрив – він сприйняв це як кара Божа за шлюб із своєю племіннице Мартиною. Більше ні грошей , ні людей у нього не було. Після молебна в кафедральному соборі Антіохії він відплив до Константинополя, обливаючись сльозами. Його останні слова були: „Прощай Сиріє, прощай надовго”. [6, с. 488]. Араби швидко заволоділи покинутою країною. На їх бік переходили, монофізити, євреї служили їм проводирями. Тільки Кесарія, Єрусалим та ще декілька кріпостей вчинили невеликий опір. Св. Патріарх Софроній очолював оборону міста до тих пір, поки була якась надія на визволення.

Перед тим як прийняти рішення про капітуляцію міста, оскільки добровільна здача його означала виживання і відносну релігійну терпимість, а не всезагальну різню та погром, то в останній момент патріарх Софроній відправляє Чесний Животворчий Хрест до Константинополя. У 638 році Софроній оголосив, що залишить місто самому Омару, котрий прибув на зустріч з ієрархом. Престарілий патріарх зустрів Омара на Оливковій горі. Він був здивований бедуїнською простотою халіфа, котрий явився на місце переговорів на білому верблюді, в старому одягу із верблюжої шерсті і з мішком фініків, які були прикріплені до сідла. Вид халіфа викликав сумний возглас патріарха, котрий згадав пророчі слова пророка Даниїла про мерзість запустіння Єрусалима. Софроній запропонував йому переодягнутися в звичайну одежу для високошанованої особи.
На цій зустрічі були обговорені умови здачі Єрусалима. Таким чином, після визволення святого міста від персів він залишався в руках християн всього 7 років. Ввійшовши в місто, Омар відмовився молитися в християнському храмі у Гробі Господньому і постелив свій молитовний килимок на храмовій горі, де і сьогодні стоїть мечеть Омара, що символізує перевагу мусульманського одкровення над біблійним. Сам цей факт, що Омар відмовився молитися у Гробі Господньому, знаменний для християн: якби він помолився там, сьогодні на цьому місці стояла б мечеть, і ніякої церкви не було б. Щоб відзначити роль Софронія у переговорних процесах, Омар видає спеціальний документ, що давав гарантії християнам на право існування. Таке ж право надавалося і іудеям.

В одному місці Корана Мухаммед називає їх „людьми книг” і говорить, що вони мають право на життя, на відміну від язичників , котрі мали тільки один вибір – прийняти іслам або померти. Документ Омара звучить так: „В ім’я Бога премилосердного. Омар – жителям Елії. Вони будуть знаходитися під охороною і зберігати своє життя і власність. Їх храми не будуть знищені і будуть надаватися їм у використання. Але вхід у храми для мусульман не заборонений ні вдень, ні вночі. Підносити хрест над храмом не дозволено, а також і дзвонити у дзвони. Нехай не влаштовують нових храмів ні в місті, ні в його околицях. Мусульманському подорожуючому надавати притулок та їжу безкоштовно на протязі трьох діб. Діти християн не зобов’язані вивчати Коран, але нехай і не проповідують своєї віри мусульманам та не переймають їх. Християни не повинні чинити перепон своїм родичам приймати іслам. Нехай не виносять на вулиці ні своїх хрестів, ні своїх священних книг. Нехай поважають мусульман і надають їм місце, коли ті забажали сісти. Нехай не одягаються як мусульмани і не накривають своєї голови, як правовірні. Нехай не розмовляють тією ж мовою, не іменують тими ж іменами, не мають на своїх печатках арабських символів; не мають права їздити верхом на сідлі, носити ніякої зброї та не брати мусульманина в прислугу. Нехай платять встановлений податок, визнають халіфа своїм правителем і ніяк не перешкоджають його служінню”. [6, с. 490].

