Олександр ШАРОВ. УКРАЇНCЬКИЙ ШЛЯХ ДО ЄВРОПИ: СУЧАСНИЙ ПІДХІД В ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ

“…християнська Європа створювалася … на базі трьох великих геополітичних формувань – латинського Заходу, Візантійської імперії та Київської Русі…”

Європейський Союз, в основі якого лежить Римська Угода 1957 року, укладена шістьма країнами такої далекої тоді від нас Західної Європи, крок за кроком розширюючись та зміцнюючись, упритул наблизився до кордонів України. І ось до ЄС, який нині налічує вже 15 членів, з 2004 року приєднуються не тільки Мальта та Кіпр, що давно чекали своєї черги, а й наші колишні партнери по Радянському Союзу – Балтійські республіки (Естонія, Литва та Латвія), а також сусіди та колеги із соціалістичного табору – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина та Словенія. А у 2007 р. слід очікувати поповнення складу ЄС ще й Румунією та Болгарією. Не слід забувати і про європейські прагнення іншого нашого сусіда – Туреччини. Відтак Україна (разом із Білоруссю та Молдовою) має перспективу опинитися майже всередині Європейського Союзу (принаймні «європейської дуги»). Навряд чи це варто розглядати як позитивний геополітичний фактор, оскільки тоді ми можемо стати не мостом між Сходом та Заходом, а таким собі «неєвропейським» напіванклавом, що нікому не буде цікавим. Тобто, виникне ситуація, коли «Росії Україна більше не потрібна, а її східноєвропейські сусіди звертають більше уваги на Західну Європу, що потребує скоріше закриття, ніж відкриття кордонів» [1].
Стратегічне питання розвитку Української держави шляхом євроінтеграції сприймається в нашій країні неоднозначно. Хоч практично всі політичні сили погоджуються з тим, що місце України – в Європі, але далі починаються розбіжності. Найгучніше лунають голоси тих, хто підміняє геополітичне питання простою географічною відповіддю: мовляв, не має про що говорити, адже Україна й так знаходиться в Європі, більше того, в самому її центрі. Інші, навпаки, вважають шлях до європейської спільноти настільки довгим і важким, що рухатися туди вигідніше спільно з Росією, а може й усім СНД. Але дехто не погоджується з подібним аргументом, пояснюючи це «євразійським вибором» Росії і неєвропейськістю багатьох народів СНД, тоді як українці ще з давніх-давен є суто європейською нацією. Цим політикам, мабуть, доцільно нагадати слова Президента Єврокомісії Романо Проді: не дуже важливо, що думають про себе інші народи (новозеландці, мовляв, теж вважають себе європейською нацією), важливіше, що думають про це безсумнівні європейці.

Приступаючи до аналізу проблеми, насамперед окреслимо деякі основні поняття. Так, говорячи про «Європу», ми матимемо на увазі не стільки географічний простір від Бресту до Уралу та від норвезьких фіордів до сицилійських скель, скільки народи та держави, що належать до європейської цивілізації. З огляду на це, мабуть, вірніше вести мову не про місце України в Європі, а про місце українців серед європейських націй. Тоді проблеми одразу набувають більш чітких рис. Далі, поняття «приєднання до Європи» ми розуміємо як запровадження в наше повсякденне життя правил та традицій, за якими живуть нації «старенької Європи» від Бресту до Бресту, а не до Уралу (оскільки в останньому випадку немає потреби ні до кого приєднуватися, адже всі наші правила і традиції, за визначенням, вважаються європейськими). Під «євроінтеграцією» матиметься на увазі досягнення асоційованого або повного членства в Європейському Союзі та, відповідно, в НАТО.

Передовсім зауважимо, що ЄС у його нинішньому стані (навіть за умови розширення за рахунок нових членів) – це не зовсім «новий проект». Як сказав президент Німеччини Й. Рау: «Мрія про мирну та об’єднану Європу налічує сторіччя. Багато хто висував аргументи щодо цього свого часу, серед них Генріх IV, Віктор Гюго, Аристид Бріан, Гайдельберзька програма Німецької соціал-демократичної партії в 1925 р., Уїнстон Черчілль та Конрад Аденауер» [2]. За великим рахунком, ідеться про чергову спробу повернення до об’єднаної Європи часів Римської імперії, що періодично повторювалися протягом усієї постримської історії. Фахівці можуть з цього приводу згадати не тільки широко відомий приклад з імперією Карла Великого – «батька Європи» (як його називали сучасники), а й менш відомий нездійснений проект Ричарда Левове Серце щодо «Анжуйської імперії», «реальність створення якої була для Плантагенетів серйозною політичною метою з другої половини ХІІ ст.» [3]. Та й французького короля Філіпа IV Красивого підозрюють у тому, що багатства знищеного ним Ордену тамплієрів він намагався використати для придбання імперської корони та об’єднання таким чином під єдиною владою більшості європейських земель. Та не судилося. У цьому контексті можна розглядати й об’єднання Європи під «революційним скіпетром» Наполеона Бонапарта. Думаю, що не всі ще забули й статтю В. Ульянова «Про Сполучені Штати Європи» – вона виникла не на порожньому місці, а як реакція на ідею єдиної Європи.

У XIV–XVIII ст. обговорювалася можливість об’єднання на грунті союзу монархів (від П’єр дю Бюа до абата де Сен-П’єра). У XIX ст. Дж. Мацціні та В. Гюго, навпаки, вірили в те, що саме республіканські режими спроможні об’єднатися в Європейські Сполучені Штати. Згадаймо й про те, що граф Сен-Сімон сподівався на об’єднання Європи шляхом економічного зближення та усунення торговельних кордонів. Досить помітним був рух за єдину Європу і у 20-х роках минулого сторіччя. Достатньо пригадати такі імена апологетів цієї ідеї, як: Ортега-і-Гасет, граф К. Сфорца або А. Бріан. Але ось що звертає на себе увагу: в усіх цих випадках поняття «Європа» фактично обмежується землями, які в давнину називали Christendom, або «Християнська республіка» (Христіанія). При цьому в уяві сучасників до Христіанії входили не всі християнські країни, а тільки католицькі, лютеранські та кальвіністські [4]. А «Україна не відігравала жодної реальної ролі в Римській Європі. (…) Європа Священної Римської імперії [лише] співіснувала з Руссю-Візантією» [5]. Щоправда, український дослідник цієї проблеми В. Посельський вважає, що християнська Європа створювалася, зокрема, на базі трьох великих геополітичних формувань – латинського Заходу, Візантійської імперії та Київської Русі [6, с. 19–20]. Попри те, що серед скрупульозно відібраних ним понад 20 проектів (починаючи від Карла Великого), жодний не передбачає входження до об’єднаної Європи ні Візантії, ні Руської держави [6, с. 26–28]. Причини цього досліднику, в принципі, відомі, адже він сам посилається на Ж. Леві, який вказував, що «подальше поширення європейської домінанти на схід залежало від просування вглиб континенту Золотої Орди і, пізніше, Турецької та Російської імперій» [6, с. 23]. Звичайно, в окремі періоди виникали ситуації, за яких ці частини географічної Європи тимчасово приєднувалися до решти «Христианії» (як, наприклад, Греція в період «Латинської імперії» після четвертого хрестового походу або правобережна Україна в часи Речі Посполитої). Але кожного разу йшлося про приєднання до існуючих у західній частині Європи цінностей, а не про рівноправну роль у цьому об’єднанні. Більше того, відстоювання своєї системи цінностей («віри батьків», «традицій прадідів», аж до горбачовського «вибору наших дідів») призводило до подальшого «випадання з Європи».

Історичний ракурс аналізу проблеми євроінтеграції ми вважаємо необхідним з декількох причин. По-перше, тільки усвідомивши всю глибину та історичний досвід руху до об’єднання Європи, можна зрозуміти відмінність між «Європою» географічною та «Європою» політичною. По-друге, автор взагалі дійшов висновку, що головна провина у нашій неєвропейськості лягає на плечі навіть не Богдана Хмельницького або Володимира Великого (про це далі), а на Марка-Юнія Брута, який очолив заколот проти Юлія Цезаря. Чому? А тому, що одним із найближчих на той час «проектів» був військовий похід з метою підкорення Парфянського царства (на території сучасного Ірану). Повертатися після перемоги Цезар збирався через Кавказ та скіфські степи. І якщо б цей план вдалося реалізувати, то територія сучасної України могла б потрапити до сфери римських інтересів. Так само, як це сталося із сусідньою Румунією. Хоч вона є православною країною (і таким чином не підпадає під визначення «Христіанії»), однак румуни вважають, що в них навіть більше прав вважатися нащадками римлян, аніж у італійців. А все тому, що римляни засилали в Дакію своїх злочинців, як і багато пізніше – Британія в Австралію та Нову Зеландію. От якщо б ще й християнство тут було поширено відповідної конфесії…