Ці принципи залишаться на віки зразком виживання християнських общин під владою ісламу. Однак цікаво, що Палестина була єдиною областю Халіфату, де всі древні святині залишилися в християнських руках і де православний патріарх вважався мусульманами охоронцем Святих мість. В решті решт його права будуть врізані іншими християнами, особливо латинськими хрестоносцями, частково армянами і коптами, але не мусульманами. І це – заслуга мудрої політики св. Патріарха Софронія. Антіохія впала в тому ж 638 році, що і Єрусалим. Приморська Кесарія протрималася до 639 року. Тим часом мусульмани завоювали Персію.
Останній Сасанід, цар Яздегерд ІІІ, був убитий в битві 651 року і мусульмани підійшли до передгір’я Афганістану. В грудні 639 року мусульманський воєначальник Амр з 4-тисячною армією ввірвався в Єгипет. Копти масово переходили на бік мусульман, оскільки не сприймали правління халкидонського патріарха Кира. У 640 році Амр захоплює велику пограничну заставу Пелусії. Дочекавшись прикріплення від халіфа (12 тис. чоловік), він іде на Вавилон (старий Каїр) і в битві біля Геліополіса ромеї були розбиті, і відступивши до Вавилона, протрималися ще рік до 641 року. Тим часом араби завоювали Верхній Єгипет.

Після падіння Вавилона Амр пішов на Фаюм і Олександрію, котра через патріарха Кира вела переговори щодо умов капітуляції. Довідавшись про це, імператор Іраклій відкликав Кира в Константинополь і засудив його , як зрадника. Але в лютому 641 року Іраклій помирає. Вдова імператора Мартина відправила Кира назад – домовлятися з Амром. У листопаді 641 року договір про здачу Олександрії був підписаний. Амр ввійшов у місто і з гордістю написав до халіфа Омара: „Я завоював місто, про яке можу сказати, що в ньому є 4000 палаців, 4000 бань, 400 театрів і 40000 євреїв, що платять податок”. [6, с. 491].Владу правління над християнами Амр довірив монофізитському патріарху Веніаміну.

Тільки невелика група мелхитів зберегла вірність халкидонському православ’ю. У 645 році Олександрія була звільнена візантійською армією під командуванням армянина генерала Мануїла, але утримати місто, коли весь Єгипет знаходився в руках арабів, було не можливо. Туму через рік візантійці змушені були евакуювати населення. Другий погром Олександрії був більш кривавішим, і копти ще більше озлобилися на ромеїв. Єгипет був загублений для імперії назавжди.

До 700 року Африка (Карфаген) була в руках арабів. Через 11 років вони підійшли до Іспанії. У 717 році мусульманська імперія простяглася від Піренеїв до центральної Індії і арабські армії стояли біля стін Константинополя.

Можна тільки добавити, що сама відома халкидонська община залишилася в монастирі Преображення Господнього (пізніше він був посвячений пам’яті великомучениці Катерини), котрий був збудований імператором Юстиніаном на Синаї, на тому самому місті, де за переданням, Мойсей розмовляв з Богом. Духовний авторитет монастиря зріс ще в часи правління ігумена Іоана Ліствичника (525-600). Ізоляція в Синайській пустині, вдалині від суспільних проблем, дозволила цій багатоетнічній общині монахів – греків, коптів, сирійців, грузин, армянхалкидонців і пізніше слов’ян – зберегти не тільки себе, але і багаті скарби літератури та мистецтва, котрі розповідали про початки історії християнства.

Протоієрей Михаїл ЛЕСЮК, кандидат богословських наук

Література:
1. Болотов В. Лекции по истории Древней Церкви. – М., 1994. Т4.
2. Васильев А. История Византийской империи. Время до крестових походов. – СПб., 1998.
3. Васильев А. История Византийской империи. – СПб., 2000.
4. Диль Ш. Византийские портреты. – М.: Искусство, 1994.
5. Диль Ш. История Византийской Империи. // Пер. Рогинской А. Е. – М., 1948.
6. Дворкин А. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви. Курс лекций. – Нижний Новго-
род: Изд. Братства во имя св. князя Александра Невского, 2005.
7. Зубов А. История религий. – М., Т. 1., 1997.
8. Каждан А., Литаврин Г. Очерки истории Византии и южных славян. – СПб, 1998.
9. Кулаковский Ю. История Византии: 602 – 717 годы. – СПб., 1996.
10. Курбатов Г., Флоров И. Христианство: Античность, Византия, Древняя Русь. – Ленинград, 1988.
11. Максимов Ю. Ислам, Буддизм, Иудаизм. – М.: Изд. Храма пророка Даниила, 2006.
12. Успенский Ф. История Византийской Империи. – М., 1996.
Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s