Звичайно, Господь Бог єдиний, і для нього всі ми діти нетямущі. Але, як давно визнано фахівцями, «православ’я… зближувало з Візантією, яка йшла під ухил, і віддаляло від Західної Європи, що розвивалася» [7, с. 19]. Отак ми наблизилися до іншого «винуватця» – київського кагана (що багато пізніше, через кілька сторіч, з політичних міркувань отримав титул «князь») Володимира Святославовича [7, с. 55]. Зрозуміло, що каган Володимир, обираючи східне християнство, не думав віддалятися від решти Європи. Перш за все тому, що сам був представником тієї самої Європи – адже «варяги», «вікінги» чи «нормани» в ті часи захоплювали владу де тільки могли – в Данії, Англії, на півночі Франції, на Сицилії… До речі, Європи ще в багатьох випадках не євангелізованої. Адже до тієї самої Швеції християнство прийшло не просто пізніше, а, можливо, і з Києва (тобто – з Візантії) [8]. Крім того, на той момент розколу між східним та західним християнством не існувало, а тому важливим було не те, звідки прийшла на Русь віра Христова, а з ким і на якому рівні надалі підтримувати політичні стосунки. Проте Київська русь*, з якихось міркувань, відхилила союз із Західною Європою. І зробила це ще за панування Володимирової бабусі Ольги. Але інакше, ймовірно, й бути не могло. Адже тогочасні політики не обирали між «сходом» та «заходом» (таких категорій тоді взагалі не існувало) – їх більше турбувало питання вибору релігії, яка б сприяла зміцненню одноособової влади (тобто монотеїзму) і одночасно забезпечила міцних союзників. На той час таким союзником була Візантія, а тому «початок

Cаме так, оскільки «русь» – це назва не держави, а скандинавських військових дружин, а «Київська» – лише географічне уточнення щодо їх розташування.

слов’янської історії ховається в історії Візантії» [9]. Це сьогодні ми знаємо, що в той період Ромейська імперія** вже знаходилася на стадії занепаду, але тоді захід не захоплювався величчю «справжньої імперії», а ромейські василевси за своїм рангом вважалися найповажнішими європейськими володарями. Але саме цей, на той момент об’єктивно та єдино можливий вибір спрямував нас, не можна сказати, що протилежними, але досить різними шляхами розвитку порівняно з державами Західної Європи: «романізм формує франкську державу», «візантизм стає ідеалом слов’янського царства» [10]. А «візантизм – це перевага форми над змістом, «законничества» над совістю, інтриги над мораллю» [11]. Знайома картина, чи не так?

Для тих, хто вважає, що справи давно минулих років не мають сьогодні вже ніякого значення, нагадаю слова К. Маркса про те, що «традиції усіх померлих поколінь, як кошмар, обтяжують розум живих»***. І наведу деякі приклади.

Скажімо: «західний взірець являв залежність імператорської влади від церкви, східновізантійський взірець свідчив про підпорядкованість церковного інституту імператорській владі» [12]. Таким чином, принципово різнилася сама ідея державності: «на Сході вона знайшла повне втілення в імператорстві, яке підкоряло своїй владі і саму Церкву…; на Заході повністю зворотне: Папа, завдячуючи відомим обставинам, зосередив у своїх руках не тільки духовну владу, а й світську» [13]. Відтак західні деспоти стримувалися моральним авторитетом наднаціонального авторитету – Папи Римського (який міг, у крайньому випадку, і звільнити підданих від присягання у вірності), а східні завжди гарантували собі ідеологічну підтримку своїх ставлеників у національних церквах. Чи не нагадує це шановним читачам дещо не тільки з відносно недавнього минулого, а навіть із нашого сьогодення?

Усім відоме різне ставлення людей до приватної власності на землю у двох кінцях географічної Європи. В його основі лежить відмінність історичної практики, обумовлена різними строками зникнення сільської общини – на сході та німецької марки – на заході. «Для Європи в сучасні часи це має скоріше науковий та історичний інтерес, а у нас, в Росії – інтерес сучасності, оскільки і в законодавстві, і в науці, і в літературі питання про общину грає важливу роль» [14]. Ці слова написані майже сторіччя тому. Може, хтось серйозно вважає, що це стосується лише Росії?

«На Сході (…) селянська община була убезпечена від руйнування. Затримавши соціальну еволюцію на першій, тобто економічній стадії, візантійські царі, безсумнівно, запобігли розвитку того порядку речей, який наступив на Заході: у Візантії неможливим був розвиток сеньоратних та васальних відносин, неможливе було створення феодальної системи» [15]. Наскільки це важливо? У Західній Європі діяв принцип «васал мого васалу – не мій васал». Як наслідок, «королівська влада все більш знічується, а на її місці виростає адміністративна та судова влада сеньйорів» [16]. Ось вам зародок і трьох гілок влади, і права регіонів… У візантійській традиції, як відомо, нічого подібного не спостерігалося. Не існувало б такого і в нашій історії, якби протягом трьох сторіч Україна не була складовою іншої європейської держави – Речі Посполитої. Адже в російській традиції абсолютна влада візантійського цезаря-царя була посилена абсолютним деспотизмом монгольського великого хана. Зміни почали відбуватися лише наприкінці ХVIII сторіччя внаслідок певного самообмеження абсолютної влади. (Як вчасно, то вже інше питання.) Це вам знову нічого не нагадує?

Ще приклад. Придивімося уважніше до історичного досвіду будь-якої західноєвропейської держави, приміром Франції. Більш ніж тисячу років нею правили Меровінги та Каролінги (Валуа та Бурбони – молодші гілки цієї династії). Порядок наслідування престолу чітко визначено: «Король помер – нехай живе король!» Фактично за той самий історичний відтинок часу «зі ста дев’яти візантійських імператорів власною смертю вмерли тільки тридцять п’ять – решту сімдесят чотирьох було вбито. Імператори та династії змінювалися, як загальне правило, ціною вбивств, палацевих переворотів, насильницького та озброєного повалення законної влади» [17]. Потрібні коментарі?

Або ж таке: візантійський цар Михайло ІІІ в листі Папі Римському називає римську мову варварською (оскільки він не розуміє її). На що римський понтифік зауважує: «Поміркуйте, яке безглуздя – претендувати на титул римського імператора і не знати римської мови» [18]. Це лише один із прикладів «зарозумілості та зневаги греків до усіх, хто не розмовляє їхньою мовою» [19]. Хто ж би міг подумати, що звички настільки живучі?

На мою думку, сказано досить для того, щоб проілюструвати таку думку: хочете зрозуміти поляків та українців – вивчайте римлян і греків. Змінилися обставини, а люди залишилися такими самими.

Не можна говорити, що ми, точніше наші предки, не намагалися змінитися. Великий шанс існував і в добу Речі Посполитої. Але політична еліта, після значних вагань, схилилася до підтримки стародавніх традицій. І то була не помилка, а історичний вибір. Зрештою, потрібно зрозуміти, що питання про євроінтеграцію України – це знову посталий перед нами історичний вибір. Адже ми сьогодні лише Європа географічна. Якби історично перемогли ідеї візантизму, то саме навколо них об’єднувалися б інші країни Європи. Але «до чужого монастиря зі своїм уставом не пхайся».

Змінювати свої звички та традиції важко. І не тільки нам. Ось, наприклад, «чехи з покорою і без заперечень прийняли існуючі в ЄС стандарти, хоч у деяких випадках їм буквально довелося наступати на горло власній пісні. (…) Можна наводити й інші приклади, не завжди такі, що зачіпають національні уподобання, але такі, що завжди підтверджують одну нехитру істину: коли країна (як і жінка) хоче бути коханою та увійти у вищий світ, вона згодна пройти будь-які випробування. Навіть такі, що знищують старі звички» [20]. Чи готові на це ви, ваші сусіди, колеги, більшість народу? Чи добре усвідомлюють складність цього процесу наші політики? Чи пам’ятають вони про те, що інтеграція до ЄС – це не бюрократична процедура, а справді загальнонародна справа? До Європейського Союзу не можна вступити так просто, як до ЄврАзЕС або в «єдиний економічний простір» країн СНД. Процедура вступу вимагає проведення референдумів у всіх країнах ЄС (чи згодні вони визнати нас «європейцями»), а також і у нас (чи вважаємо ми себе «європейцями»). Нагадаю, що навіть і в більш прозахідних країнах проти вступу до Європейського Союзу під час обов’язкових референдумів виступала значна частина населення: в Словенії – 21%, на Кіпрі – 25%, в Естонії – 31%, у Латвії та на Мальті – 32% [21]. Чи не здається, що оптимізм стосовно результатів наших суспільних опитувань передчасний? Адже ми ще не знаємо, чого вимагає від нас вступ до ЄС. Здається, що для багатьох приєднання до Європи асоціюється не з прийняттям «європейських цінностей», європейського стилю життя та суспільної поведінки, а лише з можливим забезпеченням вищого матеріального стандарту життя. Тобто, для них «Європа – це не Шекспір або Сікстинська капела. Це можливості та свобода» [22]. Багато хто очікує, що цей добробут впаде на наші голови автоматично, в результаті самого факту приєднання до ЄС. Натомість Європейський Союз погоджується на приєднання лише тих країн, які вже досягли певного економічного розвитку.

** Та сама історія, що і з «Київською Руссю» – за часів її існування держава, відома нам як Візантія, або Візантійська імперія, називалася Ромейською, тобто «Римською» імперією.

*** Наскільки вірне це твердження К. Маркса можна зрозуміти хоча б із такого факту. Відомо, що на нашій землі жило багато народів (подеколи в нас навіть полюбляють проголошувати українців прямими нащадками то антів, то скіфів…), зокрема і авари (обри). Могутня держава аварів була переможена болгарським ханом Крумом. За свідоцтвом візантійського автора, «питав Крум аварських полонених: як ви міркуєте, чому загинув і хан ваш, і увесь народ? Вони ж відповіли: помножилися звинувачення, що зводилися один на одного, згинули ті, в кого було більше хоробрості та розуму; потім безчесні та злодії отримали вплив у судах; далі, коли почали займатися виноробством, усі стали впиватися вином. Нарешті, хабарництво та торгівля. Усі зробилися торговцями й почали обманювати один одного. Від цього і спіткала нас жалюгідна доля». No comments.

Водночас, слід відзначити, що нове розширення Союзу створює низку проблем не тільки для України, а і для ЄС також. Передусім через те, що кількість країн-членів Європейської Спільноти збільшується неадекватно економічному потенціалу, що зростає значно помірнішими темпами. Звернімо увагу хоча б на такий факт: до 375 млн. населення сучасного ЄС додасться 106 млн. громадян із нових країн-членів (ріст становить 28%), але до 8,9 трлн. євро ВВП – лише 467 млрд. євро (близько 5%). Проблема полягає в тім, що країни, які приєднуються до ЄС, не тільки маленькі, але й, за європейськими стандартами, бідні: середній розмір їх ВВП на душу населення, навіть перерахований за паритетом купівельної спроможності ($9 690), складає менше ніж половину аналогічного показника в країнах, які нині входять до Євросоюзу ($21 242) [23]. (Утім, Іспанія, Греція та Португалія свого часу приєднувалися до ЄС з показниками ВВП, наближеними або аналогічними до показників, характерних для найкращих із цього погляду країн-претендентів – Словенії та Чехії [24].)

На жаль, Україна також не може похвалитися високим показником ВВП на душу населення: за оцінками західних експертів [25], він дорівнює близько $4 200, або приблизно 18% середнього рівня для країн ЄС. І це не повинно дивувати, адже ВВП України менший, ніж розмір доданої вартості в таких західноєвропейських корпораціях, як «РойялДатч Шел» або «Бритиш Петроліум».

Але в цьому, власне, і полягає шанс для України. Так чи інакше, наразі Європа перестає бути «клубом багатіїв». Ті країни, які нещодавно були серед аутсайдерів – Греція, Португалія, Іспанія, Ірландія, – сьогодні займають цілком пристойні місця в «європейському клубі». Зовсім інакше виглядають і «східні землі» Німеччини (колишня НДР). І це не може не змінити ставлення Європи до своїх сусідів. Щоправда, деякі політики, усвідомлюючи ці зміни, пропонують після прийняття до ЄС останніх з існуючої черги – Румунії, Болгарії і, можливо, Хорватії (Туреччина – це окрема тема) – на багато років припинити навіть розмови про подальше розширення Союзу, зосередившись на проблемах уніфікації рівня економічного розвитку всіх країн-членів. «До цього часу ми обговорювали альтернативи «розширення або поглиблення», – заявляє німецький президент. – На сьогодні це вже не питання. Ми повинні робити і те, і те одночасно» [26]. «Я впевнений, що ми потребуємо ширшого, але також і міцнішого ЄС», – погоджується з ним президент Єврокомісії [27].

Однак ще невідомо, як насправді розвиватимуться події, і Україна може ще реалізувати свій шанс «приєднатися до Європи», хоч і не такої респектабельної, якою вона виглядає сьогодні. До того ж з новими членами у нас з’являються лобісти (або, як вони самі кажуть, адвокати) всередині самого ЄС. Так, польські урядовці вже сьогодні заявляють: «Європа не закінчувалася кілька років тому на річці Одері і не закінчиться на річці Буг у найближчому майбутньому. (…) І після розширення (…) ми повинні розвивати стратегічні відносини з Україною, Росією та Білоруссю» [28]. Подібна стратегія є традиційною для польських політиків. У всякому разі Й. Пілсудський ще в 1919 р. говорив про необхідність створення союзу держав від Фінляндії до Кавказу на чолі з Польщею та Україною як з’єднувальної ланки [29]. Тож видається, що найближчим часом буде кому відчиняти для нас двері в Європу з того боку. Як сказано: «Стукайте – і вам відкриють».

Утім, не можна виключити й того, що проблема вирішиться сама собою. Адже, як кажуть самі європейці, «стара Європа вмирає тому, що сама її ідея, її культура і те, на чому вона стоїть, змінилися» [30]. А саме це, власне, і є найважливішим. Яким би заможним «європейський клуб» не виглядав для зовнішніх споглядачів, для самих членів клубу він насамперед є об’єднанням сусідів-однодумців, а не лише багатіїв. А просто заможні, економічно розвинуті країни – це Організація економічної співпраці та розвитку (ОЕСР). Недарма архітектор ЄС Жан Моне (Jean Monnet) наприкінці свого життя говорив, що якби йому довелося знову створювати об’єднану Європу, то він розпочав би не з економіки, а з культури [31]. І на сьогодні слабкою ланкою єдиної Європи є саме єдина культура, єдина ментальність, а не уніфікованість економічного розвитку. Загроза полягає в тім, що «імміграція протягом наступних десятиріч трансформує Європу, роблячи її менше християнським клубом, а більше багатонаціональним тиглем – можливо, не настільки явним, як Америка, але все ж таки місцем зростаючих культурних труднощів» [32]. Більше того, «традиціоналісти схвильовані тим, що ці нові сили означатимуть смерть для Європи та її культури» [33]. І саме ця схвильованість лежить у підвалинах їх політичних успіхів в останні роки.

А тому не слід впадати в «євророзчарування» тільки через те, що євробюрократи оголосили наміри про десятирічний мораторій на подальше розширення ЄС, запропонувавши статус «сусідів ЄС» цілій низці країн по всій південній та східній частинах периметра Євросоюзу. Десять років тому мало хто серйозно думав, що розширення ЄС відбуватиметься за рахунок країн «соціалістичного табору». Тож у наступну декаду і Україні, і Європі потрібно діяти так, «чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы». Для України це означає необхідність переорієнтуватися із суто бюрократичного проекту «розбудови держави» за євростандартами на загальнонародну справу «розвитку європейського суспільства».

Існує, щоправда, й альтернатива. Йдеться, зокрема, про ідею прямувати до ЄС не безпосередньо, а обхідним шляхом – через ЄвроАзЕС, «єдиний економічний простір» або… Тобто, «можливі варіанти», але тільки «разом із Росією». Підстави для такого підходу, звичайно, різні. Наприклад: це потрібно для надійності (як колись радянським туристам за кордоном (особливо на Заході) не дозволялося ходити поодинці, а тільки групами) або, спираючись на іншу логіку: в економіці та політиці не діють закони евклідової геометрії, а тому пряма – не завжди найкоротший шлях між двома точками.

Однак, обираючи таку альтернативу, необхідно чітко усвідомити, чому ми маємо йти до Європейської Спільноти спільно з Росією? Чи ж вона справді планує вступ до ЄС? Подібні наміри виглядають дуже дивними з обох сторін. Важко уявити, що Європа, яка сторіччями лякала всіх «російським ведмедем», задля захисту від загрози з його боку погодилася на розташування на своїй території американських збройних сил, витратила стільки грошей та сил для перемоги в «холодній війні», раптом погодилася впустити Росію у своє лоно. Отже, поки що існують серйозні сумніви стосовно швидкої згоди (підтвердженої на референдумах) усіх країн ЄС на приєднання РФ.

Важко уявити й те, що Москва погодиться на відмову від власної монетарної політики, жорстке обмеження бюджетної політики згідно з вимогами Пакту стабільності, а, особливо, на перехід значної частини економічної та політичної влади до євробюрократів із Брюсселя. У самій Росії поки що, здається, віддають перевагу ідеї «особливих відносин» з ЄС на рівноправній основі. Подібний підхід видається цілком логічним.

Якщо ж РФ не збирається до ЄС (принаймні сьогодні), то чи не лицемірною є пропозиція: заради прискорення євроінтеграції України приєднатися до інтеграційних об’єднань, які де-факто ще не існують і не відомо, чи взагалі прагнуть входження до ЄС. Звичайно, якщо вступ до Європейського Союзу є спільною метою для всіх учасників ЄвроАзЕС, тоді можна спробувати разом утілити цю програму. Однак сьогодні, як уже зазначалося, є сумніви щодо євроінтеграційних намірів Росії, а відтак і центральноазійських країн. Здається, поки що і європерспективи Білорусі виглядають не дуже оптимістично.

Аналогічні зауваження викликає й ідея «єдиного економічного простору». З цього приводу експерти відмічають: «Порівняння території, яку передбачає охопити ЄЕП, з Європою дає достатні підстави для запрошення щодо приєднання ЄС та країн єврозони (до цього простору. – О. Ш.). Тобто в економічному фундаменті проекту криється неабияке політичне лукавство…» [34].

Проте, якщо плани на вступ до ЄС все ж таки залишаються, то бажано заздалегідь з’ясувати, чи передбачається входити в Європейський Союз із «євразійського простору» одночасно всім країнам-учасникам (і тоді є сенс вести спільні переговори) або по черзі (тоді навіщо цей проміжний крок)? Якщо ж планується вступати туди тільки разом, то чи будуть «семеро чекати одного»?

Принагідно нагадаємо, що певний досвід приєднання до ЄС через проміжну структуру вже існує. Йдеться про Європейську асоціацію вільної торгівлі (EFTA), яка свого часу підписала угоду про співпрацю з ЄС і члени якої один за одним вступають до Євросоюзу. Це справді непоганий приклад. Проте зазначену угоду підписувала кожна країна EFTA, а не спільний орган. На практиці це означало, що країна лише тоді приєднувалася до ЄС, коли сама досягала з ним домовленості. Втім, найімовірніше йшлося не про досягнення критеріїв ЄС (більшість із країн, якщо взагалі не всі, відповідали їм одразу), а про рішення уряду й населення щодо вигідності цього кроку для країни. У випадку ж з «єдиним економічним простором», за поясненням російської сторони, мається на увазі відновлення порядку, який де-факто існував за часів СРСР: вільний рух товарів, капіталів та робочої сили, що доповнюється єдиними тарифами, ставками податків тощо, а насамкінець вводиться єдина валюта.

У такому разі виникає питання: яка спільна валюта буде на цьому просторі? Спираючись на досвід, можна зробити припущення, що на її роль «балотуватиметься» рубль. Але тоді додається ще ряд питань, а саме: рубль колективний (скажімо, «нова редакція» «переводного рубля» часів РЕВ) або просто російський рубль – як, урешті-решт, було запропоновано в іншому об’єднанні – Росії та Білорусі?

Якщо йдеться про останній варіант, то, може, краще перейти на більш стабільну та прогнозовану валюту – гривню? Хоча логічним виглядає абсолютне інше рішення: якщо кінцева мета – приєднання до ЄС, то немає жодного сенсу робити дві грошові реформи, коли потрібна лише одна – введення євро. Доречно зауважити, що для європейців така процедура виявилася досить легкою, оскільки вони вже мали попередній досвід використання різних загальних валют. Можна, наприклад, згадати і римські часи, і широке застосування загальновизнаних валют у період середньовіччя (включаючи чеські «талери», визнані Карлом V як законний засіб платежу на території всієї його імперії, в Європі та Америці, де вони поступово трансформувалися в «долари»), і введення Наполеоном та Гітлером окупаційних грошей на значній території Європи. Але найбільш прийнятним є, мабуть, приклад функціонування Латинського монетного (валютного) союзу, який було утворено в 1865 р. і який формально проіснував до 1927 р.

Для нас валютна інтеграція – справа абсолютно нова. І труднощі виникають не тільки і не стільки через кількісні критерії (Україна їм фактично відповідає вже сьогодні). Річ у тім, що вчені-економісти (насамперед лауреат Нобелівської премії Роберт Мандел), які розробили теорію «оптимальних валютних зон» (її було покладено в основу еврозони), вказали на деякі фундаментальні, принципові параметри такого об’єднання. З-поміж них особливу увагу привертають необхідність високої економічної відкритості, тісних торгових зв’язків із країнами-партнерами та кореляції економічних циклів, які розвиваються в окремих країнах, з циклом, притаманним основному економічному потенціалу інтеграції [35].

Якщо з цього погляду подивитися на Україну, то можна побачити, що ступінь відкритості та залучення нашої економіки до міжнародного поділу праці є досить великою і в цілому відповідає вимогам сучасної світової економіки (в усякому разі, якщо говорити про кількісні показники). Дещо гірше виглядає рівень наших торгових зв’язків із країнами ЄС, частка яких у зовнішньоторговельному обороті України становить лише 21%. Але деякі вчені, наприклад Дж. Франкель (J. Frankel) та Е. Роуз (A. Rose), звертають увагу на те, що в системі міжнародних економічних відносин торгові зв’язки виступають як «ендогенні змінні», а отже, не залишатимуться сталими в разі підвищення ступеня валютної інтеграції [36]. Таким чином, можна зробити висновок, що поглиблення торгових відносин України з країнами ЄС, а в майбутньому і валютна інтеграція сприятимуть нашому приєднанню до Євросоюзу.

Необхідно зазначити, що така сама взаємозалежність характерна і для економічних циклів. Сьогодні ступінь кореляції національних економічних циклів із загальноєвропейськими трендами в країнах ЄС (коефіцієнт дорівнює 0,77) значно перевищує аналогічний показник для країн-претендентів (0,29) [37]. Навряд чи буде помилковим припущення, що для України цей коефіцієнт ще нижчий. Наша економіка поки що живе не за «європейським розкладом».

Не збігаються український та світовий цикли і у валютній галузі. Ми досить довго і важко йшли до створення, а потім і стабілізації власної міцної валюти. І тільки-но ми досягли цього, то побачили, що у світі активно розвиваються зовсім інші тенденції, а саме:

  • створено колективну валюту євро;
  • кілька місяців тому африканськими країнами прийнято рішення про створення Африканського Економічного Союзу, метою якого також є введення спільної валюти – афро;
  • алогічні процеси відбуваються і в Азії, де обговорюються перспективи переходу до спільної валюти (нещодавно до планів інтернаціоналізації японської ієни додався і китайський план поетапного створення «азійського долара»).

У таких умовах Україні доводиться вибирати напрям подальшого розвитку з двох варіантів: (1) зміцнювати та посилювати власну валюту або (2) поспішати приєднатися до нових тенденцій щодо створення спільних валют (які ще не довели своїх переваг). Для нас це дуже відповідальний вибір! Не випадково, навіть в ЄС не всі його країни-члени (зокрема Великобританія, Швеція та Данія) приєдналися до системи євро. Вірогідно, не поспішатимуть і декотрі країни-претенденти.

Таким чином, можна висунути такі підсумкові тези нашого аналізу:

  • політично Європа – це країни західноримської цивілізації;
  • Україна історично належить як до західно-, так і до східноримської (візантійської) цивілізації;
  • між двома гілками римської цивілізації існують досить великі розбіжності, але ні теоретично, ні практично вони не становлять нездоланих перепон для конвергенції;
  • конвергенція західно- та східноєвропейських країн на нинішньому історичному етапі вимагає не тільки подальшого розвитку у східноєвропейських країнах традицій, які збігаються із західноєвропейськими цінностями, а й запозичення певних традицій, правил та законів, які не характерні для візантійської цивілізації (але які не руйнуватимуть суспільство);
  • така конвергенція потребуватиме не тільки і не стільки наполегливої роботи органів влади, скільки усвідомлення необхідності змін активною частиною населення.

Головний же висновок полягає в тім, що насправді Україну не лише приймуть, а ще й заохочуватимуть до вступу в ЄС лише тоді, коли ми самі побудуємо за європейськими стандартами не тільки державу (тобто апарат управління з відповідним законодавчим забезпеченням), а й суспільство. Саме ця проблема для нас є життєво важливою, а вступ до того чи того інтеграційного об’єднання – історично минущий етап суспільного життя. У цьому контексті доцільно нагадати, що всередині політичної інтегрованої Європи існує країна Швейцарія, яка не є членом Європейського Союзу. Але ні самі швейцарці не відчувають себе неєвропейцями, ні інші не сумніваються в їх європейськості. Як казав Козьма Прутков: «Хочеш бути щасливим – будь ним!»

  1. Хофманн Л., Мьоллерс Ф. Україна на шляху до Європи. К.: Фенікс, 2001. С.165.
  2. Europe Convening, 12th Frankfurt European Banking Congress, November 22, 2002, p. 34.
  3. Басовская Н. Столетняя война: леопард против лилии. М.: Олимп, 2002. С. 174. Див. також: Пти-Дютайи Ш. Феодальная монархия во Франции и в Англии Х–ХІІІ веков. СПб: Евразия, 2001. С.13–220.
  4. Fletcher R. The Conversion of Europe. London: Fontana Press, 1997. Р. 509.
  5. Wilson A. The Ukrainians. Unexpected nation. Yale: Nota Bene, 2002. Р. 315.
  6. Посельський В. Європейський Союз. К.: Смолоскип, 2002.
  7. Введение христианства на Руси / Отв. ред. А.Д.Сухов. М.: Мысль, 1987.
  8. Fletcher R. Op. cit., р. 414.
    Успенский Ф.И. История византийской империи. Т. 1. М.: Мысль, 1996. С. 249.
  9. Там само, с. 18.
  10. Солоневич И. Народная монархия. Минск: Лучи Софии, 1998. С. 83.
  11. Введение христианства на Руси, с. 83.
  12. Успенский Ф.И. Цит. праця, с. 685.
  13. Там само, с. 21.
  14. Там само, с. 29.
  15. Там само, с. 25.
  16. Солоневич И. Цит. праця, с. 255–256.
  17. Успенский Ф. И. Цит. праця, т. 2, с. 72.
  18. Успенский Ф. И. Цит. праця, т. 3, с. 176.
  19. Див. газ.: Киевский телеграфъ, 3–9 березня 2003 року, с. 9.
  20. Financial Times, Jan. 10, 2003, p. 2.
  21. Newsweek, Dec. 2002, p. 19.
  22. H. Berger The ECB and Euro-Area Enlargement // IMF Working Paper, 2002, p. 6, 8.
  23. Financial Times, Dec.10, 2002, p. 4.
  24. Див. наприклад: The Milken Institute review // Journal of Economic Policy, Q1, 2003, p. 33.
  25. Ibid., p. 32.
  26. Europe Convening, p. 39.
  27. Ibid., p. 46.
  28. Wilson A. Op. cit., p. 287.
  29. Newsweek, Dec. 2002, p.14.
  30. Ibid., p.16.
  31. Ibid., p.15.
  32. Ibid., p.16.
  33. Див. газ.: Киевский телеграфъ, 3–9 березня 2003 року, с. 6.
  34. Optimum Currency Areas. New Analytical and Policy Developments / Ed. by M. I. Blejer, J. A. Frenkel and others. IMF, 1997. Р. 9–10.
  35. Ibid., p. 67.
  36. H. Berger. Op. cit., p.16.

URL

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s